Помітивши синьо-жовті стяги на стадіоні, Сергій Морозов відмовився виводити команду на поле – Ігор Кульчицький

У другій частині інтерв’ю легендарний капітан «кришталевих» «Карпат» згадав пікантні деталі кубкового тріумфу-1969, ліквідацію рідного клубу з політичних мотивів і його відродження всупереч Києву і завдяки Москві, а також поділився тонкощами пробиття пенальті і враженнями про те, як ламає бюрократичні устої у Львівській міськраді.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Кульчицьким – «З «Карпат» кілька разів забирали у ЦСКА. Але солдатщина в мене викликала відразу»

bezymyannyj1

– «Карпати» могли заходити до вищої ліги у 1968-му, коли нас тренував Василь Васильєв, – каже пан Ігор. – Нас вважали фаворитами фінальної «кульки» за право здобути єдину перепустку до еліти. Однак біда в тому, що питання підвищення в класі тоді вирішувалися на найвищому рівні. Там вирішили, що Львова у вищій лізі не треба. Точніше, вище керівництво було зацікавлене у перемозі «Уралмаша». Першим секретарем Свердловського обкому партії тоді був Борис Єльцин, попри молодість персона вже впливова. У першому турі «Уралмаш» скатав відвертий договірняк з омським «Іртишем».

Після тієї нічиєї мали грати ми з миколаївським «Суднобудівником». «Давайте теж зробимо нічию, а далі будемо розбиратися з росіянами кожен за себе» – пропонуємо миколаївцям. Ті погодилися, але на полі нас банально ошукали. Рахунок 0:0 тримався до 88-ї хвилини. Поки Іраклій Петров не забив нам єдиний м’яч. У наступному турі ми зі злості перемогли «Іртиш» 4:0, а миколаївці без супротиву віддали гру «Уралмашу». Звичайно, ми «Суднобудівнику» тієї нічиєї не забули і на компроміси більше не йшли. А змога помститися виникла у півфіналі Кубка-1969. Тоді перемогли миколаївців впевнено – 2:0.

А тоді, в 68-му, ще могли виправити ситуацію. Якби перемогли в заключному матчі «Уралмаш». Ми вели 1:0, однак у гру втрутився арбітр. Судив матч естонець Еуґен Хярмс. Пізніше він зізнався, що напередодні йому поставили умову: «Отримаєш статус міжнародника лише в тому разі, якщо втопиш «Карпати».

Вирішальний момент трапився наприкінці зустрічі. Коли м’яч полетів у напрямку наших воріт, суперник знаходився приблизно в десятиметровому офсайді. Гравець «Уралмаша» сидів, зав’язував бутси, а потім миттєво підвівся і вразив нашу рамку без супротиву. Воротар Мишко Лупол, розуміючи, що небезпеки немає, взагалі знаходився осторонь. То було свавілля.

Відразу після фінального свистка Хярмс втік і з суддівської кімнати не виходив доти, доки «Карпати» зі стадіону не поїхали. Впродовж наступного, 1969 року, на наші матчі естонця не призначали.

– Аж до кубкового фіналу.

– У тому матчі Хярмс був лайнсменом, а в полі судив грузин Карло Круашвілі. Коли побачили у списку арбітрів естонця, не сумнівалися, що його призначили для того, щоб знову нас втопити. Вперше перетнувся з Еуґеном, коли за годину до початку зустрічі як капітан пішов у суддівську кімнату, щоб підписати протокол. При вході подав руку Круашвілі, його асистентові Тофіку Бахрамову, капітанові суперників Антоневичу, а в бік Хярмса навіть не подивився. Усі присутні почали сміятися, а Еуґен почервонів від сорому. Виходжу, а Еуґен за мною. «Чому зі мною не вітаєшся?» – «Ліпше собі руку відрубаю, ніж подам її запроданцеві» – і згадав той матч проти «Уралмаша» в Сочі. «Ти знаєш, яку ми сьогодні вказівку маємо?» – питає Хярмс. «Зрозуміло, в Ростові вже червона доріжка постелена, – відповідаю. – Але подивимося. Ми просто так не здамося».

bezymyannyj2

Одна з миттєвостей фіналу Кубка СССР 1969-го

– Вийшло, що фактор Хярмса знову став одним з вирішальних.

