Наша Версія

«Історія одного хутора як дзеркало сатанинської революції»,

— я б так назвав спогади Бориса Олександровича Матющенка про багатостраждальну свою батьківщину, Малу і Велику, та про її роботящих і щирих людей. Яке це щастя, що є ще кілька живих стареньких мешканців хутора Купченки, котрі пам’ятають багатьох своїх нещасних хуторян, які згинули молодими від рук сатанинської влади. Тих, котрі втікали від колгоспів та розкуркулювання в лісові нетрі і копали там нори як звірі, чекаючи, що ця пошесть пройде як чума, втікали аж до Середньої Азії чи Кавказу з рідної Землі. Та їх знаходили й там, гнали цих вмілих і працьовитих хліборобів на канали, на шахти, на заводи, щоб виготовляти зброю для «визволення» від капіталізму пролетарів усіх країн… А потім бездарно погнали їх на вірну смерть майже беззбройними і босими визволяти Київ до річниці «Соціалістичної» революції».

Нехай ці спогади прочитають молоді люди з Борзнянщини, з Чернігівщини, з усієї України. Хай задумаються над історією свого рідного села, міста, своєї родини. Хай постоять, знявши капелюха, перед розваленою халупою край дороги чи десь у лісових хащах. Хай не погидують зірвати зі здичавілої яблуньки чи грушки кислицю та, не поморщившись, з’їсти її за упокій душі мешканців тієї халупи. Їм буде там приємно…

Юрій Шковира,

член Національної Спілки письменників України

 

Прикро, але не вдивовижу: у Борзнянському районі на Чернігівщині пропадає моя чарівна мала вітчизна — мальовничий хутір Купченки. Зараз, рахують купченківці, їх залишилося тільки 32 аборигени переважно вельми похилих віком. Колись у хуторі на чотирьох кутках: Московці, Комарівці, Дубині та Жабокряківці,- жило майже у десять разів більше.

Мій пропащий хутір не виняток. Гинуть і сусідні села. Приміром, ті ж майже 500-літні Прачі. Демографічна «крива» на Борзнянщині давно падає вниз, й усе крутіше. Років десять тому екс-голова Борзнянської райради принагідно обмовився сумною статистикою: «Щороку народжується зо чотириста немовлят і зо півтори тисячі старожитців йде у засвіти». За порівняно невеликої чисельності населення в районі (трохи більше 45 тисяч) не важко було уявити перспективу. Зараз та диспропорція, певно, ще прикріша. Знелюднюється, чувати, й уся вже не перенаселена селянами аграрна Чернігівщина. За царату в Чернігівській губернії не вистачало землі для етнічних «гречкосіїв», і вони розпорошувалися по всій Земній кулі у пошуках своєї ниви. На Далекому Сході у Хабаровському краю РФ заселився цілий Чернігівський район! А скоро зникнуть свої корінні хлібороби…

 На світанку незалежності України компартійне керівництво області задавакувато брало на себе, пам’ятається, функцію «червоної охоронної смуги» гинучого колгоспного ладу. Доохоронялися… від фермерів. Яких на Чернігівщині обмаль. Порівняно зі, скажімо, «моєю» Дніпропетровською областю, де в окремих районах більше половини степів обробляють фермери. На Дніпропетровщині не побачите клаптя запущеного степу, а на Чернігівщині бур’яни буяють скрізь аж до горизонту.

 Не лише мою малу батьківщину спочатку наче підняв, а потім остаточно знедолив колгоспний лад. Не виручила й ленінська цяцянка «соціалізм плюс електрифікація», яка за Микити Хрущова прийшла нарешті в села по дротах. Не врятували тверді дороги. Вимощені радянською владою наприкінці існування, бруківки лише полегшили втечу сільської молоді в міста. Остаточний вирок Купченкам, як і вкраїнським селянам взагалі, прирекла аграрна реформа екс-президента незалежної України чернігівця Леоніда Кучми.

 

Наслідки аграрної реформи в Купченках. Залишки трьох напіврозібраних — «недорозпайованих» — телятників, у яких хутірська (третя) бригада колгоспу «Пам’яті Леніна” щороку відгодовувала близько 600 бичків,. Світлина автора.

 Звідтоді, як понад 60 років тому зневірені в колгоспному благополуччі мої батьки дбайливо випровадили мене 14-літнього з Купченків у Київ до хрещеного, і я мимоволі почав ставати городянином, не було жодного року, щоб я не побував у хуторі. Вже батьків і близьких родичів давно нема, в сусідніх садибах порожньо, а мене як магнітом все дужче тягне у світ мого дитинства. Востаннє провідав недавно, у липні. Й здивований небувалою щедрістю невтомної й пишної природи сумним повернувся у Дніпропетровськ, індустріальну столицю України, занедбану, неохайну й загазовану наче смердючий смітник за нинішнього «мерства» в міськраді безбатченка ім’ярек…

 В моєму хуторі-трудівникові давно не гупають весільні бубни, не чути немовлят, зникли підлітки і парубки, дівчата з піснями. Дротове радіомовлення відключено. По телебаченню три «найрейтинговіші» канали показують таку «космополітичну» гидоту вперемішку з інформаційною нудотою, що краще не дивитися. Духовна, моральна й фізична ізоляція! Єдина втіха — огородні та побутові клопоти. Інакше самотність і сум заїли б, зітхають земляки.

 — Особливо тужливо взимку, — поскаржилась однокласниця Марія Коропатник, — коли хутір по стріхи (тепер хати під черепицею та шифером) заметають сніги. Ні проходу, ні проїзду. Ні з ким і словом обмовитися. Суцільні складності й сутужності. З доставкою крапельного газу цілорічно. З щоденним ширвжитком. У хуторі ні магазину, ні автолавки з милом і сірниками. Виручали коробейники, однак зиск не задовольнив. Зник летючий базар й у вихідні. Через день, спасибі, наїжджають у хутір з нерозпроданим хлібом хоча пекарі аж із Мени, кілометрів за 40-50.

 У хуторі стає в рідкість і дим над димарями! Окремі хати впали і щезли. Кріпкіші, наче голими ребрами, світять облупленим риштованням і кроквами без дахів крізь густу павутину дикого хмелю. Без хазяїнів двори, городи й садки заростають вільхами та соснами. Кущами заростають вигони, пасовища, ниви, галявини й лужки. Та й пасти нікого — в хуторі залишилося 4 корови. Непрохідними хащами стають лісові дороги, протоптані доріжки й стежки. Навпрошки через недавно ледь не наскрізь прозорий гай не пройти з кутка на куток, попередив друг дитинства Микола Купченко, а я не повірив і ледве пробрався з Московки на Жабокряківку.

 

 

 

Жабокряківка. Споконвічна головна дорога з Прачів у Борзну. Світлина автора.

