Наша Версія

 

Маленька передмова

 Коли починалась війна, та війна, котру в нас прийнято називати Великою Вітчизняною… Скажіть мені, а для чого я все оце згадую? Кому зараз цікаві спогади старої людини? Хто пам’ятає ту війну? Хто там воював і хто переміг у тій війні? Гітлер Сталіна чи Сталін Гітлера? І хто такий Гітлер? Хто – Сталін? За що вони зчепились? Вони ж, мабуть, обидва обіцяли щастя своїм народам? Не може такого бути, щоб для виконання цих обіцянок, було винищено близько 50-ти мільйонів людей! Може, це брехня! Уявіть собі 50 мільйонів людей. Якщо їх поставити за один крок один за одним, то вийде ланцюг в десять разів довший відстані від Землі до Місяця! То як довго ми повинні пам’ятати ту війну?

 Мені здається, що людство про неї не забуде ніколи. Пам’ятає ж людство вже дві з половиною тисячі років греко-перські війни і про 300 спартанців, які загинули в тій війні. Пам’ятає людство війну Спартака за визволення рабів. Ми пам’ятаємо війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Але такої страшної війни ще не було ніколи. Про неї написані гори книг, могили наукових досліджень. Та ще немає спогадів колишнього простого, не заангажованого ідеологією хлопчика, що бачив ту війну на власні очі і тепер розмірковує про ті давні події з висоти прожитих років і життєвого досвіду.

 Я усвідомлюю, що не всім сподобаються мої думки, не всі люди думають однаково, але я вас прохаю: відстороніться від десятиріччями нав’язуваних нам стереотипів, від нацистської і комуністичної ідеологій, зрозумійте, що обидві вони мали на увазі кінцеву мету — завоювати увесь світ, поставити людей в одну шеренгу, щоб жили всі за їхніми правилами, під їхню вказівку. А ми ж люди, ми не хочемо жити по-свинськи, у кожного з нас є своя мрія, своя доля, своя дорога і нам би хотілося пройти її по-своєму, достойно і вільно.

 Я з жахом згадую радянську пропаганду, котра агітувала малих дітей іти на смертельний ризик, в розвідку, як Шуру Чекаліна — маленького героя, так його потім назвали. Отари радянських письменників вихваляли його «подвиг» і заохочували інших хлопчиків і дівчаток вмирати «За Родіну, за Сталіна». Самі ж вони сиділи по тилах, або по прифронтових редакціях. Дорослі дяді формували з діток загони для підпалу конюшень з німецькими кіньми і сільських хатинок разом з їхніми мешканцями — старими жінками і маленькими дітьми, щоб не було де німцям погрітися, — згадайте нещасну Зою Космодем’янську! Що знали ці діти про жовтневий переворот, про розкуркулювання, про Павлика Морозова, який ніби-то здав свого батька чекістам. І вони, ці «письменники» заохочували дітей, щоб ті брали приклад з нього! Що знали ці дітки про недавні голодомори, про розстріли заручників у непокірних селах Тамбовщини і Холодного Яру? Про застосування хімічної зброї проти селян, які ховалися від військ Тухачевського по лісах?

 Ну, чим не Гітлер з німецької кінохроніки 45-го року, коли він підбадьорює хлопчика з гітлерюгенду, поплескуючи його долонею по рожевій щічці, посилаючи на смерть, коли вже до остаточного кінця Рейху залишалось кілька днів.

 Нормальний інстинкт живої істоти це самозбереження, страх смерті. Перемогти страх смерті може тільки людина чи тварина, яка захищає свою дитину, тому це теж, по великому рахунку, страх смерті, страх втрати продовження себе в майбутньому. Але людина, на відміну від тварини, в екстремальних обставинах може віддати своє життя ще й за ІДЕЮ, як Галілей, кажучи людям про Землю: «А все-таки вона крутиться!» Та простіть мене, бо не вірю я, що маленька Зоя Космодем’янська перед шибеницею добре розуміла, що з нею роблять ці люди, не вірю, що її останні слова були звернуті до Сталіна. А якщо і були, то нещасна дівчинка тоді вже збожеволіла від страху.

 Я не вірю, що той льотчик, якого збили німці у повітрі, направив свого палаючого літака на німецьку бензинову цистерну з думкою залишити кляту німецьку колону без пального на найближчі півдоби. Скоріш за все, якщо льотчик тоді ще був живий, він тягнув на себе ручку управління, намагаючись хоч на мить продовжити своє життя, а що у нього було в ту мить у голові, те один Бог знає. Пригадую розповідь мого співкурсника по інституту Ігоря Гаєва. Він служив після війни в десантних військах і стрибав з парашутом. Одного разу у нього не розкрився парашут – переплуталися стропи. Він викинув запасного парашута, але той зачепився за основний і теж не розкрився… «Ти думаєш, що я згадав усе своє життя, маму, близьких? Нічого подібного, — казав Ігор, — я летів донизу, а в голові стукало тільки одне нецензурне слово, співзвучне слову «кінець»: кінець, кінець, кінець кінець… На щастя перед самою землею обидва парашути разом спалахнули і розкрились!!!» Цьому хлопцеві я вірю.

