Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України забезпечення апеляційного оскарження судового рішення є однією з основних засад судочинства.
Верховний Суд постановою від 4 липня 2018 року у цивільній справі № 686/114/16-ц (касаційне провадження № 61-16723св18) скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні заяви про зменшення розміру судового збору, апеляційну скаргу визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала, через порушення положень ст. 8 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення), ст. 82 ЦПК України 2004 року (положення якої кореспондуються зі ст. 136 ЦПК України), ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Направляючи справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд виходив із того, що положення статей ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не містять вичерпного й чітко визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі поданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані.
Свій висновок суд касаційної інстанції обґрунтував тим, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, п. 1 ст. 6 Конвенції не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Водночас там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у ст. 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх «цивільних прав та обов’язків» (п. 65 рішення ЄСПЛ від 11 жовтня 2001 року у справі «Гоффман проти Німеччини» («Hoffmann v. Germany»); рішення ЄСПЛ від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» («Cudla v. Poland»).
Європейський суд з прав людини також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення п. 1 ст. 6 Конвенції про виконання зобов’язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах, так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (п. 59 рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland»). Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред’явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (п. 111 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти росії» («Shishkov v. Russia»).
Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (п. 44 рішення ЄСПЛ від 26 липня 2005 року у справі «Kniat v. Poland»; пункти 63-64 рішення ЄСПЛ від 26 липня 2005 року у справі «Jedamski and Jedamska v. Poland»).
З повним текстом постанови Верховного Суду від 4 липня 2018 року у цивільній справі № 686/114/16-ц (касаційне провадження № 61-16723св18) можна ознайомитись за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75473675.