 Особисто для мене, тоді трьохлітнього, непереливки в хуторі почалися 1940-го. Запам’яталося примусове перевезення хат з лісової глухомані за Високо-Прачівською дачею на польове узвишшя кілометрів за п’ять від села Високого. Перед війною борзенська (так писали й казали) влада взялася ретельно виконувати постанову Раднаркому від 1938 року про зселення докупи розрізнених лісових і польових хуторців уже покірних колгоспників й останніх упертих одноосібників. Зселяли під невгаваючі обіцянки-цяцянки про молочні ріки достатку в киселевих берегах колективного раю, комуністичну цивілізацію й культуру. Практично ж — з політичних і фіскальних міркувань. Зручніше буде роздавати колгоспникам наряди, контролювати й примушувати до дармової праці за трудодні і як більшовицьких кріпаків оббирати до цурки. Кріпити сталінський режим!

 Прирікати мою малу батьківщину на злидні й нужду почала сталінська колективізація кінця 1920 — початку 1930-х, коли й у Купченках з’явився колгосп «Новий Світ». Чи й раніше. Ленін задовго до Жовтневого перевороту 1917 року, ще наприкінці ХІХ століття, пообіцяв після повалення російського царату рішуче взятися за перетворення селян у пролетарів. На жаль, та обіцянка «дорогого Ілліча» не залишилася цяцянкою. Дорого — в десятки й десятки мільйонів жертв! — обійшлася українському селянству більшовицька маячня. З поголовної колективізації та масового розкуркулення вперемішку з штучними ленінсько-сталінськими голодоморами 1921-1923 та 1932-1933 рр. почалося розорення і знищення українського села.

 

 

 

Московка. Весна 2009 р. Найстаріша в хуторі хата Кіриченків Михея та Любки, сина Степана, дочок Килини, Сусанни та Варки. Світлина фотожурналіста Дмитра Кравченка.

 «Новий Світ» проіснував з початку тридцятих до 1950-го чи 1951-го. Нам, підліткам, дорослі не заперечили проти присутності на останніх загальних колгоспних зборах. За примусом керівництва з Борзни, хуторяни «добровільно» погодилися реорганізувати свій «Новий Світ» у третю бригаду колгоспу «Пам’ять Леніна» в селі Високе. Невдовзі після смерті Сталіна і відставки заступника голови Президії Верховної Ради України Сидора Артемовича Ковпака у Високе повернувся його вірний помічник-соратник партизан Федот Данилович Матющенко (триюрідний брат мого батька) й очолив «колективну артіль», яку й організовував у 1930-ті. Користуючись досвідом, зв’язками, заслуженою славою й авторитетом, заповзятливий та підприємливий земляк зробив чимало для височан та й хуторян. Задовго до війни посадив сад-гігант; за післявоєнного пришестя викопав у Високому став, збудував колгоспний гараж і двоповерхову контору, де зараз сільрада й пошта. Створив міжколгоспну цегельню. Завів підсобне виробництво. Заасфальтував дорогу до і в Купченках. Збудував у хуторі три телятники. Зрештою, обкопав по периметру територію «Пам’яті Леніна» глибокою межовою канавою. Та межа, проте, не захистила його від розпаду й досі — напівзасипана — нагадує партизанську прикордонну смугу колгоспного ладу.

 За М. Хрущова мій хутір був адміністративно перехрещений у «неперспективне село Купченків». Хоча власної церкви хуторяни ніколи не мали й, отже, за звичаєвою традицією, на статус села не претендували. Купченківці споконвіку ходили молитися й сповідатися в сусіднє село Прачі. Поки 1960-го владні безбожники не знищили там давню Благовіщенську церкву. За словами чернігівського письменника-краєзнавця Сергія Павленка, дерев’яна церква в Прачах була споруджена коштом гетьмана Івана Мазепи. Наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Понад 300 літ тому! Хоча в радянському енциклопедичному довіднику «Чернігівщина» (К.1990 р.) церква в Прачах поставлена 1767 р., а 1874-го перебудована. Здавна прачівці з купченківцями храмують (святкують) річницю освячення Благовіщенської церкви «на Івана». В день народження Іоана Предтечі – хрестителя Ісуса Христа.  Одночасно з прадавніми літніми розвагами русинів-українців з нагоди язичного культу ще одного, значно древнішого, Івана Купали. А мо’, й в остаточно не з’ясований день народження Івана Степановича Мазепи. Словом, одночасно вшановують аж трьох Іванів…

 

 

 

 

Мій друг з дитинства Микола Купченко з дружиною Галиною. Світлина фотожурналіста Дмитра Кравченка.

 Перший купчинець, припускали діди, оселився на грудку (природне підвищення грунтів) серед не пересихаючих боліт у хащах за Високо-Прачівською дачею (ботанічна пам’ятка вікових дубів — куток Дубина в хуторі) задовго до Столипінської реформи початку ХХ століття з благим наміром тотально хуторизувати й гарантувати ситість та вічність Російській імперії. Отже, мої предки по матусиній лінії могли сховатися у пущі «за дачею» під час останньої навали кримських ординців понад триста років тому. А мо’ трохи пізніше — під час Північної війни Московії з Швецією. Тоді цар Петро І  зібрався долати шведів морозом та голодом і звелів своїм полководцям безпощадно випалювати Білорусь та Україну широкою смугою на шляху сподіваного відступу супостата. Селянам наказав під страхом смерті тікати зі своїм збіжжям у навколишні ліси. Втім, чернігівці могли й самі побігти у нетрі від москалів-колонізаторів (по давній «Історії Русів», лихиших шведів і менш цивілізованих) після кривавої страти столиці лівобережної України містечка-фортеці Батурина за повелінням Петра І та співучасті князя Меншикова з поголовним убивством без різниці віку й статі зо 15 тисяч батуринців.