 Я пишу ці спогади ще й для того, щоб нагадати молодим людям страшну статистику: на тій війні полягло наших людей від 27 до 40 мільйонів проти 7 – 8 мільйонів німців. А сьогодні ми дивимось російські кінофільми на зразок «Сорокап’ятки», де молоді режисери й актори, які не нюхали пороху, показують, як кілька червоноармійців тягають по лісах маленьку гарматку 45-го калібру і нищать «нещасних» німців цілими ротами разом з їхніми машинами й мотоциклами. Так і хочеться сказати: «Бідні німці! (не гітлерівці) Та досить уже їх бити!» А робиться це для того, щоб показати сучасній молоді: не бійтесь війни! Війна – це так здорово!

 Хто такі Геббельс, Герінг, Гіммлер? Хіба їх згадують добрим словом нащадки? Хто такі Ленін, Троцький, Тухачевський, Якір, Вишинський? Наші діти їх уже не знають, бо їхньою ідеєю була персональна влада.Влада над людьми, над націями, над державами. Пам’ятають тільки тих людей, у кого була ІДЕЯ. Ідея визволення свого народу від іноземного гніту, ідея створення своєї національної держави, щоб люди могли самі собі обирати владу, а не чекати, поки хтось насадить її силою. Таких людей пам’ятають вічно. Це Джордж Вашінгтон, Нельсон Манделла, де Голль, Степан Бандера. Хтось скаже: так він же співробітничав з німцями! Може й так. Мабуть у цьому була гірка необхідність — побороти для початку московських окупантів, нав’язаних нам більшовицьким військом Муравйова у 1918 році, а потім Сталіним з його «братньою рукою» у 1939 році. А я спитаю: хіба Сталін з Молотовим не співробітничали з німцями, коли встромили ножа в спину Польщі і з цього приводу влаштували спільний військовий парад у Бресті?

 Різниця та, що Бандера загинув на бойовому посту як герой. Коли йому вистрелив отруйною ампулою в обличчя радянський агент-убивця, у нього в руках був пакуночок з яблуками, що розсипались по землі. У нього не було маєтків, не було в банках мільярдів, а була тільки ІДЕЯ незалежності України. І тому його будуть вічно пам’ятати добрим словом чесні, не з’яничарені нащадки. Різниця в тому, що ІДЕЯ Бандери перемогла: ми маємо свою незалежну державу. А ленінська «комуністична» ідея зникла, забравши з собою десятки мільйонів безцінних людських життів. Ось вам і різниця!

 Я можу повірити в жертовність японських камікадзе. У них був імператор, у них була ідея захисту своєї імперії, своєї цивілізації, своїх принципів життя. Їхня ідея плекалася в народі сторіччями. А яка ідея була у так званих «радянських» людей? Незрозуміла нікому марксистсько-ленінська ідея спільної миски? Спільної ковдри на величезному спільному ліжку? Спільне поле для віковічних хазяїв, звиклих до власного коника та широкого степу?

 А щодо тієї війни, то не осуджуйте мого аполітичного хлопчика. Ви не бачили того, що він бачив. Ви тільки щось читали, щось чули, дивились якісь патріотичні кінофільми, де одинокий герой гне сокирою гармату на німецькому танкові, збиває німецького броньованого літака з рушниці «образца 1898 дробь 30-го года», вмирає з іменем Сталіна на вустах і т. д. Мій хлопчик всього цього не бачив. Він бачив смерть людей, обморожені руки і пробиті кулями животи солдат, кров, грязюку, воші, людську зраду та сльози.

 Прочитайте оці спогади і не осуджуйте мого аполітичного хлопчика. То ж не судимі будете. А ще згадайте: «Вустами дитини глаголить істина».

 **********

 ПЕРЕД ГРОЗОЮ

 Коли починалася війна, мені виповнилось десять років. Не знаю, як інші люди, але я пам’ятаю події пережиті в тому віці так чітко, ніби вони відбувалися тільки вчора. Збереглися в пам’яті також події кількох передвоєнних років, страх дорослих людей перед репресіями, голодом, польську й фінську війни, що відбулися в 1939 й 40-му роках.

 Мій батько працював бухгалтером. Йому було тоді близько сорока років і на ці війни його не взяли. Кожного дня він приходив додому обідати о дванадцятій годині. Пообідавши, лягав трохи відпочити, вмикав радіорепродуктора — велику чорну «тарілку», що висіла на стіні. Я сідав йому на живота і вовтузився, заважаючи слухати новини. Він ставився до цього терпляче. Київська радіостанція тоді звалася «радіостанцією імені Косіора». (Косіор — це, як тоді казали, «видатний діяч комуністичної партії і т.д. і т.п.»). Тоді всі заводи, фабрики, колгоспи, міста й села називались іменами «видатних» революціонерів і партійних функціонерів. Потім було з цим мороки, коли виявлялось, що всі вони є «ворогами народу».

 Так ось, кожного разу, коли батько включав «тарілку», я чув голос диктора: «Говорить радіостанція імені Косіора»… Але цього разу диктор сказав: «Говорить Київ…» Батько прошепотів: «Ну, ось… І Косіора теж…» «Теж…» — тому що Косіор був не першим, хто зник останнього часу зі шпальт газет і з радіопередач. Кожного дня ходили чутки про заарештованих ворогів народу. Я вже ходив тоді до школи і частенько вчителька починала урок таким чином: «Дітки, візьміть клаптик паперу, скрутіть його, зробивши отаку паличку. А тепер вмокніть цю паличку в чорнило і замалюйте портрета на шостій сторінці. Замалюйте також усе, що написано під цим портретом, бо це — ворог народу».

 Я ходив до школи №1 у місті Олександрія Кіровоградської області. Вчительку звали Тетяна Миколаївна. Моя мама якось сказала: «Так звали доньку царя». Я тоді, звичайно, ще не знав, що доньку царя й інших його дітей повбивала наша рідна радянська влада у вісімнадцятому році і пишався, що нашу вчительку зовуть так, як і доньку царя.