– СКА представляв вищу лігу, а ми – першу. Звісно, різниця в класі була помітною. Особливо на старті гри, коли суперники притисли нас до власних воріт і швидко відкрили рахунок. Мушу відзначити свою капітанську роль. Як капітан я у важкий момент покликав хлопців, знайшов правильні слова. Бо ж капітан – то не просто пов’язка на руці, а вміння взяти на себе лідерські риси у критичних ситуаціях. Мені в цьому контексті подобається Ігорко Худоб’як. Він теж веде гру, своїм прикладом демонструє, як треба битися на полі. Так ось, після моїх слів ми тоді в Лужниках втихомирилися, вгамували мандраж, у другому таймі забили два м’ячі поспіль, а наприкінці поєдинку почали підсідати.

Ростовці вчинили на наші ворота страшенний тиск. І таки забили вдруге. Круашвілі вказав на центр. І не помітив, що Хярмс підняв прапорець. Підняв і не опускав. Стояв з піднятою вгору рукою, немов кам’яний. Я цього теж у тій метушні не помітив. Але хтось із наших хлопців показав і я переконав Круашвілі, що поки СКА святкує, треба піти і послухати помічника. «Вне игры» – незворушно промовляє Хярмс. Круашвілі гол відмінив, а після того ростовці Еуґена ледь не розірвали.

Після матчу покликали Хярмса до себе в готель, налили йому 50 грамів. «Ігоре, я очистився?» – питає мене естонець. «Так. Тільки скажіть, чи «поза грою» справді було» – відповідаю. «50 на 50, але тепер моя совість чиста. Мені було дуже незручно перед вами».

Взагалі, я Хярмсові навіть вдячний за те, що він нас не пустив до вищої ліги з першої спроби. Бо не впевнений, що через рік ми б виграли Кубок. Та ще й історичне досягнення встановили. Взагалі, на початку того сезону ніхто б не сказав, що ми здатні на щось серйозне. Могло ж статися, що з Кубка «Карпати» вилетіли б на стартовій стадії. Ми грали в Маріуполі проти «Азовця». Напередодні матчу зламався я, в ході першого тайму – Ростислав Поточняк. Поєдинок завершився 0:0 і на наступний день було призначене перегравання. Юст не зміг розраховувати на двох провідних гравців відразу. Але хлопці таки виграли і надалі ми діяли вже впевненіше.

– Прийнято вважати, що «Карпатам» тоді добре пощастило, що потенційно сильніші суперники вибували швидше.

– Не без цього. Але ми ще на старті сезону ставку зробили саме на Кубок і вирішили, що чемпіонатом пожертвуємо. У 1970-му все було навпаки. Втім, ми ж на шляху до фіналу теж перемогли вищолігові «Арарат» і «Чорноморець».

bezymyannyj3

– Окрім трофею, «Карпати» вперше в історії отримали змогу грати в єврокубках.

– Тривалий час нас туди не хотіли допускати. В СРСР спортивний принцип у час, коли йшлося про честь «Родины», іноді відходив на другий план. У нашому випадку московські керівники вагалися, чи здатна команда першої ліги достойно представити в Кубку кубків весь Союз. Але врешті львівська верхівка пообіцяла, що ми СРСР не зганьбимо. В принципі, й не зганьбили. Інша річ, що нам не поталанило з жеребом. В 1/16 фіналу потрапили на «Стяуа», команду, за яку виступали п’ять чи шість збірників Румунії. При цьому ми грали ліпше в обох поєдинках. Але у Львові не використали купу моментів, а наприкінці зустрічі допустили грубу помилку і поступилися 0:1. Поточняк був першим на м’ячі, але в мить, коли мав відбивати, підвернув на мокрому газоні ногу. Ґеорґе Тетару знаходився метрах в 30-ти, але побіг, здійснив перехоплення, вийшов з Ґабором Вайдою на побачення і реалізував шанс.

У повторному матчі я відкрив рахунок смачним ударом у «дев’ятку» метрів з 40-ка. А потім в гру втрутився суддя з ФРН Ґюнтер Меннінґ. Що поробиш, якщо він сприймав нас не українцями, а представниками СРСР? Не любила людина москалів і особливо цього не приховувала. Спершу зафіксував «поза грою» в ситуації, де його не було навіть близько. Невдовзі після того як Грещак забив удруге, в наші ворота ставиться неіснуючий пенальті – 2:2. Врешті зіграли 3:3 і вибули з розіграшу.