 Після 1917-го не стало спасу і в нетрях. Більшовики почали нишпорити скрізь. Наприкінці 1920 — на початку 1930 рр. почали тікати з попереднього місця розташування хутора Купченки в хащах мої близькі родичі по матері. Чи не першим утік від розкуркулення мій дід-середняк Сіліверст Васильович Купченко. Слідом — бабуся Феодосія Федорівна з дочкою Пашунею, моєю матусею. Тоді ж чи й попереду, за переказами, кудись аж у Середню Азію подалися дідові брати Семен, Василь та Артем. У голодовку 1946-1947 рр., пам’ятаю, вони потай приїздили в Прачі. Похрамували «на Івана» у діда Сіліверста, побачилися з родичами і колишніми сусідами та й назавжди розпрощалися зі своєю малою батьківщиною-мачухою. Ми, десятилітні онуки, вешталися під ногами у діда та його бородатих братів, котрі з острахом позирали на нас, розповідаючи насмішкуватий анекдот про «більшовицький молоток», яким розумників б’ють по голові для вкорочення росту, щоб дурнів за вуха підтягувати до вищих посад. Бува, хтось із онуків зазіхне на ганебну «славу» Павліка Морозова, з якого вже зробили радянського героя й продовжували розхвалювати за зраду рідного батька та діда…

 Утім, першим «емігрантом» з хутора був, здається, мамин старший брат Афанасій Сіліверстович Купченко. Приблизно 1928 року, напередодні колективізації, його присудили до «примусовки» й етапували під Кічкас, на будівництво ДніпроГЕСу. Там зеки-грабарі заступами і грабарками копали котлован під фундамент греблі. За спогадами старшої доньки дядька Афанасія моєї 90-літньої двоюрідної сестри Марфи Афанасіївни, її батька судили за опір податківцям, котрі зверх уже сплаченого натурального податку правили з діда Сіліверста ще пуд жита. Спересердя він штурхнув із сіней у спину одного визискувача. Той уперся руками в лутки, а дядько Афанасій якраз причинив двері. Й буцімто відтяв активісту вказівну пучку, скалічивши потенційного захисника держави, який за війни втратив можливість тиснути на гашетку гвинтівки.

 За спомином мого покійного дядька Михайла Сіліверстовича, його старшого брата Афанасія схопили за інших обставин. Влітку 1928 року в глухий лісовий хутір Купченків зненацька заскочив каральний загін депеушників, який ганявся за нібито ще орудуючою на Борзнянщині «бандою» шаповалівця Орловського. Карателі не гребували й чужим добром. Афанасій вирішив сховати двохлітнього жеребчика й кинувся з ним у хащу. Вершники побачили, вихопили шаблі й кинулися за втікачем. Один вершник уже й рубати замахнувся, та Афанасій устиг стрибнути під місток через потічок і врятувався від наглої смерті. Його витягли, відлупцювали й погнали в Борзну, а звідти — під Кічкас. На будівництві Дніпрогесу вкрай була потрібна дармова — рабська — робоча сила. Знеможений каторжною працею і баландою, завошивлений Афанасій зрідка прибігав з-під Запоріжжя в Дніпропетровськ до батьків-утікачів, які мешкали у синів Степана і Михайла. Після строкової служби в Червоній Армії вони обидва залишилися в місті, стали робітниками й усе життя пропрацювали на заводах ім. Комінтерну та «Світлофор». Після заливки фундаменту греблі перед дядьком Афанасієм замаячив наступний індустріальний гігант другої сталінської п’ятирічки. (До речі, опоетизовану В. Маяковським «Магнітку» в Кузнецьку на Уралі й розхвалений М. Горьким «Біломорканал» будували радянські раби-в’язні). Дядько втік поближче до Чернігівщини, в Білорусію, під Гомель. Кілька років крадькома провідував дружину з трьома малолітніми дочками. Аж поки голова Прачівської сільради не переказав про спокуту «вини» і порадив сміло повертатися в хутір. Спочатку дядько Афанасій з сім’єю збудував хату в старому хуторі Купченків навпроти обійстя свого батька, потім переселився на Комарівку, звідки невдовзі перебрався до батьків у Прачі. Після окупації був у 1943-му мобілізований і зразу ж пропав безвісти десь, мабуть, «чорносвиточником».

 Якось ще у 1990-му ми з покійною матусею поіменно підрахували, що після війни з Купченків утекло понад 120 чоловіків і парубків. З дівчатами й жінками набиралося ще більше.  Крім колективізації, хутір не обминула й німецька окупація — поліцаї хапали молодь і силоміць та «добровільно» відправляли в Німеччину (з Купченків — чоловік десять). Після окупації «наша» міліція почала ловити і відправляти в Донбас на шахти (з Купченків — дюжину хлопців і дівчат). Після Перемоги, в голодовку 1946-47 років, чинна влада спокусила податися з Купченків у Крим хуторян Степана Мазепу з дружиною, синами Грицьком і Петром та дочкою Уляною; Івана Кочергу з дружиною і трьома доньками; вдову-московку Уляну з двома дітьми. Працьовиті й досвідчені українські землероби терміново знадобилася визволителям Криму для відродження сільського господарства, геть занапащеного на півострові після депортації кримських татар весною 1944 р.

 Пам’ятаю, в червні 1951-го вчителька арифметики Хруль Катерина Олексіївна на прощання спідтиха порадила нам, випускникам Прачівської 7-літньої школи, тікати з хутора світ за очі, бо «в колгоспі, хлопці, щастя не дочекаєтесь!..» Тобі, звернулася до Миколи Шерембея, одержати паспорт допоможе батько, робітник Базарського державного лісгоспу. Тебе, повернулася до Миколи Ятла, незабаром призовуть на строкову, так з армії не повертайся у Купченки. Ти, Андріяновичу, повеличала Толю Кириченка, торік на літніх канікулах ремонтував залізницю, так і тримайся рейок та шпал — по них у люди вийдеш. Твій батько, Борисе, згадала й про мене Катерина Олексіївна, є рахівником у «Новому Світі» і знайде вихід. Порада була небезпечною і слушною. Та ми, вже й особисто знайомі з дармовою працею в колгоспах, не без благословення батьків самі «мастили лижі».

 

 

Жабокряківка. Весна 2009 р. Хата покійного «куркуля» Степана Онопки. Світлина фотожурналіста Дмитра Кравченка.

 За колективізації розкуркулювали не лише заможних, а й середняків та бідняків. Мешканець Жабокряківки Федот Онопка не мав ні землі, ні тягла, нікого не експлуатував, не гнобив. Руки у них з сином Степаном росли з плечей — вміли бондарювати й столярувати. Вся сім’я малювала, грала, співала (особливо дочка Марія). Тож відмовилися йти в «Новий Світ». Обійдемося, мовляв. Виготовлятимуть дерев’яні кадовби, діжки, бочки, цебри й цеберки на замовлення і продаж у Борзні та Нових Млинах; зароблятимуть столярством і малярством. У «куркулів» Онопок не було нічого, крім рук і хати — їх вигнали просто неба й дозволили викопати землянку в лісі за Комарівкою.

 В непідходящому місці й незручна для колгоспної контори, хата Онопок (на знімку) пусткою простояла з 1930-х до 1947-го. Поки радянська влада трохи не схаменулася, переконавшись у марноті своєї жорстокої каральної політики стосовно непокірних західноукраїнських селян-повстанців («бандерівців», «мельниківців», «бульбашів» — Української Повстанської Армії) проти московської колонізації та сталінської колективізації. Західноукраїнцям було від чого захищатися: з 17 вересня 1939 року, коли, за пактом Рібентропа — Молотова (фактично — змова Сталіна з Гітлером), Радянський Союз услід за Німеччиною напав й окупував свою частку території розтерзаної Польщі, і до 22 червня 1941 року (дня початку германсько-радянської війни), «звільнення» обійшлося «бандєровцам» у «понад мільйон фізично знищених ні в чому не винних громадян». А «за неповними даними, з 1939 по 1955 рік із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було депортовано 2 млн. 196 тисяч 170 осіб, або 20,5% місцевого населення» (Літопис нескореної України. Том І. Стор. 18. «Україна Молода» від 8 серпня 2013 р.).