 Коли почалась фінська війна, ми відчули «перебої» з харчами. Згадую чергу за хлібом. Я відстояв у черзі, приніс додому чорну буханочку і мене хвалили батьки.

 І ще з шкільних спогадів… Вересень, початок жовтня. Другий клас. Школярі, половина з них босоніж, зібрались на шкільному подвір’ї. Вчителька проводить «виховну годинку». Прохолодна погода, у декого з носа звисають густі «шмаркаки». Діти колупають посинілими пальцями землю, підшморгують носом і повторюють за вчителькою: «Спасибі великому Сталіну (шморг носом!) за наше щасливе дитинство! (шморг!)».

 Але найбільше запам’яталися роки війни. Я тепер уже прожив чимало років. Багато було подій, тисячі знайомств, сотні друзів. Та ніщо так не закарбувалося в свідомості як чотири роки війни — тисяча чотириста сімдесят днів і ночей. Я був ще малий, безпосередньої участі у війні не брав, але вона проходила повз мене, вона торкалася мене, обпалювала своїм смертельним диханням. Майже кожен день я можу згадати з тих чотирьох років! Це дивно, але це так. Я розмірковую над цим і не можу до кінця збагнути такого феномену. Можливо, це тому, що в повітрі весь час відчувалась якась тривога, якесь страшне очікування. І це очікування час від часу збувалося.

 Але все по порядку. У 1939-му році ми переїхали з Олександрії до Путивля, де батько отримав запрошення на роботу бухгалтером.

 *********

 ГРОЗА

 22-го червня 1941 року, в неділю, батько був удома і о дванадцятій годині ввімкнув репродуктора, щоб як звичайно послухати новини. Якраз у цей час починалось історичне звернення Міністра іноземних справ Молотова до радянського народу: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня в четыре часа утра без объявления войны…»

 Згадую розпачливі очі батька, з кухні зайшла злякана мама… З тих пір я вже не бачив у мами веселих очей. Вони завжди були у неї стурбовані, злякані, тривожні. Вже через півгодини про війну знали не тільки дорослі люди, але і всі хлопчаки. Ми сиділи з товаришами в пилюці і креслили паличками на землі схему розвитку воєнних дій. «Ось тут, — показував трохи старший за мене Вітя Могильний, — німці перейшли наш кордон і «заглибились на нашу територію (так сказав Молотов). А ось звідси Будьонний! А звідси Ворошилов! Бац-бац і німцям кінець!» «Ні, не так! — кричав Толя Пузанов. — Ось із цього боку Ворошилов!» Справа в тому, що крім Будьонного та Ворошилова в наших читанках вже нікого незамальованого не залишилось.

 Моїй старшій сестрі Галі було тоді п’ятнадцять років. Вона була худенькою тонконогою дівчинкою. У неї була подружка. Вони перешіптувались між собою, криючись від мене, вирішували організувати партизанський загін. О! Війна — це так цікаво! Та скоро ця дитяча ейфорія пройшла. Тривожний настрій дорослих людей передався і дітям. Місцева влада наказала копати у дворах «щєлі», тобто вузькі окопи, в яких можна було сховатись при бомбардуванні. Вікна заклеювали хрест-навхрест смужками паперу, щоб скло не розліталося при вибухах бомб. А ще вночі треба було щільно завішувати вікна, щоб нічні літаки не могли побачити населеного пункту і кинути бомбу…

 Проте фронт швидко наближався. Ходили чутки, що німці вбивають євреїв. У нас було кілька знайомих єврейських родин. Вони швидко зібрались і виїхали в евакуацію. «Евакуація» — нове й таємниче слово. Пригадую молоду єврейську жіночку, котра з’явилась у нас перед самим приходом німців. Вона була відсутня, коли почалась війна і зараз не знала куди поділись її рідні, була в розпачі. Люди радили їй іти пішки на схід, замотати чорняве волосся хусткою і сховатись в якомусь селі, поки пройдуть ці страшні часи.

 Ще одне страшне слово ходило проміж людей: «десант». «Німці висадили десант!» Це значило, що на шляху наших відступаючих військ висадились німецькі парашутисти і перетнули шляхи до втечі! Німці косили їх з кулеметів. Тому при слові «десант» завжди виникала паніка. Слово «паніка» теж було нове й дуже тривожне.

 За тиждень до приходу німців було наказано з’явитися усім чоловікам віком до 50-ти років на мобілізаційний пункт на подвір’я школи. Молоді вже давно були мобілізовані, залишались тільки мужики 40 – 50-ти років, до яких належав і мій батько. Терміново ми зібрали йому «сидір» (це такий заплечний мішок з самим необхідним: кружка, ложка, хлібина, рушник, онучі, сорочка і т.п.) і вирушили до школи. Подвір’я школи було огороджене високим парканом, зробленим із склепаних металевих списів між високими цегляними стовпами. Там уже зібралося близько сотні чоловіків з «сидорами» за плечима. Кілька військових виганяли з двору проводжаючих жінок та дітей. Скрізь чувся гучний лемент. Плакали діти, ойкали жінки, вигукували команди військові, чоловіки віддавали останні накази жінкам.