– Дехто з учасників того матчу вважає, що «Карпати» виграли б навіть за умови упередженого суддівства. Але надто часто помилявся воротар Лупол.

– Не зовсім згоден. Приміром, можна вважати, що головою румуни забили після помилки Мишка на виході. Але ж його підштовхнули, не дали добратися до м’яча.

– Так чи інакше, Лупола після того матчу в «Карпатах» вже не було. У 1971-му, коли «Карпати» вперше потрапили до вищої ліги дублером Вайди був уже Олександр Швойницький.

– Рішення тренерів. Думаю, це теж було підсилення. Та й взагалі колектив у нас на той час був вельми боєздатний. У стартовому поєдинку перемогли 3:1 київське «Динамо». На старті сезону були серед лідерів. Але грати на такому рівні стабільно ще не могли, тому згодом пішов спад у результатах. Втім, загалом у вищій лізі ми вкоренилися добре. «Спартак» взагалі відскакував від нас вкрай рідко.

Пригадую, як у 1972-му грали в Москві. У нас тоді був прекрасний нападник Роман Хижак. Ромко страшенно любив імпровізувати, зіграти красиво й нестандартно. Так ось, у Лужниках Хижак вийшов з воротарем Юрієм Дарвіним сам на сам. Зловив голкіпера на замаху, прокинув йому м’яч між ніг і зупинив м’яч на лінії, стоїть і чекає. Дарвін помітив, що м’яч ще не у воротах і панічно кинувся на перехоплення. Юрій залетів у ворота, а Ромко знущально підкинув йому м’яч на спину. Виграли ми тоді 3:1.

bezymyannyj4

«Карпати» зразка 1969-го року

– У Хижака начебто з грузинами особливі порахунки були.

– З Муртазом Хурцилавою, основним оборонцем збірної СРСР, якщо бути точнішим. У тому ж 1972-му грали з грузинами у чвертьфіналі Кубка. Перший матч відбувався ранньою весною на стадіоні СКА. Ромко робив з Муртазом, що хотів. Але найгірше – прокидав м’яч Хурцилаві між ніг. А для грузина нічого гіршого за це немає. Матч завершився 0:0.

Поїхали у Тбілісі. Перед тренуванням за добу до гри Хурцилава, якого знав за турне в Мексику у складі збірної СРСР, питає: «Ігоре, Хижак приїхав?» «Звичайно, чому б йому не приїхати?» – відповідаю. «Плохо…»

Відчуття Муртаза не підвели. В одному з епізодів залишається він з Хижаком один в один, за спиною лише воротар і ворота. Хурцилава тулить ноги як може, але ж мусить пересуватися. І щойно він зробив крок, як Ромко прокинув м’яч поміж ніг. Рятувати ситуацію вибіг голкіпер Теймураз Степанія. Здоровенний, Таймураз на швидкості до м’яча не дістався, та ще й зіткнувся з Хурцилавою. Перед Хижаком були порожні ворота. Спокійно покоти і був би гол. Але Роман не був би собою, якби щось не видумав. Метрів з п’яти він вирішив пробити на силу. М’яч зрізався з ноги і полетів повз стійку. «Хотів, щоб аж сітка затріщала, а воно он як вийшло», – виправдовувався потім.

Ми ошаленіли. На той момент ми поступалися 0:1 і могли програти. Добре, що Левко Броварський рахунок таки зрівняв. Щоправда, судді зробили все, щоб у півфіналі були не ми, а динамівці. Незадовго до фінального свистка у наші ворота навіть призначили пенальті. Але Ґіві Нодія своєї нагоди не використав і далі пішли ми.

Хижак страшно не любив грати проти московських «Динамо» і ЦСКА. Через те, що їхні оборонці були вельми жорсткими. Вони висікали м’яч з ногами. У таких ситуаціях Ромко підходив до Юста і просив заміну. Хижак був неймовірним талантом. На одному квадратному метрі він міг обіграти трьох-чотирьох гравців. Шкода, загубила Ромка горілка…