 Отож після війни радянська влада почала дозволяти у центрі, на півночі та сході України таким «куркулям», як Онопки (в Купченках з півдюжини, чи й більше), повертатися у відняте житло. Степан Онопко (батько помер) з сім’єю повернувся в свою хату, а в залишену глибоку нору-землянку перебралася багатодітна сім’я Шерембеїв, вигнаних із своєї хати штучним радянським голодом 1946-1947 рр. Неминуча голодна смерть примусила Шерембеїв продати в селі Шаповалівці свою хату дорожче і купити дешевшу землянку поблизу хутора. Вдалося батьку Миколі Федоровичу та матері Мотроні Трохимівні Шерембеям придбати трохи муки й урятувати своїх неповнолітніх синів — Миколу та Івана, дочок Галину та Уляну. (За підрахунками, ця голодовка виморила в Україні ще понад два мільйони українців; переважно дітей).

 Спочатку центральну колгоспну садибу «Нового Світу» влаштували поблизу Дубини на просторій лісовій галявині площею зо півтора-два гектари грудка. В обійсті щойно розкуркуленого пазовитого (працьовитого) хуторянина-одноосібника Павла Моценка (на прізвисько — Солошенка), якому з сім’єю вдалося втекти аж у Донбас. Залишивши простору хату (перетворену в колгоспну контору), комору, клуню, хлів, кошару. Затишне господарство «в Солошенковому закапелку» дуже підходило для центральної колгоспної садиби. Та весною й восени (після дощу і влітку) навколишні болота ставали майже непрохідними й непроїзними. Довелося шукати краще місце.

 Під зручнішу центральну садибу «Нового Світу» облюбували за лісом на узвишші, поближче до Високого, обійстя ще заможнішого, мабуть, за Солошенків, й теж заздалегідь розкуркуленого хуторянина Грибка (прізвище чи прізвисько, ніхто не пам’ятає). З теж придатними для усуспільненої худоби хлівами, свинарником, клунею, коморою, глибоким колодязем, возами, санями, інвентарем. Поруч простяглися вузькою 4-кілометровою смугою нарізані «Новому Світу» 400 гектарів колгоспної ниви, пасовиськ і сіножаті.

 

 

Московка. Онука «куркуля» Павла Моценка — Олександра Григорівна Головань, мати двох дочок і сина, бабуся жмені онуків, теща останнього голови колгоспу «Пам’ять Леніна». Корінна хуторянка, яка, по її словах, народилася перед війною у Донбасі, куди дід з бабою і батько з матір’ю втекли від розкуркулення. В окупацію мати з старшою дочкою (батька мобілізували на фронт) вирішили повернутися на Чернігівщину і, склавши речі на двоколісний візок та посадивши зверху 3-річну Олександру, рушили пішки через всю Україну в хутір Купченки. У далекі мандри спокусили дівча обіцянкою зустрічі з улюбленим дідом Павлом, який тоді вже встиг повернутися і перевіз свою хату з Солощенкового закапелку в Купченки на Московку. Світлина автора.

 За споминами, хата розореного й засланого «куркуля» Грибка дісталася його пронозуватому й кмітливому зятю-колгоспнику Арефію, і контору «Нового Світу» розмістили трохи осторонь центрального колгоспного двору в будинку теж дуже впертого одноосібника Прокопа Приймака (по вуличному Гузія) з трьома синами та дочкою й теж розкуркуленому за відмову йти в «Новий Світ».

 До речі, дивлячись кінокомедію «Весілля в Малинівці» з комічним персонажем Попандопуло, хуторяни згадували перебіг розкуркулення діда Гузія. Його «розпатрошував» присланий аж із Дніпропетровська «25-тисячник» на кшталт розписаного М. Шолоховим у «Поднятой цєлінє» матроса Давидова. Перетрушуючи весільну скриню з посагом уже засватаної дочки-«куркулівни» Тетяни, яка готувалася до шлюбу і, за звичаєм, заздалегідь нашила, навишивала собі для чимало різної одежі, «тисячник» відбирав кращі речі і примовляв:

— Ето на есперт! І ето тожє на есперт…

Присутні не розуміли чужого слова.

— Будєм за граніцей продавать буржуям за валюту для строітєльства сталінських індустріальних гігантов, — розтлумачив колективізатор.

(За інформацією «України Молодої» в № за 9-10 серпня ц.р., голова Харківської облдержадміністрації «губєрнатор»-регіонал Михайло Добкін особисто відкрив у селі Малинівка перед сільрадою пам’ятник бандиту Попандопуло).

 Переселені з лісової глухомані купченківці оселилися окремим кутком, який після війни прозвали Московкою. А 1960-го при «перехрещенні» хутора в неперспективне село нарекли вулицею Московською. Війна залишила тут найбільше фронтових удів-московок (москальок).

 

 

Липень 2013 р. На кутку Московка 21 хата; у восьми цілорічно живуть 12 хуторян; в трьох з весни до осені — нащадки хуторян-аборигенів. Решта — порожні; окремі щезли, наче й не було. Світлина автора.

 До і на початку війни, у 1941 — 1942 рр., переважно 20-30-літні молодиці-хуторянки встигли народити, а потім у злиднях і нужді зуміли вигодувати своїх «дітей війни»-напівсиріт. На Московці моя покійна тітка Марія Федотівна (в дівоцтві Онопка) виростила дочку та сина; тітка Оксена Федорівна — дочку і двох синів; Антоніна Левківна Бубно (в дівоцтві Купченко) — сина і доньку; Варка Михеївна Панченко (в дівоцтві Кириченко) — трьох синів; Марфа Євдокимівна Ткаченко (в дівоцтві Орел) — трьох синів; Пріся Чорнуха — двох синів; Марта — двох і дочку; Уляна — двох; Раїса Левківна Дорошенко (в дівоцтві Купченко) — одного сина від першого шлюбу і трьох — у другому, з фронтовиком-танкістом Олексієм Арсентійовичем Несиним, якого в 1946-му прислали з Доченської МТС у «Новий Світ» орати. Чоловіки переважної більшості хутірських московок загинули восени 1943-го, зразу після мобілізації в Червону Армію. Друге — післявоєнне — заміжжя пощастило тільки одній…

 Командування «наших» («красних») вважало негайно мобілізованих селян з щойно звільненої з-під окупації України поголовними зрадниками-посібниками окупантів й обзивало «чорносвиточниками». Не перевдягши в армійські однострої, не перевзувши в обмотки  й не озброївши гвинтівками «образца 1890-го/дробь 1930-го», їх у чому призивали у тому й заставляли бігти в атаки й ногами розміновувати поля боїв. За спогадами німців, українців, озброєних палицями й грудками — голіруч! — гнали під їхні шмайсери (автомати») та гевермашини (кулемети). «Жалко було стріляти!». Отож, за документальними підрахунками, один забитий солдат вермахту обійшовся «могучєй і нєпобєдімой Красной Арміі» десятьма червоноармійцями.