 Нарешті усіх проводжаючих було виштовхано за паркан і чоловіки почали гуртуватися в окремі групи. Раптом поміж людей поповзла чутка про німецький десант, який нібито висадився десь поблизу. Я вперше побачив, що таке паніка! Всі мобілізовані чоловіки враз кинулися до паркану. Паркан був височезний, під два метри. Мені більш ніколи не приходилось бачити як легко люди доволі поважного віку, з мішками на спині, в одну мить долали високу перешкоду і зникали в провулках. Кішкою переплигнув паркана мій батько зі своїми ревматичними ногами. Чи не найпершими здолали паркана військові командири. Шкільний двір миттєво став порожнім.

 Другого дня після паніки військові знову зібрали  втікачів на шкільному дворі і погнали на схід. Трохи забігаючи наперед, скажу, що усі ці «вояки» були скоро дійсно перехоплені німцями, розбіглися і за тиждень вже повернулися додому.

 В Путивлі почався період безвладдя. Він продовжувався кілька днів. Німці не поспішали заходити, а «наші» вже повтікали. Місто було тихе, мовчазне. Та невдовзі почалося пограбування магазинів. Люди брали приклад одне з одного. Хтось зайшов до крамниці і побачив, що двері відчинені, а продавців не видно Він забрав лантух борошна і поніс додому. Сусіди побачили це і теж побігли туди. Чутки розійшлися по містечку, як круги по водію Всі кинулись грабувати місто. Магазини були спустошені за півгодини. Коли ми з мамою прибігли, то нічого вже там не було крім пачечок ячмінної кави і залишків солі у великій дерев’яній ящиці. Ми нагребли її з півпуда і понесли додому. Як виявилось, це було найкраще наше придбання. Пізніше за склянку солі мати могла виміняти на базарі курку а то й гуску!

 Я зайшов до відчиненої книгарні. На підлозі лежали розкидані й затоптані  книжки. А треба сказати, що я тоді вже був активним читачем міської бібліотеки. Читав Жюля Верна, Майна Ріда, Фенімора Купера. Моя старша сестра Галя теж захоплювалась романтикою і радила мені, що прочитати. Я читав книжки після неї. Згадую, як дуже нам подобалась книжка «Пітер Маріц — юний бур із Трансвааля», не пам’ятаю автора. Книжка про англо-бурську війну на півдні Африки. Як здорово цей юний бур стріляв англійців і їхніх союзників чорношкірих зулусів! А тут я побачив на підлозі незнайому мені книжечку М. Лермонтова «Герой нашего времени». Я підняв, її, витер і приніс додому. З тих пір Лермонтов став моїм найулюбленішим поетом. Ось і зараз я вкотре перечитую його прозу, поеми «Мцирі», «Демон» та чудові вірші. А тоді я був закоханий у Печоріна і почав писати щоденника. Але це було вже трохи пізніше, у восьмому й дев’ятому класах. А перестав я вести щоденника, коли моя сестра Люся знайшла його і довідалась про мої «сердечні» секрети…

 На третій день безвладдя близько опівдня ми, тобто я, моя мама і двоє моїх сестер Галя і Люся, сиділи біля нашого будиночка і грілися на передосінньому серпневому сонечку. Було тихо, по вулиці майже ніхто не ходив, в повітрі відчувалась якась тривога. Високо в небі фурчав одинокий літак. Я дивився на нього, прикрившись від сонця долонею. І тут я побачив, що від літака відділяються якісь чорненькі крапочки. «Листівки кидає» — сказав я. Але крапочки не розвіялись у повітрі, як це я бачив недавно, а швидко пішли вниз і почали гучно вищати. «Бомби!» — скрикнула мама і всі ми кинулись до кімнати. Ми попадали на підлогу. «Розкривайте роти! Розкривайте роти!» — кричала нам мама. Це вона десь уже чула, що при бомбардуванні треба розкривати роти, щоб не полопались у вухах барабанні перетинки. Я роззявив рота і тут гримнуло! З брязкотом вилетіли шибки з вікон, зі стін і стелі посипалась штукатурка. Мій роззявлений рот був забитий пилякою і я став відпльовуватися. «Діти, ви живі?» — почув я голос мами.

 На щастя ми були живі, інакше б я не писав цих спогадів. Коли все стихло, ми вийшли на вулицю. В повітрі ще висів пил і пахло чимось горілим. Потім ми з’ясували, що одна невеличка бомба розірвалася на вулиці проти нашого будиночка. Там лежав убитий червоноармієць. Звідки він тут узявся, ніхто не знав, але така була його доля. Друга така ж бомба підірвала стіну покинутого цегляного будинку, з якого щойно виїхала єврейська родина.

 Третя бомба, мабуть, була здоровенна. Впала вона метрів за двісті від нас і попала просто в будинок на розі двох вулиць. Від будинку нічого не залишилось. На його місці була величезна яма. Вона поступово наповнювалась ґрунтовою водою. Я й досі не можу зрозуміти: для чого було німецькому пілотові кидати бомби на невеличке мирне містечко? Може він повертався з бойового польоту, ніс невитрачені бомби і вирішив просто розгрузитися нам на голови? Отаким  жартівником був той німецький пілот!

 Ще за день ми почули недалеку кулеметну стрілянину: та-та-та-та… Та-та-та-та… Запам’ятався червоноармієць, який біг відкілясь дворами. Це був худенький молодий хлопчина з тоненькою шиєю що стриміла з широкого коміра шинелі. Його тоненькі ноги були в обмотках. В руках у нього була довжелезна гвинтівка «образца 1898-го дробь 30-го года». Він був блідий і тяжко дихав. Більше я його ніколи не бачив. Та й чи бачив хтось його ще живим після мене? Де лежить твій чесний прах, хлопче? В якому селі виглядала тебе ще багато років нещасна твоя мати, дивлячись в далечінь своїми виплаканими очима?