– Не тільки його…

– Так, Янош Габовда теж любив випивати. Точніше, не стільки любив, скільки не міг відмовити десяткам випадкових друзів. Які його постійно вгощали. Янош був прекрасним бомбардиром, випити з ним було за честь. У мене, в принципі, теж такі труднощі виникали. Але ж відмовлявся. Якби не відмовлявся, то вже. мабуть, з вами не говорив би. Так ось, перед матчем з ростовським СКА Габовда зник на кілька днів. Пив непробудно. А в день матчу з’явився на базі. Щоб якось виправдати свою відсутність, приволік звідкись здохлого кроля. І почав розповідати Юстові історію: «Заблукав з друзями під час полювання, ось, зайця з собою приволік, відразу на базу приїхав». А перегар стоїть страшенний. «Що з ним робити?» – в розпачі питає Юст. «Давайте, відмочу його трохи під душем» – кажу. І дійсно. Ввечері Янош вийшов на поле і забив ростовцям один з трьох м’ячів.

– Ви ж у ті перші для «Карпат» роки в елітному дивізіоні багато забивали тому, що часто виконували пенальті.

– За два роки реалізував 13 ударів з позначки з 13-ти. Збій стався у квітні 1972-му, коли у Львові не зумів переграти воротаря ЦСКА Володимира Астаповського. Гра нам давалася погано, в дебюті пропустили двічі. Але в середині першого тайму отримуємо нагоду пробити пенальті. У мене не було настрою. Перед матчем пенальтистом призначили мене. Але старт поєдинку склався невдало і це трохи вибило мене з моральної рівноваги. Відмовлявся, але все ж до позначки підійшов. То була помилка, бо досвід показував, що в разі, якщо добре не налаштований, ліпше навіть не пробувати – одинадцятиметрового не заб’єш. Розбігся і навіть не знав, у яку сторону бити. Власне. так і вдарив аби-як. Астаповський м’яч відбив.

bezymyannyj5

Зате коли був у доброму тонусі, то дозволяв собі іноді певну зухвалість. Грали у 1971-му з «Торпедо» в Лужниках. Поступаємося 0:1. У другому таймі збили Ліхачова – пенальті. У воротах торпедівців – Вітя Банников, з яким теж їздив у складі збірної до Мексики. У мене ж була така звичка: залишатися після тренування і заводити з голкіперами суперечку, як правило на пиво чи кока-колу, мовляв, заб’ю з позначки п’ять разів з п’яти. Воротарів то заводило і вони погоджувалися.

Погодився й Банников. Як лівша завжди бив у правий від воротаря бік. Окремі суперечки вигравав, окремі програвав. То ж тоді, перед ударом у «Лужниках», підходжу до Банникова і кажу: «Вітю, ти знаєш, куди я б’ю». А заодно звертаюся до судді: «Прослідкуйте, щоб воротар був на лінії». Психологічний тиск і він спрацював. Коли бив, зазвичай ховав очі і дивився на м’яч. Підіймав погляд в останню мить, перед ударом. І ось дивлюся, а Банников вже лежить. У лівому, протилежному від того, в який я завжди б’ю, куті. Тоді просто покотив м’яч в інший бік. Люди на трибунах попадали зі сміху. «Ігоре, ти мене зганьбив» – каже після гри Банников. «Так ти ж знав, куди я битиму. Чому не кидався в той бік?» – питаю.

У матчі з «Шахтарем» теж цікаво вийшло. Коли суддя призначив пенальті, львів’янин Славко Кікоть, який тоді виступав за «Шахтар» і сидів на заміні, біжить за ворота і підказує воротареві Дегтерьову: «Юро, буде бити в праву сторону». Почув то і кажу: «Чув, що він сказав? Так і вдарю». Але знову попросив суддю, щоб прослідкував за тим, чи воротар до кінця залишається на лінії. Знав, що навіть у разі, якщо воротар стрибає у правильний бік, але до кінця знаходиться на стрічці, сильно й точно запущеного м’яча він не витягне. Однак Дегтерьов впав до удару, знову – в іншу сторону. Я легенько покотив м’яч у вільний кут. «Я тобі говорив!» – лютував за ворітьми Кікоть. Воротарі ж ламаються. Так само наперед сказав напрям воротареві бакинського «Нефтчі» Сергієві Крамаренку. Але він теж вирішив, що я його обманюю і кинувся вліво.

– Кар’єру ви закінчили у 1973-му, 31-річним. Швидко.