 В моєму хуторі восени 1943-го були призвані і до кінця року загинули десь перед Києвом чи під Житомиром, швидше за все, беззбройні дядьки Миколай, Нестор, Трохим, Митрофан, Федір, Платон, Сила, Петро та інші. Левка Артемовича Бубна вбила під Житомиром розривна куля в голову, розказав хуторянам його брат Василь. З палками в руках вони вдвох бігли в атаку поруч, а після поранення військове командування дозволило Василю Артемовичу з перев’язаною рукою повернутися хутір до видуження.

 Молодший брат мого батька жартівливий дядько Павло Данилович Матющенко загинув десь під Гомелем ще в 1941-му. За спогадами тітки Марії, вона, 20-літня молодиця, залишаючи малят свекрам, двічі прошкувала з харчами до полоненого чоловіка в концтабір аж під Гомель (км двісті-триста); втретє не встигла — судженого застрелили при спробі втекти з німецького полону.

 Просто гріх не згадати тут і дрібненьку та «вредну» хуторську бабусю Білозірку. Вона народила й виростила 10 синів! Всіх забрали на війну. А повернувся лише один — Юхим. З дитинства не пам’ятаю жодного випадку, коли Білозірку офіційно шанували хоча б у день Перемоги, вклонялися за материнський подвиг і співчували за невимовне горе. Не присвоювалося їй — достойній найвищих відзнак! — і почесне урядове звання «Матері-героїні».

 Вчителя Федора Гірченка в 1941-му розстріляли за зв’язок з партизанами. Пам’ятаю, як бабиного літа мимо нашої хати прошкували в Бахмач його малолітні доньки з ще молодшим за них братиком Вітею, моїм ровесником. Їхній татко був схоплений німцями за зв’язок з партизанами й утримувався в Бахмачі. Малі ходаки запрошували у Бахмач і нас із ще меншим за мене братом Віктором. Бо й наш батько-рахівник з головою колгоспу Кравченком були там же й за те ж. Але жодного разу матуся не дозволила нам, бо до Бахмача, казала, пішки дуже далеко — аж 35-40 км. Втім, і без дитячих мольб наш батько з головою колгоспу повернулися з Бахмача в хутір. А вчитель Федір Гірченко — ні.

Бо, розповідав батько матері, вони з Кравченком на допитах ні самі себе не обмовили, ні зрадницьки схоплений у Шаповалівці і до знемоги побитий командир Борзенського партизанського загону Бойко на очній ставці не підтвердив зустрічі з ними. Показав, нібито, лише на Федора Гірченка. Батько розповідав і про останній день у в’язниці. На світанку всіх затриманих вигнали з камери у двір в’язниці, вишикували в одну шеренгу. Прийшов у білій спідній сорочці без гімнастерки білявий напівсонний начальник тюрми і звернувся до в’язнів німецькою. Перекладач звелів тим, чиє прізвище пролунає, відійти ліворуч і вишикуватися проти воріт в’язниці, а решті залишатися на місці. Свої прізвища вони з Кравченком почули, і разом з іще кількома в’язнями відійшли ліворуч. Решту погнали назад в камеру. А до них звернувся через перекладача білявий комендант в’язниці. Вас, переклав тлумач, зараз звільнять і попередив, щоб не шкодили «новому порядку» і вдруге до німців у Бахмач не потрапляли, бо не зглянуться. Відчинилися скрипучі ворота і пролунала команда: «Вег!». Тобто – геть. Вони з Кравченком, розповідав батько, метрів сто йшли полем повільно, щомиті чекаючи кулеметної черги в спину, а потім кинулися бігти і не зупинялися аж до Часниківки (мабуть, кілометрів 15-ть). Зрештою дісталися Купченків. І стали до роботи в… колгоспі. «Новий Світ» у хуторі продовжував існувати — вермахт треба було годувати, а кращого за колгосп способу викачувати з хуторян вирощене й вигодуване окупанти не могли вигадати. Пам’ятаю, як забирали телицю й у нас. Як дід Сіліверст привів з Прачів свою, щоб сховати, а поліцай Терешко прийшов і забрав, наставивши рушницю й загнавши діда на купу хворосту посеред двору.

 Хуторським активістам колгоспного ладу окупаційна влада, мабуть, не довіряла. Весною 1943-го за Десною в Менському районі запалахкотіли партизанські села й хутори, а в Корюківці німці вчинили найкривавішу й наймасовішу в Європі протягом Другої світової війни каральну акцію — забили понад 7 (сім) тисяч жителів (фактично всіх мешканців села без різниці віку й статі). Звістка про скоєне жахіття долинула і в Купченки. Вечорами, пам’ятаю, як тільки небо на заході починало жевріти від полум’я палаючих задеснянських сіл, батько зачиняв двері у хату на засув і мовчки стелив сіном долівку під широкою дерев’яною лавою, а мати накривала рядном і вкладала нас з братиком спати. Самі батьки теж десь ховалися. Так, щоб ніхто не побачив через вікно. Вдень дядько Петрик Лисиця (на прізвисько) вголос балакав з сусідами при нас з братом, що в районі складається список колгоспних активістів і в Купченках приречена до спалювання «Лександерова сім’я». Хуторяни подейкували, нібито німці не палять хат без людей і гранат всередину не кидають.