 *******

 ОКУПАЦІЯ

 Другого дня вранці я побачив на вологих стежках (вночі пройшов дощик) чиїсь незнайомі сліди. Це були сліди від великих чоботів з рядами кругленьких шипів на підошвах. Ми ще таких не бачили! Як з’ясувалось пізніше, вночі приходили кілька німецьких розвідників. Знову у місті запанувала тривожна тиша. А під вечір, після дощу, вступили німці. Всі вони були на мотоциклах з люльками, здорові, веселі вояки, одягнені в добрячі гумовані плащі і чоботи. На голові у кожного була надіта залізна каска і захисні окуляри. Вони з реготом розганялися на своїх мотоциклах і проскакували через велику калюжу, змиваючи бризками з себе грязюку. Потім роз’їхалися по дворах. До нас теж зайшло кілька солдатів. Вони кинули свою зброю на ліжка, на підвіконня, куди попало. Роздяглися до пояса і почали вмиватись, весело регочучи і обливаючись водою. Потім почали голитись. Голились вони «безпечними» лезами. Ми таких ще не бачили! Нам було дивно, що, поголившись, німці викидали ці леза і ми, хлопчаки, їх тут-таки підбирали і дивувались, чому німці їх викидають, коли вони ще такі гострі, що ріжуть навіть шкіру на старому черевикові!

 Німці чистили зуби рожевим зубним порошком, бризкались пахучим одеколоном. Це було досить дивно. Одеколон у матері, правда, був, але чистити зуби на війні — це вже зайве! Потім до нас під вікно затягли велику гармату, зрубали кілька молодих вишеньок, замаскували її і кудись бабахнули. У нас повилітали останні шибки.

 За день-два пахучі німецькі солдати вже прогулювались вулицею під-ручки з деякими нашими дівчатами. Старші люди осуджуючи дивилися на це, але молодість брала своє! Був разючий контраст між нашими заляканими червоноармійцями, одягненими в вицвілі, просякнуті потом бавовняні гімнастерки, з ногами, завернутими в обмотки і німецькими солдатами в сіро-зелених френчах з тонкого сукна, в начищених міцних чоботах, і від яких пахло трофейними французькими парфумами. І куди поділась ота радянська комсомольська ідеологія, яку кілька років втлумачували цим дівчатам після тяжкої праці на прополці буряків чи на скирдуванні соломи з голодним шлунком! Не будемо їх осуджувати. Що в них було в голові, то Бог один знає. Нехай же він буде їм суддею!

 В перші ж дні на стінах з’явились об’яви: за приховану зброю — розстріл; за переховування жидів і комісарів — розстріл; за непокору владі — розстріл, розстріл… І я скоро побачив це на власні очі. Одного разу ми з другом, таким же хлопчиком як і я, зайшли до місцевого скверу. Там, під великим розлогим каштаном, стояли двоє людей. Ми підійшли ближче і з жахом побачили, що ноги цих людей не торкаються землі. Це були чоловік і жінка. Вони були повішені па товстій гілці, на грудях у них висіли дощечки з написом: «Бандити». Потім ми чули від людей, ніби повішені були підпільниками, залишеними в місті. Взимку під час морозів у центрі міста кілька тижнів на телеграфному стовпі висів чоловік з написом на грудях: «Партизан». Пізніше, гуляючи за містом, у невеличкому піщаному кар’єрчику ми з товаришами натрапили на велику засохлу калюжу крові. Неподалік ми знайшли кілька стріляних гільз від німецького автомата. Потім ми дізналися, що там було розстріляно партизана…

 Часто німці гнали на захід наших військовополонених. Величезні колони по кілька тисяч людей супроводжували двоє-троє німецьких солдатів. Полонені були виснажені, голодні. Жінки частенько вибігали на дорогу й совали декому в руки кульки з їжею. Мама дала мені кулька з вареною картоплею, щоб я дав комусь з полонених. Вони йшли рядами по шість чоловік. Я підскочив до крайнього і дав йому кулька. Це вийшло в мене якось незграбно, полонений схопив кулька, картопля розсипалась, він швидко нагнувся, щоб підібрати картоплю і тут сталося неочікуване. Німець, що йшов поруч, з гвинтівкою наперевіс, ткнув полоненого своїм багнетом-тесаком у сідницю. Полонений підскочив і пошкандибав далі, залишивши на дорозі розсипану картоплю. Ніколи не забуду останнього його погляду у мій бік. Тут була і подяка, і вибачення за свою незграбність: «Ну, ось, бачиш, хлопчику»… Але я не побачив у його погляді злості чи ненависті до німця-конвоїра. Все нормально, казали його очі.

 Деякі валки полонених зупинялися на кілька днів у нашому містечку у тому самому шкільному дворі. Ночували вони під відкритим небом. Люди теж носили туди харчі. Частенько якась жіночка довідувалась, що там ночує її чоловік. Тоді вона різала курку або брала кошик яєць, віддавала німцеві і той відпускав її чоловіка. Були й такі жінки, що показували вартовому на першого-ліпшого полоненого, котрий їм сподобався, казали вартовому, що це брат чи чоловік, давали десяток яєць і вели їх додому.