– Ще міг грати. Але хтось нагорі не хотів, щоб у Львові була своя, українська команда, складена в основному з галичан. Почали нам присилати слабких російських гравців, потім ще й поставили на чолі «Карпат» московського тренера Валентина Бубукіна. Зрозумів, що діла не буде, коли на одному з перших тренувань Бубука запитав: «На якому місці ти можеш грати?» Я ж людина ґонорова і ціну собі знав. «Ви що не знаєте?» – огризнувся. «Я не знаю, чи ти взагалі будеш грати» – додав тренер.

Наприкінці чемпіонату-1972, перед домашнім матчем проти київського «Динамо», Бубукін каже: «Будемо вас із Петею Данильчуком з футболу проводжати». Ми з Петром багато років разом на лівому фланзі грали – Данильчук в обороні, я в центрі поля, а Гена Ліхачов у нападі. Перед матчами з «Карпатами» суперники найперше ламали собі голову над тим, як закрити нашу ліву сторону. Ми постійно змінювалися позиціями, Петро постійно підключався до атак, а ми підтримували його позаду. Однак з ініціативи Бубукіна це тріо вмить розпалося.

bezymyannyj6

З поля нас із Данильчуком після закінчення матчу гравці «Карпат» і «Динамо» винесли на руках. Майже не відпочивав і пішов проситися на роботу в ту школу на Погулянці, яка в дитинстві зробила футболіста з мене. Вирішив, що тренуватиму дітей. Щось виходило. Спершу потренував, а потім отримав змогу стати директором ДЮСШ. Найперше добився, щоб футбольну школу відокремили від гандболу, баскетболу та волейболу. Лише футболісти. Тренерів у нас було багато і працювали ми продуктивно. Вихованцями нашої СДЮШОР-4 були такі сильні футболісти як Василь Леськів, Богдан Стронцицький, Володя Різник.

– Коли ці талановиті хлопці зростали, «Карпат» не існувало в природі.

– На матчах нашої команди, особливо на початку 80-х років вболівальники полюбляли кричати: «Бий москалів!» Звісно, це гасло мало не стільки політичний, скільки суто футбольний характер.

Проте поверталися «Спартак» чи «Динамо» до Москви з поразкою і на запитання, чому вони поступилися «бендеровцам», відповідали: «Ви б чули, що вони з трибун кричать. Там неможливо грати».

Відповідні органи на ці скарги реагували серйозно. Перший секретар Львівського обкому партії Віктор Добрик постійно отримував дзвінки з Москви. Мовляв, треба щось робити. Добрик боявся, що справа може закінчитися його звільненням і не знайшов нічого ліпшого, як розформувати команду. При цьому в січні 1982-го «Карпати» ще зібралися, щоб вести підготовку до нового сезону. Однак прийшли люди від Добрика і повідомили, що клуб ліквідований.

Футболістам порадили переходити в СКА. А щоб серед львів’ян не виникало невдоволення, армійський клуб начебто об’єднали з «Карпатами». Проте хлопців не обдуриш. Частина з них за СКА відмовилася грати категорично. Степан Юрчишин і Толик Саулевич перебралися до Хмельницького, Вітя Рафальчук – у «Дніпро», Леськів – до Луцька. Юрко Дубровний, Григорій Батич, Василь Щербей, Ігор Мосора навіть поїхали до Кишинева і у 1983-му виграли разом з «Ністру» путівку до вищої ліги.

Гравці продемонстрували, що мають високий потенціал. Інша річ, що не у Львові він реалізовувався. Також ми розуміли, що за наявних обставин змушені будемо попрощатися й із вихованцями СДЮШОР. У той час я відповідав за дві лазні. У них взимку постійно парилися, повернувшись додому у відпустку, колишні гравці «Карпат». Відпочивали, бігали по снігу в футбол, розмовляли. Юрчишин, Саулевич говорили мені, що щойно «Карпати» відродяться, вони повернуться. «СКА-Карпати» їх не цікавили. Умов там не було, команда, отримавши від «Карпат» право виступати в першій лізі, поступово скочувалася і врешті все завершилося вильотом до другої ліги. Пригнічувало й те, що та воєнщина перебрала у нас стадіон «Дружба», базу в Брюховичах. Зробили там військовий стан, поставили солдата з автоматом на вході.