 Дорослим я розпитував батька, чому, на його думку,  окупанти не стратили їх з Кравченком як активістів «колгоспногоруху». Батько наводив кілька «пом’якшуючих» підстав для помилування їх. Вони з Кравченком обидва не були партійцями. (До речі, спочатку окупанти ставилися й до комуністів поблажливо. За спогадами, пізньої осені 1941-го через Купченки проїздив німецький комендант Борзнянського району. Побачив багатодітну сім’ю літнього «25-тисячника» просто неба й довідався про відсутність власної стріхи у них над головою. Тої ж миті звелів єдиному в хуторі поліцаю знайти в околицях підходяще пусте житло колишніх розкуркулених і до морозів справити новосілля сім’ї активіста). По-друге, до війни батька двічі ув’язнювали в радянську тюрму. Перший раз — на три місяці, до спростування в суді наклепу про розкрадання колгоспної власності. Наступного — на три роки «примусовки» за самовільне залишення службової посади в Борзні. Насправді ж, вважав батько, за відмову співробітничати з начальником Борзенського НКВС. Грузин ім’ярек наказав йому писати доноси і вкидати у таємний «поштовий» ящик через непомітну щілину в показаній дошці дерев’яного паркану в центрі Борзни, неподалік райземвідділу. Там батько почав служити рахівником-ревізором. До громадянської війни він встиг закінчити у Високому п’ять з половиною класів семирічої школи, а перед германо-радянською війною (так званою «отєчєствєнною) — короткі курси колгоспних рахівників у Києві й одержав призначення в Борзенський райземвідділ. Подумки відмовившись від ролі донощика, батько вирішив зникнути з Борзни. Подав заяву з проханням звільнити його за власним бажанням і відпустити в купченківський «Новий Світ», де він і трудився рахівником-обліковцем до підвищення кваліфікації в Києві. У райземвідділі відмовили. Батько самовільно припинив щоденне прошкування з Купченків на службу в Борзну. Тоді й за 20 хвилин запізнення на роботу давали строк. Тож і батьку вліпили три роки. Свій злочин він спокутував у Маріуполі на будівництві не то знаменитої «Азовсталі», чи теж дуже відомого зараз металургійного комбінату імені Ілліча бетонником 3 розряду. Батькове кваліфікаційне посвідчення автор зберігає.

 Та продовжу. Окупанти не розігнали колгоспи. Навпаки, ще й «зміцнили», залишивши в колгоспах попереднє керівництво і реорганізувавши бригади та ланки в так звані «десятки» з десятниками на чолі. Хуторянам розписали конкретні площі для збирання урожаю. Нам, приміром, виділили кілометрів за три від хутора чималу ділянку колгоспної картоплі, яку треба було викопати й прибунтувати. Пам’ятаю яскравий сонячний день бабиного літа восени 1941-го. Ми з матусею прошкуємо вибирати картоплю. За переїздом через «чугунку» (залізницю) біля будка вартового, бачу,  сидить веселий підпилий німець без гімнастерки і з автоматом на колінах, ритмічно стукає об землю палицею з прибитими зверху двома брязкальцями – порожніми половинками коробочки з-під вакси і без угаву наспівує одне й теж: «Ein, zwei, drei — wir alles sind dabei…» (Раз, два, три — ми всі тут…).

Бадьорі мотиви й оптимістичний настрій окупантів змінила Сталінградська битва. Йшло до Курської битви й у лісі біля нашого хутора з’явилися гітлерівські штрафники (на кшталт сталінських) і взялися пиляти вільхи для вимощення стовбурами грузької «стовбової» дорогу між Прачами й Високим для підвозу боєзапасів і живої сили. Одного дуже морозного дня до нас у хату зайшов погрітися отакий штрафник (за здачу в полон червоноармійцям і випадкову втечу від них до своїх). Він розмовляв російською і повідомив сусіднім дядькам, які збіглися до нас подивитися на живого німця (в хуторі їх ми майже не бачили), що в Сталінграді німці зазнали жахливої поразки і тепер покотяться туди, звідки й прикотилися в Україну. Що краще б Гітлер і Сталін стукнулися власними лобами і не починали війни. Звістка була приголомшливою! Як і речі окупанта. Стало зрозуміло, що «наші» повернуться, і батько з головою колгоспу Кравченком вирішили заздалегідь припинити «співробітництво» з окупантами, відмовилися порядкувати й обліковувати в окупованому «Новому Світі», перетвореному в німецький «Neues Ordnung» («Новий Порядок»). Невдовзі після відмови до нашого двору підкотив високий німецький грузовик з кузовом без вікон. У хату зайшли два офіцери в чорному і з високими картузами. Нас з братом поплескали руками по щічках, а татку, мабуть, пригрозили забрати нас усіх у кузов. Батько «передумав» і страшні гості пішли геть.

 

 

 

Дубина. Хата «куркуля» Прокопа Приймака (Гузія). Багато пережила, бачила й чула вона. До і після війни в ній була контора «Нового Світу». Після окупації в ній відкрили Купченківську неповну школу для первачків і переростків. З 1944-го  до 1949 року Ольга Семенівна Хоменко (царство їй небесне!) у ній вчила нас з онуками вигнаного з хати діда Гузія читати, писати, лічити. Часом наші вкрай злиденні й зморені батьки знаходили в собі сили  для художньої самодіяльності, влаштовували в школі театр і на саморобній сцені грали ролі хитрющого Шельменка й дурнуватого Стецька, хвалькуватого стахановця-кацапа та його невтішно закоханої Манькі. Влітку — на стіну зовні, а весною та восени — всередині класу демонструвалися кінофільми. Влітку 1948-го борзнянське начальство зненацька наскочило в наш хутір і влаштувало в цій хаті виїзний суд над щойно виявленими хуторянами-«ледарями», котрі за півроку «не заробили» по 175 паличок-трудоднів (половина річної колгоспної норми дармового трудомінімуму). І, якщо не помиляюсь, того ж дня прирекли шість хутірських сімей до висилки за межі України в Іркутську область та Хабаровський край Росії (туди поїхала, зокрема, невістка баби Білозірки вдова фронтовика Сили Гевлі красуня Наталка з двома наче намальованими малими доньками). Світлина Дмитра Кравченка.

 …1944-го на уроках у хутірській неповній (4-класній) початковій школі ми вчилися читати по єдиній у хуторі (а мо’ й у всьому районі!) українській читанці, яку вчитель Федір Гірченко перед приходом німців закопав у себе на городі, а дружина після окупації відкопала і передала нашій вчительці Ользі Семенівні Хоменко.

 У різний час по-різному складалося життя-буття хуторян. Кожен мав свій характер і норов, звички й уподобання, волю та долю. Різні прикрощі й пригоди траплялися з багатьма. Небагатомовним і навдивовижу добрим запам’ятався мені підстаркуватий дядько Степан Михейович Кириченко, який приходив до нас у хату почитати свіжу газету, а сам у своїй найдавнішій у хуторі хаті (на знімку) мав невеличку власну бібліотеку книг ХІХ століття й давав мені читати, зокрема, твори Миколи Гоголя видання 1870-х та Марка Вовчка.

 Колоритною постаттю був у Купченках неграмотний дід Євдоким Трохимович Орел. Молодим він працював ремонтником на «чугунці» — Південно-Західній (Білоруській) залізниці. Під час жорстоких сталінських репресій після організованого самим же Йосипом Віссаріоновичем вбивства першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) С. Кірова 1 грудня 1934 року Євдокима Орла арештували за «якийсь» троцькізм, але він живим вислизнув із лабет гепеушників-єжовців. Бо, за переказами хутірського бригадира Івана Євдокимовича Орла споминів свого батька, діда Євдокима люто катували на допитах, однак ніякого зізнання не вибили. Бо старий так і не зміг уторопати, за що його схопили й лупцюють до смерті, а пучки в дверях чавлять, в чому звинувачують і змушують зізнатися. Такий нетямущий «свідок» був не потрібен НКВСівцям на безперервних судових процесах над «ворогами народу». Й сам у «вороги», мабуть, не згодився.

