Сільські лікарні, де раніше рятували пенсіонерів і знали кожного пацієнта в обличчя, відходять у минуле. Місцеві міськради їх закривають одну за одною, не знайшовши грошей на утримання. Тепер пенсіонерам доводиться їздити в лікарню за 30, а то й усі 100 км, і багато хто вмирає, не дочекавшись допомоги
70-річна Галина Іванівна живе в селищі Гребінка Полтавської області. Вона насилу пересувається, але поратися по господарству не перестає. Жартує: поки рухається, значить ще жива.
«Уже погано бачу, і чую теж погано. Якщо щось треба дізнатися, перепитую по десять разів. Буває як прихопить серце, так лежу і навіть рухатися боюся», – скаржиться на здоров’я Галина Іванівна.
У літньої жінки ішемічна хвороба серця. Вона зізнається, що живе тільки завдяки лікам.
«Ось це – від серця, ця таблетка від інших болячок. Коли напад, тиск підвищується або серце прихоплює, викликаю швидку допомогу. Швидку нам ще не закрили, одну машину залишили, – розповідає Галина Іванівна. – Але якщо вже щось дуже серйозне, – направляють в районну лікарню в Полтаву або в Харків. А це далеко, треба їхати за 200 кілометрів. А хто тепер поїде, якщо у кожного немає грошей? Тепер я не їжджу в лікарню, кажу: буду помирати вдома».
****
Ще півроку тому в селі Гребінки працювала так звана «вузлова» лікарня. Місцеві лікарі розповідають, що на лікування в них приїжджали більше 9 тисяч людей з Полтавської та Чернігівської областей. Але лікарню закрили в ході медичної реформи. Замість неї відкрили амбулаторне відділення з обмеженим набором лікарів.
«Ну, як я можу працювати, коли немає поруч хірурга, коли немає невропатолога, немає травматолога, немає рентгенолога? – Обурюється Ганна Ткачук, лікар-терапевт. – Рентгена немає, тому що рентген-кабінет розібрали. Хірургів в районі практично немає! Оперувати толком нікому. у нас в районі немає навіть інфекційного відділення».
За статистикою профспілки медпрацівників, за останні три роки в Україні закрили близько 600 лікарень в селах і районних центрах. В інших – скорочують кількість ліжок. За умовами реформи, фінансувати медустанови в селах повинна місцева влада. Але чиновники тільки розводять руками: кажуть, що на це немає грошей.
«Перед нами постало питання: як бути далі? Тому що в бюджеті на утримання лікарні було виділено всього 34% від потрібної суми. Звичайно ж місцевий бюджет не потягне утримувати медустанову», – визнає Віталій Роспопа, голова Гребінківської райдержадміністрації.
У Міністерстві охорони здоров’я коментувати закриття лікарень в Україні відмовилися, посилаючись на зайнятість реформою. У профспілці медпрацівників цьому не дивуються.
«Це буде каратися 184 статтею Кримінального кодексу. Там передбачено тюремне ув’язнення до трьох років за ліквідацію бюджетних установ, – нагадує Олег Панасенко, голова профспілки медпрацівників України. – Закриття лікарень суперечить 49-й статті Конституції України, яка забороняє скорочувати мережу бюджетних лікувальних установ. Тому показати, скільки у нас закрито лікарень – це підписати собі смертний вирок».
Поки чиновники «займаються реформами», медпрацівники борються з системою як можуть: пишуть петиції на ім’я президента, влаштовують мітинги і голодування. Сподіваються, що рано чи пізно їх почують і лікарні, які ще залишилися в селищах та селах України вдасться врятувати від ліквідації.
Ірина КОНОНЕНКО
Джерело: http://www.currenttime.tv/a/28016044.html