Мене чорт смикнув. Почав оббивати пороги керівників підприємств. «Лишися того ровера. Які «Карпати»? Їх вже не буде» – чув у відповідь. Зрозумів, що порозуміння не знайду і поїхав до Києва, до керівника відділення футболу при республіканському спорткомітеті Миколи Фоміних. Представився йому директором школи. Власне, співрозмовник подумав, що мова піде про дитячий футбол. Але я почав з іншого: «Приїхав, бо хочу відновити клуб «Карпати» – «Які «Карпати»? – обурився Фоміних. – У вас є команда. Іншої не буде. Хочете чогось нового – починайте з нуля». Мене це обурило. Ми ж колись уже починали з нуля і пройшли шлях до вищої ліги.

bezymyannyj7

Відроджені «Карпати». 1989-й рік

Був у відчаї, але звик битися до кінця, чіплятися за останню надію. Їду в Москву. Керівником союзної Федерації футболу тоді був В’ячеслав Колосков. З ним познайомився, коли впродовж двох років навчався на стаціонарному відділенні у Вищій школі тренерів у Москві. То був неймовірний досвід, адже лише щоб вступити туди, треба було відповідати багатьом критеріям, зокрема мати звання майстра спорту, бути гравцем збірної республіки. У процесі стажування нас відправляли на стажування за кордон. Я їздив до Лондона, в «Тотенхем», потім у польські Вроцлав і Шльонськ. Оскільки польською спілкуюся вільно, відразу отримав пропозицію залишитися тренувати. Надіслали поляки у Москву запрошення. У відповідь – обурення. «Ми тобі платимо величезну степендію – 350 рублів, – кажуть. – Професори таких грошей не отримують». Одним словом, закінчив я 1980-му ВШТ і повернувся до Львова.

І з Колосковим з того часу не бачився. Коли зайшов у кабінет через вісім років, В’ячеслав Іванович впізнав мене відразу, тепло привітав. «Хочеш, щоб знайшов тобі роботу? – питає. – Добре, в Росії чи Білорусі якийсь варіант підшукаємо». – «Ні, мені вистачає своєї школи, – відповідаю. – Хочу, щоб ви допомогли відродити «Карпати». – «Так є ж «Карпати», у першій лізі грають» – здивувався Колосков. Довелося заглибитися в деталі, пояснити, що армійський клуб для Львова чужий. Колосков вислухав і набрав Фоміних. При мені поговорив, ще раз впевнився, що «Карпати» і «СКА-Карпати» – то два різних клуби. В’ячеслав Іванович сказав, що «Карпати» відновляться і треба їх включити в українську зону другої ліги. Фоміних вперся: «Ні, у нас немає місця».

Колоскову треба віддати належне. Він не кинув нас напризволяще, не махнув рукою, хоча на момент нашої розмови у мене не було ні гарантій від влади, ні дозволу від вищого футбольного керівництва України. «Можу запропонувати варіант з включенням «Карпат» у російську зону другої ліги, – вийшов з ситуації В’ячеслав Іванович. – Але мусиш мені найближчим часом надати фінансові гарантії». Після того Колосков набрав бухгалтера і попросив, щоб йому надали повний кошторис річних витрат для команди другої ліги. Через якийсь час сума була перед очима. Я жахнувся – 890 тисяч рублів! Де їх взяти?

– І де взяли?

– Посприяв Віктор Волков. Бог допоміг, що його якраз керівником міста призначили. У Львові ж тоді 300 підприємств працювало. Було до кого звернутися. Але керівники люблять, щоб весь кошторис їм прописали. Часу на самостійні розрахунки, звичайно, бракує. Тож з допомогою друзів ми розкинули ці 890 тисяч по різних підприємствах. Зайшов до Волкова з цим папером. «Що, був у Москві?» – питає той. «Так. Треба 890 тисяч» – відповідаю. «Немає про що говорити. Ні» – заперечує Волков. «Зачекайте, не все так страшно» – і просовую свої розрахунки.