 Дядька Андрія Бондаренка як найкращого ланкового-картоплевода «Нового Світу» перед війною хвалили і вмістили у районному «Колгоспнику Борзенщини» навіть знімок. А на початку німецько-радянської війни він потрапив у полон й опинився аж у Африці. Звідти після війни приніс у хутір «смішну» сонну хворобу і мусив щотижня ходити в Борзну відмічатися у міліції.

 Дядька Самсона Ятла в окупацію мало не вбили «німецькі підхвосники-правоохоронці» за примусовий привід червоних диверсантів до хати того ж дня застреленого ними хутірського поліцая. Після війни, пам’ятаю, в нашій хаті часто сходилися дядьки-фронтовики й згадували, як і де воювали. Дядько Самсон з подивом  розповідав, що зразу після мобілізації потрапив на передову і майже до кінця війни не вилазив з її окопів, хоча його «й не подряпало». Та голодовки 1946-47 років колгоспний комірник дядько Самсон не пережив. Із засіків у колгоспній коморі борзнянські «уповномочені» вимели все до зернини і вивезли «на гарантований державний схов» від голодуючих купченківців. Небезпідставно, як з’яcувалося. Підлога в засіках виявилася просвердленою буравом! Хтось ночами підповзав під колгоспну комору на високих дерев’яних підвалинах і крізь дірку точив зерно у мішок. А набравши, затикав чопком.

 Батька мого друга Миколи дядька Миколу Іларіоновича в хуторі хвалили за розважливість, працьовитість і мужність. Одного разу, розповідали, Іларіонович не розгубився і практично голіруч, маленьким — «перочинним» — кишеньковим ножиком приборкав страшного колгоспного бугая, якого сам і порав. Урятувався від неминучого каліцтва чи й смерті. Такого ж норову та вдачі й мій друг з дитинства, який виріс без батька-фронтовика, котрий не повернувся з війни.

 Згаданий вище дядько Василь після видужання знову сходив на фронт і повернувся з війни благополучно. Вдвох з дружиною тіткою Марією Корніївною вони ростили цілу вервечку малолітніх діток — доньку та чотирьох синів. У голодовку-1947, балакали в хуторі, не витерпів очей вічно голодної дітвори й обібрав вітряк під Високим. Після чого 10 років будував на Волзі «сталінський каскад велетенських гідроелектростанцій», як писали газети і торочило радіо. Зокрема, в Саратові і Куйбишеві (Самарі). Звідки й не повернувся назад у хутір до повністю осиротілих дітей після смерті хворої матері. Двох середніх синів забрав перегодом до себе на Поволжя. Старших Надію та Миколу виростили мамині сестри тітки Тетяна й Ганна. Їх у Купченках дражнили чалдонками, бо в колективізацію вони з батьком Корнієм повернулися з Алтаю, куди переселилися ще за царату, однак хутір не змогли забути. Найменшого хлопчика забрали немовлям й усиновили житомирські родичі. Зараз десь у Москві, кажуть, відомий художник. З допомогою родичів-житомирян одержала вищу освіту й Надія, моя однокласниця з першого по сьомий. Все життя пропрацювала на Житомирщині вченим агрономом. В Купченках залишився тільки Микола Васильович, якому вже за 75-ть, а він продовжує трудитися, наче молодий. Пасічник, між іншим, — ще той, на всю Україну!

 

 

Невтомний трудівник Микола Васильович Бубно. Фото Д. Кравченка.

 Добрими справами запам’ятався хуторянам й увічнив своє ім’я колгоспний бригадир-фронтовик Василь Хоменко. У 1960-ті він затіяв і домігся згоди височанського та борзнянського керівництва про вивіз на поля органіки з торфу Андріянчиного болота на Жабокряківці. Взимку вигребли бульдозерами  до придонних джерел і перетворили болото в чарівне озеро, перейменоване купченківцями у Василеве.

 

 

 

Жабокряківка. Василеве озер з осиротілою хатою покійного дядька Юхима Гевлі — єдиного з 10-ти синів баби Білозірки.. Фото автора.

 Не залишив у хуторі доброї згадки, мабуть, лише дядько Юхим Б., який повернувся з війни у Купченки до законної дружини тітки Лукери (по-хутірському) з «фронтовою подругою». Й почали вдвох обкрадати хати самітних удів-московок. Так була обібрана хата фронтовика Митрофана Чорнухи, який до війни не встиг чи не схотів переселитися в Купченки на нове місце. Його вдова-московка Пріся з неповнолітніми синами Миколаєм та Михайлом продовжували мешкати за кілометра півтора від Комарівки в такій безлюдній гущавині, що, розповідали Микола з Михайлом, вовки місячними ночами у них на городі неподалік хати гралися, женихалися і справляли свої весілля. Вдень Юхим Артемович нагодився до них, змайстрував потрібні защіпки й засуви до дверей, а вночі «хтось» відчинив сіни, прочинив двері у хату, звелів мовчати, бо вб’є, і забрав з комори все їстівне. Йшла люта зима голодного 1947-го. Незабаром пару таки спіймали на гарячому й запроторили кудись навічно. Десь у тайзі, ймовірно, пропали на лісоповалах.

 З малим сином й ще меншою донькою залишилася на Московці вічно нужденна тітка Лукера (старшого сина Олексадра завербували чи силоміць відправили в Донбас). Влітку 1947-го заради голодних дітей вона ризикнула вночі стригти колгоспне жито і потрапила на 5 років за грати. А її синок і донька — на стільки ж до дитбудинку в Борзні. Піклувалася радянська влада про осиротілих…

 Ще одну хутірську тітку Пураску (по-хутірськи) об’їждчики з Борзни застукали з ножицями в колгоспному житі, та не встигли схопити. Прудка вдова-московка (невістка баби Білозірки) втекла і протягом року, до закінчення терміну кримінальної винуватості, переховувалася в лозах на болотах і в хащах, розпустивши чутку, ніби подалася аж у Західну Україну до «бандерів». Тим часом, три доньки берегли матір: рано-вранці потай виряджали з хати у лісові нетрі, а вночі ховали в соломі на горищі чи на печі під лахміттям.