 Німці дуже любили їсти курей та курячі яйця. Щойно зайшовши до нас у містечко, вони вже ходили по дворах і просили: «Матка! Курка, яйка! Дай!». Вони не дуже наполягали, коли якась тітка казала: «Нема!» і йшли далі. У моєї старшої сестри Галі була улюблена зозуляста курочка. Вона майже кожного дня несла нам по яєчку. Та з нею сталося таке, чого я не можу забути до цього часу. Якось зайшов до нас у двір німецький офіцер, побачив зозулясту курочку, вийняв з кобури пістолета і почав стріляти в неї. Вистрелив кілька разів але не зміг поцілити. Галя кинулась до курки, впіймала її, притисла до грудей і закричала на німця: «Бандит!» Очі німця звузились, він повернувся до Галі і пішов на неї. Я кинувся між ними і закричав: «Пан, найн, найн!» Офіцер зупинився, подивився на нас, повернувся і пішов геть. Потім я дізнався, що слово «бандит» німецькою мовою теж значить «бандит». Ось як ми ризикували, рятуючи зозулясту курочку!

 Треба сказати, що розстріли почались пізніше, з приходом зими і наступного літа. Солдати-фронтовики цим не займалися. Про них у мене збереглись інші спогади. Так, у нас кілька днів був на постої солдат років сорока, що лагодив іншим солдатам чоботи: набивав підбори, міняв зношені підметки, прибивав залізні підковки. В той час я був обутий у старенькі стерті чобітки. Німець одного разу якось пильно подивився на мене і сказав: «Ком!». Він завів мене до кімнати, штовхнув на стілець і знаками показав, щоб я зняв чобітки. Я був переляканий і вирішив: пропали мої чоботи! Німець виштовхав мене з кімнати і я пішов скаржитися матері. Та надвечір він позвав мене і вручив чистенькі полагоджені чобітки. На них були набиті нові підбори, підметки, а найголовніше — блискучі залізні підковки на підборах і носаках! Взимку я розганявся і їздив на них по льоду як на ковзанах.

 Другого разу, коли ми з товаришем байдикували на вулиці, до нас підійшов німецький солдат і суворо приказав: «Ком!» Він пішов з нами на другу вулицю, привів до польової кухні, дав до рук поперечну пилку і наказав пиляти дрова. У нас відлягло від серця, ми з радістю взялись до роботи і напиляли багатенько дров. Німець показав, що досить і дав нам по пачці чудових цукерок-льодяників. Смачніших я не куштував ні до того, ні ще довго після того. Це були цукерки-монетки в яскравій обгортці.

 Польові німецькі солдати інколи заходили до нас, чимось пригощали дітей. До речі, тоді ми вперше покуштували німецький сахарин. «От цікаво, — думав я, — така маленька крихітка, а від неї стає солодким ціла кружка чаю!» Та це був тільки смаковий замінник цукру, а не сам цукор. Солдати розповідали про свою родину, дітей, показували фотографії. Пам’ятаю, як один солдат показав сімейне фото, де був він, його жінка і троє дівчаток. Це були його доньки віком приблизно від п’яти до п’ятнадцяти років. Ми були вражені тим, що у них усіх на руках були справжні маленькі годинники. Як же гарно живуть ці німці, думали ми. До війни годинник був тільки у батька, він був великий, як цибулина і носив його батько на ремінці у нагрудній кишені піджака.

 Влітку я здружився з дядьком Петром. У нього був новенький дощаний човен і дядько Петро часто брав мене з собою на рибалку. З ним я навчився гребти одним веслом, сидячи на кормі. Це не кожному добре вдавалось. Весло не треба переносити з борта на борт, міняючи руки. Вмілий гребець повинен  гребти тільки з правого борту, загрібаючи трохи під себе, а потім злегка відштовхувати корму вліво. Тоді човен пливе весь час прямо. Таким чином я гріб посеред Сейму проти течії, а дядько Петро при’язував до борта міцного тонкого шпагата — лєску, як тепер кажуть, клав його собі на вухо і відпускав у річку. На кінці шпагата-лєски була прив’язана велика срібна блесна з міцним гачком-трійчаткою, Ми пливли, шпагат натягувався, а дядько Петро вухом відчував, коли смикала риба. Раптом Петро скрикував: «Юро! Єсть!» Він схоплювався з місця і починав тягти шпагат. Щуки попадались досить великі. Одного разу ми принесли таку рибину, що коли поклали її у кухні на стіл, то хвіст її звисав майже до підлоги.

 Ми пливли по Сейму, дядько Петро прислухався до шпагату і вів довгі тихі розмови про своє тяжке життя. Особливо мені запам’ятались розповіді про Біломорканал. Опинився він там, як сотні тисяч таких же мужичків наприкінці двадцятих років, бо відмовився вступати до колгоспу. І дали йому десять років для «перевоспітанія». Повернувся він додому перед війною. Не знайшов ні жінки, ні дітей — всі померли у 33-му. Так і жив відтоді самотній, радий був, коли я до нього заходив. Тоді ми збирались на рибалку і він продовжував. День і ніч, каже, довбали ми землю, возили її тачками нагору. «Глянеш зверху — люди, як комахи копошаться аж до обрія: хто кайлом довбає, хто лопатою накидає, хто тачку вгору пхає… На горі стоїть висока вежа, зроблена з ялинових стовбурів. На вежу начальник із своєю коханкою залізуть, у неї в руках малокаліберка. От вони з нею і спорять: «Попаду, чи не попаду он в того зека, що з кайлом стоїть біля берьозки?» — каже коханка. Поспорять. Бувало, що й поцілювала… Інколи пробували тікати з табору. Не знаю, чи кому вдавалось. Одного при мені впіймали. Привезли. Дуже не били, видно, ще по дорозі потовкли. Потім віднесли до лісу голого, прив’язали до колоди і поклали на мурашину купу. До ранку від нього тільки кістки залишились! Так-то, Юро, не втечеш». «А як же ви відти вибрались?» — питаю. «Відпустили. Десятку від дзвоника до дзвоника відбув», — сказав дядько Петро і схопився за шпагата, — здається, смикнула щука.