Віктору Олександровичу залишалося лише зібрати нараду за участю всіх керівників і поставити їх до відома. Розжував Волкову навіть приблизний зміст звернення. «Ви ходили раніше на матчі за участю «Карпат»? – спитав він на початку промови присутніх. – Ви любите цю команду? Хочете, щоб вона відновилася?» Ті позитивно закивали головами. «Ми двома руками «за»!» – «Двома руками? Ось і прекрасно. Поряд зі мною сидить людина, яку ви знаєте – Ігор Кульчицький, – продовжує Волков. – Він займається відродженням клубу. «Автовантажник» на відновлення «Карпат» виділяє 60 тисяч, завод «Електрон» – 70 тисяч…» І зачитав весь складений мною кошторис. Через тиждень поїхали в Москву до Колоскова разом із Борисом Рассихіним і надали всі гарантії.

bezymyannyj8

До того як стати керівником Львова, Волков тривалий час очолював Личаківський район. Він єдиний прислухався до мене і збудував з нуля футбольну СДЮШОР-4 на Погулянці. Пішов на зустріч Віктор Олександрович і тепер. То за умови, що футболом Волков, за великим рахунком, не цікавився. Матчів «Карпат» він майже не відвідував. Інструктори з Личаківської райдержадміністрації навіть дивувалися: «Ігоре, як ти його вмовив? Він нам на м’ячик для настільного тенісу грошей шкодує».

Мені ж допомагав у всьому. Під час будівництва шкільного стадіону встановлювали освітлювальну щоглу. Бракувало кабеля. Ввечері Віктор Олександрович телефонує: «Домовився про дріт. Треба забрати його на будові універмагу на околиці міста». «Дайте машину» – кажу. «Мене це не цікавить» – і поклав слухавку. Що мені залишалося? Сів на свій «москвич» і поїхав. Обмотався кабелем з ніг до голови, їхав повільно, понад три години. Поки доїхав, був весь мокрий. Особливо уважним довелося бути під час крутого спуску по Стрийській. Боявся, щоб мене той кабель не потягнув разом з автівкою. Наступного ранку Волков, правда, був готовий надати машину і дуже здивувався, що я довіз той дріт сам.

– На керівній посаді у «Карпатах» ви затрималися лише на рік. Чому?

– Паперова тяганина затяглася. На організаційні моменти ми витратили надто багато часу і команду почали лише в лютому. Футболістів нам бракувало. Своїх вихованців мали шестеро чи семеро. Поїхав у спортінтернат, де саме випускав клас тренер Ярослав Дмитрасевич. Група у нього була дивовижна – Володя Шаран, Сашко Чижевський, Микола Сич, Руслан Забранський, Володя Ковалюк. Усіх ми забрали в «Карпати». Грали добре, але вище третього місця піднятися не могли з об’єктивних причин. Вважаю, що ми з Борисом Рассихіним тоді провели гарну роботу. Та що поробиш, як заздрість є однією з невід’ємних рис характеру майже кожного українця? Мабуть, через те нам ніяк не вдається збудувати справжню державу. Тягнемо кожен за себе. Позаздрили й нам з Борисом Андрійовичем.

Нам почали дорікати, що посіли третє, а не перше місце. Мовляв, могли виграти вирішальний матч у тираспольського «Текстильника» і відразу підвищитися у класі. Але молдовани були об’єктивно сильнішими, команда у них зігрувалася роками, а не збиралася наспіх за лічені дні до початку чемпіонату, як у нас. Зрештою, нагод ми створили більше і якби їх використали. Перемогти, звісно, могли. Але що б нам це дало? Перевага тираспольців складала п’ять очків, за умови, що за перемогу тоді нараховувалося два пункти. Втім, комусь захотілося звинуватити нас у здачі тієї гри.

– У когось є прізвище?

– Карло Мікльош, який тоді був президентом клубу. Він звинуватив нас, що ми не хотіли виходити до першої ліги.

…Так чи інакше, то були гарні часи, часи національного відродження. Люди набралися сміливості і приходили на матчі з синьо-жовтими стягами. Міліція намагалася боротися, декого затримували. Одного разу хлопець, рятуючись з прапором від міліціянта, навіть вибіг на бігову доріжку. Підбіг до нашої лави і гукає: «Допоможіть!» Допоміг, звісно. «Що він вам поганого зробив?» – питаю. А під час зустрічі зі смоленською «Іскрою» в 1990-му прапорів було так багато, що тренер суперників навіть хотів відмовитися виводити команду на поле. Усе б нічого, якби цим тренером не був корінний киянин Сергій Морозов. Не знаю чому, але національні кольори різали нинішньому телеекспертові зір дуже сильно.

– Ви ж повноцінно совєцьким громадянином, наскільки я розумію, так і не стали.