Позика… Справжня епопея повоєнного оббирання хуторян, вже й так до цурки обідраних чисельними фіскальними поборами. (400 літрів молока, 40 кг м’яса, 90 яєць! Заколов кабанчика — зніми шкіру й віддай державі на чоботи для захисників. Обкладалося кожне плодове дерево й кущ у присадибних садках. Городина. Т.д. і т.п.). Схиляючи до підписки позики, хуторянам спочатку обіцяли пристойну грошову плату на трудодні. Умовляли позичити державі хоч місячний заробок, за який щедро віддячать на трудодні й перекажуть у казну. Хуторяни, зрештою, погоджувалися й підписувалися, щоб агітатори відчепилися. А далі починалося примусове стягнення позики готівкою, хоча «Новий Світ», як і сусідні колгоспи, ніколи вчасно і сповна не розраховувався. «Новий Світ» після жнив облуплювали наче липку.

 Зарплати готівкою колгоспники не бачили і на трудодні в кінці року. Про існування пенсій селяни й не чули. За життя Сталіна паспортів селянам не давали й схаменулися тільки після його смерті 5 березня 1953 року. 1946-го чи 1947-го мого батька викликали, пам’ятаю, в Борзенський райвійськкомат і як фронтовику-орденоносцю (був нагороджений орденом «Червоної Зірки») вручили книжечку безплатних квитків для проїзду по залізниці раз у рік протягом наступного п’ятиліття. Однак скористатися нагодою не вдалося. Навіть у Чернігівський облвійськкомат батько не з’їздив. А привід для виклику був серйозний. Невдовзі після Перемоги та демобілізації з батьком почав переписуватися його командир роти. Капітан видужав у лазареті, знайшов батька після війни й у листах обіцяв представити його до високої нагороди за подвиг. Після поранення в бою у Карпатах батько три доби вивозив його із-за фронту до своїх і врятував життя. За тією нагородою, можливо й орденом Слави, батько так і не поїхавв. Своє солдатське галіфе і гімнастерку, в яких повернувся додому восени 1945 року, він устиг зносити, чоботи зступав і не було в чому. А коли батько на базарі в Борзні купив у грузина міцні червоні чуні (тоді в українських селах почали з’являтися такі подяки, як у Шаповалівці на свіжому зрубі лазні дьогтем: «Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину!») і можливість скористатися пільгою з’явилася, фронтовики буцімто самі звернулися до товариша Сталіна з пропозицією тимчасово відкласти пільгові поїздки. Та й не згадали потім.

 Отже, колгоспнику ні за що було поїхати, а без документів просто небезпечно. Безпаспортного селянина могли затримати. Знаю не з чуток. Влітку 1953 року ми з однокласниками Миколою Шерембеєм та двоюрідним братом Федором Афанасійовичем Купченком і вже покійним фронтовиком-механізатором Олексієм Арсентійовичем Несиним повезли з хутора в Київ смородину і на центральному столичному вокзалі потрапили в облаву. Кмітливий фронтовик, який у війну зумів пішки пройти оточенцем аж із-під Ленінграду до «своїх», зумів вислизнути і з цієї повоєнної радянської облоги. А нас виручили мольби та пусті кишені без грошей на зворотній квиток у хутір. Змилувалися залізничники в червоних кашкетах і пропустили на Сінний базар. (Сталін весною помер і його жорстокий режим трохи пом’якшав, бо вже тхнуло хрущовською відлигою). Ми спродалися, взулися у куплені парусинові черевики і повернулися в хутір.

 Втім, дружина хрещеного побачила мене на Сінному й умовила наприкінці літа повернутися в Київ до них для продовження навчання в десятому класі столичної середньої школи № 155, де 1952-го я закінчив 8-г клас. Хрещений Тимофій Михайлович Шуба тоді звернувся в МВС і добився дозволу тимчасово прописати мене ще неповнолітнього у нього на вулиці Воровського, буд. 12 кв. 3 по свідоцтву про народження в Києві. Весною 1953-го мені сповнилося 16 і як повнолітньому потрібен був паспорт, а селянам ще не давали. Батько через страшенну нужду в колгоспі вже виїхав з хутора в Дніпропетровськ на заробітки, іншої протекції у мене не було. Протягом липня-серпня я безліч разів прокрутив педалями велосипеда через Високе у Борзну, з сільради у міліцію, поки «вибив» собі замість паспорта тимчасове посвідчення для «законної» прописки в Києві у хрещеного.

 Та повернуся до хутора. Щойно хуторянин «підписувався на позику державі», як по дворах починали никати створені в сільрадах комісії і ледь за горло не брати: «Терміново розраховуйся готівкою! Інакше опишемо й заберемо майно». Вдови-московки тікали в ліс. Як і моя тітка Марія. В голодовку 1947-го  вона вже поховала своїх свекрів (мого діда по батьку Данила Івановича і бабу Тетяну Іванівну) й залишилася з малолітніми Галею і Василем. За вбитого чоловіка-червоноармійця Павла Даниловича їй ніякої матеріальної допомоги не давали, бо він здався у полон. А Сталін був ображений на свого старшого сина Якова за здачу в полон. Гебельсівська пропаганда агітувала червоноармійців здаватися і вказувала на приклад. Наприкінці літа 1941-го німці висипали з літака над гаями й болотами в околицях хутора свої листівки з портретом Якова Йосиповича і повідомленням, що син Сталіна вже здався і йому – погляньте на нього з довгою ложкою та повним котелком поживної каші в руках — жується смачніше, ніж вам, червоноармійці, в окопах! Сталін не вибачив полоненим і після війни. Тільки над дезертирами зглянувся. Отож тітка Марія наказувала діткам замикатися в хаті засувом і не обзиватися дядям і тьотям, які прийдуть у двір і почнуть стукати в двері й шибки. «Інакше й вас заберуть!». А сама ховалася в сосновому бору за городом і звідти спостерігала за безчинством, поки комісія не забиралася геть у своє Високе.

 …До неминучого краху мої Купченки були остаточно приречені недолугою аграрною реформою другого президента незалежної України чернігівця Л. Кучми. Замість обіцяного «справжнього хазяїна-хлібороба» на землю, в державу повернулися «хазяї»-глитаї, здатні висмоктати всі соки не лише із землі, а й із народу. Відтоді й триває смертельна агонія моєї малої вітчизни. Вдосталь і навіч хуторянам гарантовано тільки цілорічну тишу, чисте повітря, синє небо, кришталеві зорі, ліс та бір з полуницями і грибами, сади з вишнями, сливами, яблуками, грушами, а Василеве озеро — з карасями . Взимку — самітність, мороз і сніг. Цілорічно — безплатне місце на кладовищі, де покояться мої батьки й земляки, котрі живили моє громадянське й трудове сумління, поки я був активним газетярем…

 

 

 

Погост у лісі за Комарівкою. Світлина автора.

 Борис Матющенко,

 член Спілки журналістів України.

Купченки — Борзна — Дніпропетровськ.

Sharing is caring!