 Міська бібліотека знаходилась близенько від нашого помешкання, і я був до війни її справним відвідувачем, тому мене дуже вразило, коли я побачив одного дня, що німці через вікна повикидали на вулицю всі книжки з неї. Книжки лежали великою купою у дворі бібліотеки, і люди копалися в ній. Ми з сестрами теж почали вибирати цікаві на наш погляд книжки і принесли їх додому.

 По сусідстві з нами жили старенькі чоловік і жінка. Чоловік був справжнім китайцем. Він був одним з китайських «добровольців», які під час громадянської війни наймалися більшовиками для боротьби з так званими «селянськими бандами», невдоволеними більшовицькими порядками. Доречі, китайські найманці причетні до вбивства ватажка Холодноярського повстання Василя Чучупаки. Та після закінчення громадянської війни вони були кинуті на призволяще. Отож один з них оженився на нашій сусідці й осів у Путивлі. У нього була невеличка грядка маку. Я бачив як цей китаєць дбайливо ходив по грядці і надрізував гострим лезом зелені голівки маку, з них виступали крапельки біленького опіуму, за кілька днів вони підсихали і китаєць збирав їх на папірець для власних потреб. Його стареньку дружину всі звали китайкою. У неї була стара засмальцьована книга «Оракул». Вона всім бажаючим ворожила по ній і відгадувала сни. Звичайно, у ці тривожні дні її ворожба мала неабиякий попит. Ця «китайка» мені запам’яталась ось чим. Із викинутих з бібліотеки книжок вона вибирала книжки з портретами, Найкращі портрети  були в трудах Карла Маркса, Леніна, Сталіна і т.п. «Китайка» виривала їх, наклеювала на картон, потім вирізала, додаючи їм кумедного животика, прикріплювала ніжки й ручки і прив’язувала до них мотузочки. Коли вона смикала за мотузочки,  бородатий Маркс чи лисий Ленін смішно дригали ручками й ніжками. «Китайка» сиділа з ними на базарі і торгувала, хоча вона не зовсім розуміла, чому її цяцьки мають такий успіх. Хто там зображений на малюнках для неї було не важливо. Її товар швидко розкуповували діти і бігали вулицею, смикаючи бородатих Маркса чи Енгельса за мотузочки і вони дригались під сміх зустрічних.

 Під осінь, ще було досить жарко, містом, повз наш будинок кілька днів безупинно йшли німецькі війська на Москву. Піхоти ми майже не бачили. Йшли танки, тягнулись здоровенними кіньми-битюгами гармати, їхали мотоцикли, вантажні та легкові автомобілі. І так година за годиною, день і ніч. Люди стояли, підперши підборіддя кулаками й хитали головами: хіба таку силу зупиниш? Я згадував худенького солдатика в обмотках і дивувався німецькій силі. В повітрі висів густий пил і гул від моторів. В небі літали тільки німецькі літаки. Я вперше почув дивовижні назви: Юнкерс-88, Мессершмідт. «А як зветься оця смішна рушниця з круглими дірочками на стволі?» «Машінгвер», — відповів німець. Вже потім я знайшов у словниках: «Машіненгевер», — механічна рушниця, кулемет.

 Недалеко від нас знаходився невеличкий міський парк. Він був заставлений зламаною німецькою технікою. Тут стояли зламані або підбиті вантажні автомобілі, мотоцикли, причепи, тощо. Їх кинули передові частини, бо ця техніка втратила рухомість і не годилась для швидкого руху вперед. Стояли з осені до наступного літа, чекаючи ремонту. Та дурні німці не знали нашого талановитого народу! До весни вже від тих автомобілів залишились тільки одні кабіни на рамах. Спочатку люди повитягали шкіряні сидіння, акумулятори, витягли скло з вікон. Потім взялися за колеса, відламали дошки з кузовів. Я знав одного талановитого підлітка, який з кількох поламаних мотоциклів склав собі одного справного і їздив на ньому за містом на заздрість друзям. Казали, що він потім мав якусь неприємність від німців. Коли влітку приїхали німецькі ремонтники, то їм вже нічого не залишалось, як порізати залишки на металобрухт.

 Одного дня високо над містечком пролітав радянський літак. Німецькі зенітки почали його обстрілювати. В небі, близько від нього, ми бачили біленькі розриви снарядів. Літак почав маневрувати, кидаючись то направо, то наліво. Але скоро від нього пішов дим і він упав у полі за кілька кілометрів від міста. Ми з хлопцями побігли туди навпрошки. Та коли ми прибігли, то побачили тільки догораючі гумові колеса і затверділу калюжу розплавленого алюмінію від мотора. Зброю вже забрали німці, що приїхали мотоциклом, а пілота закопали люди з сусіднього села. Було дивно, що від літака майже нічого не залишилось. Тоді й пішли чутки, що у нас літаки фанерні, а у німців міцні, дюралеві. Та як з’ясувалось після війни, у нас були й літаки добрі і танки, і було їх вп’ятеро більше, ніж у німців, тільки загубили ми їх у перші дні війни. Але це вже не моя тема.