– Звичайно, ні. Через те коли їздив зі збірною СРСР до Мексики, відчував до себе особливе ставлення з боку приставлених до команди «кадебістів». Вони ходили за мною хвостом. Але так сталося, що коли ми поверталися до Москви транзитом через Нью-Йорк мене ледь не «загубили». Поруч із готелем знаходився магазин. У нього й зайшов, трохи там потинявся і не зауважив, що виходи є з усіх сторін будинку. А самі вулиці однакові, представляють собою довгу пряму. Тож коли вийшов з дверей, попервах нічого не збагнув. Але почав шукати дорогу назад у готель і не міг зорієнтуватися.

Мене охопила паніка: англійської не знаю, запитати нічого не можу, нікого зі знайомих поруч не. А до відправлення автобуса в аеропорт залишалися лічені хвилини. Моє щастя, що помітив автобус, за яким тягнулося багато людей. «Можливо, в готель?» – подумав і пішов слідом. Справді. Приходжу, а там паніка. «Кульчицький втік!» У «кадебістів» істерика. Пізніше, коли повернулися додому, мене викликали на розмову. «Чому ти хотів залишитися?» – питають. Пояснюю, що то неправда, що справді заблудився. Але виглядало, що до кінця мені так і не повірили.

– Нині, у своїх 76, ви не думаєте про спокій.

– З того часу, як нас вижили з дорослих «Карпат», повернувся до роботи з дітьми і не залишаю цієї діяльності понині. Нині зайнятий будівництвом на території нашої школи першого у Львові поля зі штучним покриттям стандартних розмірів – 100 на 62 метри, з трибунами. Для нас то важливо, адже умови для тренувань на натуральному газоні з огляду на природні умови є приблизно впродовж чотирьох-п’яти місяців. Решту часу доводиться місити багнюку. Коли буде штучне поле, діти зможуть тренуватися в людських умовах. Кошти під цей проект вибив з великими труднощами.

bezymyannyj9

Легенди футбольного Львова

Боротися з нашою бюрократичною машиною майже нереально. Не уявляєте, яких зусиль мені коштувало переконати депутатів міськради в доцільності виділення коштів на будівництво. Пояснив, що ж не одні будинки в місті треба зводити, трохи грошей можна вкласти й у дітей. А покриття ж дороге, коштує десять з половиною мільйонів гривень. Зате як доведемо справу до пуття, зможемо тренуватися круглий рік, по чотири групи щодня.

Хоча міг махнути рукою. Поле ж було, службові приміщення теж. Сидів би собі, а діти нехай місять багнюку. Але я ж так не може. Не міг дивитися, що хлопці після тренувань навіть не мали де помитися, йшли додому замурзані, мов негри. Точніше, трохи відмивалися у бочці з дощівкою, яка стояла у підвалі. То потихеньку розбудувалися і нині вже є й душові кімнати, і повноцінні роздягальні.

Прийшли до мене навесні активісти. Повідомили, що мерія збирається віддати під забудову стадіон «Сільмаш», тобто поле, на якому зароджувалася історія «Карпат». Нині на цьому стадіоні займаються діти зі школи «Галичина». Виступав на сесії міської ради, пояснив, що згідно з постановою уряду забудова спортивних об’єктів заборонена… Виділили мені на виступ три хвилини. Але виступав усі 15. І міг говорити ще. «Що корисного ви для львів’ян зробили? – запитую депутатів. – Місто-мільйонник, а немає ні Палацу спорту, ні нормального басейну. У нас одна з найсильніших ватерпольних команд України, а грати вдома не може. Лише нові будинки один за одним виростають. Навіть ті, хто прийде після вас, нічого відновити не зможуть. Бо там, де колись були майданчики, стоять багатоповерхівки. Куди ви ту молодь заганяєте?».

Одним словом, поки маю сили, працюю. Хоча життя прожив важке, поховав сина. Однак попри всі труднощі ніколи, на відміну від багатьох інших, не задовольнявся тим, що маю. Дасть Бог здоров’я, мрію відкрити у нас на Погулянці спортивний зал. Між ґрунтовим полем і штучним є шмат землі. Ось там можна щось збудувати.

Джерело: https://www.ua-football.com/ua/ukrainian/high/1510582953-kulchickiy-pomitivshi-sino-zhovti-styagi-na-stadioni-sergiy-morozov-vidmovivsya-vivoditi-komandu-na-pole.html

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *