Наш український «кенгуру»

Як і більшість дітлахів, вперше побачив зайця на малюнку. А вже в семирічному віці спостерігав, як зі скривавленого трофею мисливця його дружина зняла шкуру, і по черзі дістала з тушки аж сім дробин. Вони зі дзвоном падали у склянку, а такі враження пам’ять зберігає довго… Та людська природа багато чого собі пробачає. Особливо, коли паруючого і пересипаного спеціями зайця витягають з духовки.

Була і більш гуманна історія з дитинства. Через рік я традиційно проводив літні канікули біля Азовського моря, де на мене чекав справжній сюрприз. В будинку тітоньки жив справжній заєць, якого підібрали в степу. Мене довго інструктували, як поводитися зі «звіром», і головне – слідкувати за вікном і дверима.

Нині з усмішкою згадую спроби заприятелювати з цим підлітком заячого племені. Він істотно відрізнявся від вгодованих кролів, яких чимало сиділо по клітках на дворі. Рухливий, худий, на довгих ногах і зі смішно тремтливими губами – звичайний заєць мені здавався щонайменше… кенгуру. Не дивно, бо власна голова вже була забита знаннями про екзотичних тварин з усього світу. Тож дякував, що це не найбільший гризун – капібара з Амазонки, який вагою буває і за пів-центнера.

screenshot_1

Не врахував я одного. Якось незборима допитливість закликала погратися з дверцятами груби, а вухань за мить чкурнув вивчати систему опалення… Чекав я «кенгуру» назад довго. Ні перестук у стіну, ні заклики негайно повернутися не допомагали. Навпаки, втікач навіть припинив шарудіти. Назад заєць з’явився лише наступного дня, бо дуже вже скучив за морквою і капустою. Вкритий вугільним пилом писок не заважав йому наминати ці ласощі з миски.

Сьогодні для мене не є запитанням, з яким саме зайцем мав справу у далекому дитинстві того спекотного серпня. В Україні живе два види: заєць – біляк і сірий, який колись намагалися нав’язати «русаком». Саме останній є найбільш розповсюдженим на всій території країни. І загадка «хто влітку сірий, а взимку білий» для нього є ребусом без відповіді.

Забарвлення сірого зайця, насправді, варіює у теплий час від глинистого і аж до червоно – коричневого, а у холоди повертається до кольору, відповідного назві. Хіба на сірих боках з’являються вкраплення білого. Для повної інформації додам: біляк мешкає у північних лісових регіонах, і він дійсно міняє колір морозостійкої шубки на повністю білий.

Зайці – тварини нічні і дуже обережні. Пильність вони втрачають хіба навесні, коли справляють власні «весілля». Саме тоді їх легко побачити вдень. Шлюбні ігри супроводжують веселі перегони полями, а вухасті парубки влаштовують справжні боксерські двобої: стають дибки і застосовують передні лапи.

Цей прийом згодився і для майстрів виготовлення іграшок. Колись механічний заєць з барабаном був заповітною мрією для більшості малечі. Проте у дикій природі особливо хоробрі вухані так відбиваються від окремих повітряних хижаків. Ця спроможність не завжди порятунок, бо, наприклад, проти могутніх орлів вона не діє. А шуліку такі заячі «хуки» у повітря можуть і збентежити… Особливо хоробрі двоногі мисливці розповідають, як наш степовий «кенгуру» задає важких травм довгими задніми ногами. Біля вогнища та під чарку, так просто заслухаєшся…

Недоброзичливців у зайця цілий світ. Головний прийом захисту – це швидкісний біг зі миттєвою зміною курсу, а ще вміння плутати сліди і зачаїтися. Саме стрімка втеча від ворогів є головною чеснотою зайця. Він здатний розвити швидкість понад 70 кілометрів на годину. При вмінні вчасно і здалеку помітити ворога, то є запорукою порятунку. Гірше, коли вовки чи зграя здичавілих собак працюють групою: одні гонять вуханя, а інші вже чекають… Лисиця і єнотоподібний собака частіше хапають легковажну молодь. А щоб взяти досвідченого зайця, їм доводиться розплутувати чудернацьку схему слідів. Перш, ніж залягти, заєць довго їх плутає, навмисно ходить вбік, по колу, вертається назад, а коли вирішить, що час, під завісу робить величезний стрибок у напрямі схованки. Буває і до п’яти метрів у довжину…

На відкритому просторі зайці можуть зустрічатися і поодинокими, і групами. Під час вигодовування малюків, матері залишають їх самих, і ті покладаються лише на нерухомість і захисне забарвлення. Кличуть матусі дитинчат горловими звуками, а от «альтруїзм» підгодовування чужих дітей ще потребує серйозних відео-наукових доказів.

Пронизливе ж вищання зайця точно не для слабких нервів. Це щось на зразок прощання, коли тварину вже серйозно поранили. Цікавою є інша особливість: помітивши мисливців у полі, заєць вистукує задніми ногами танок на зразок «гопака», наче розминається перед тим, як чимдуж пуститися навтьоки. Насправді, цей «гопак» – сигнал попередження про небезпеку. Передні і коротші лапи у зайців виключно для спілкування між собою.

У лісових хащах доводиться контролювати кожний шурхіт. Назавжди запам’ятав картину, бачену у Чорному лісі, коли з єгерем знайшли свіжу здобич великого яструба. Винуватець сидів на дереві і був дуже невдоволений нашою появою. Дивно, як птах може так непоправно для зайця понівечити голову. Такою ж залізною хваткою бере вуханя вночі і пугач. Але тут без варіантів. Найбільша сова нашої природи вражає і власними розмірами…

Що ж до двоногих, то лише виняткова плодючість ще береже зайців від зникнення. Їх стріляють з під фар, збивають бампером, а ще більше шкодять дикунським випалом на полях… Ось коли гине найбільше зайченят, які покладаються на інстинкт, проте вогонь нещадний.

bezymyannyj

Ігор Суховий

Джерело

Sharing is caring!

Send a Comment