 Дуже швидко в містечку почали відкриватися церкви. Перед війною, як і скрізь, церкви були понівечені, закриті, священики винищені або розбіглися «межи людьми». Ми з мамою одного дня теж пішли до церкви. Службу правив чемний сивий дідок. Мама дала мені якісь копійки і сказала: «Поклади оце на тарілочку. Цей священик дуже бідував, він ходив по дворах і колов людям дрова».

 Згадую Великдень навесні 42-го року. Люди піднялися дуже рано, збиралися до церкви святити паски. Небо було ясне, сходило яскраве сонечко. Біля нас жив старенький дід Конон. У нього було більмо на одному оці. Мама казала мені, що більмо у нього від того, що він маленьким запалював сірника і іскорка відлетіла йому в око. Я думаю, що це вона мені придумала для того, щоб я не брав сірників. Того ранку дід Конон  стояв на подвір’ї і дивився на сонце, що просвічувало крізь  гіллячки голого дерева. «Юро, підійди-но сюди, глянь, — на сонці з’явилась ікона!» — погукав мене дід Конон. Він був дуже схвильований. Він вірив, що на сонці з’явилась ікона, тому що німецька влада відкрила церкви. Це було велике «знаменіє». Я не став його розчаровувати, хоча бачив, що то були позолочені сонячним диском переплетіння гілочок. При бажанні, дійсно можна було побачити золоту ікону.

 Церква була при старовинному монастирі, стояла на високому березі Сейму і являлась прикрасою міста. Там знову відроджувався монастир, прикрашалися церковні бані, білилися почорнілі стіни, В одній із дзвіниць, як нам розповідали, була келія, де сидів поляк Лжедимитрій і виглядав військо собі в допомогу для завоювання московського Кремля. Та після вигнання німецьких окупантів цей монастир знову був закритий, там заснували якусь виробничу фабрику і верстати розхитували його старовинні стіни. Вони потріскались і почали розвалюватися. Мені з друзями довелось побувати там в кінці 90-х років. Монастир після розвалу Радянського Союзу знову почав відроджуватись, там мешкало п’ятнадцятеро молоденьких монашок та їхня симпатична ігуменя. Вона дозволила нам забратися в келію, де сидів Лжедимитрій і подивитися на широченні краєвиди за Сеймом, звідки він чекав свого війська на допомогу.

 Відкрилася школа. Я пішов у третій клас. Вивчали українську мову, арифметику, Закон Божий, співи, малювання. З мови вивчали байки Глібова, поезію Гулака-Артемовського, Лесі Українки. Закон Божий викладав той самий священик, що був у церкві. Досі пам’ятаю молитву «Отче наш», яку вивчив того часу. Співали «Ой у полі нивка…», «Їхав козак на війноньку» і другі українські пісні. На уроці малювання малювали херувимчиків з крильцями. У мене виходило найкраще, як казав учитель. Він потім збирав наші малюнки і продавав на базарі.

 Відкрився комісійний магазин. Люди здавали туди для продажу домашні речі, одежу, посуд, різні прикраси. Були там вудочки, гачки для риболовлі, різні поплавки. Ми з другом Льодіком Замулою вирішили теж зайнятися підприємництвом. Знайшли сталистого провода і наробили кілька десятків маленьких гачечків для ловлі сібільків (так звались малесенькі красноперки, яких було безліч у Сеймі). Понесли ми свою недолугу продукцію до «комісіонки». Хазяїн магазину подивився на наші гачки і ввічливо відмовив. Неходовий товар, сказав він. Більше в своєму житті підприємництвом я ніколи не займався.

 Налагоджувалось культурне життя в нашому містечку. У сорок другому році ціле літо працював драматичний театр. Це був колектив акторів, що евакуювався з міста Ахтирка (ОХТИРКА), але тут їх перехопив фронт і вся трупа надовго застрягла у Путивлі. Це я добре знаю, бо дружив з хлопчиком, сином однієї акторки. Ми з ним постійно мали так звані контрамарки і були присутніми на всіх виставах у клубі чи в літньому театрі. Там я вперше пристрастився до театру. Трупа ставила «Назара Стодолю», «Наталку Полтавку», «Запорожець за Дунаєм», «Марусю Богуславку» та інші українські п’єси. По сцені бігали справжні козаки з оселедцями на голові, дзвеніли шаблюками, визволяли з полону дівчат і галерників-побратимів. На вистави ходили й німці з гарнізону, румунські й італійські солдати. Вони емоційно сприймали наші спектаклі, вигукували і плескали в долоні.

 Кілька днів на літній сцені виступав румунський силач. Забув його ім’я. Довго пам’ятав, а тепер забув! Він рвав товсті ланцюги, згинав підкови, підіймав на плечах довгу рейку, на якій висіло ледь не двадцятеро людей, давив голою спиною скло від побитих пляшок. О! це було так цікаво!

 Працював і кінотеатр. Після нетривалої кінохроніки, де нам показували як німецька армія громить радянські війська, збиває літаки, топить кораблі, йшли художні кінофільми. Це були стрічки про німецьких суперменів та шпигунів. Добре запам’ятався кінофільм під назвою «Його найкращий товариш», де герой ловить всіляких бандитів, а його найкращим товаришем була розумна німецька вівчарка. Вона частенько рятувала йому життя. Це було щось на зразок наших кінофільмів про прикордонника Карацупу і його Джульбарса, але зроблене надзвичайно захоплююче.

 Інколи до нашого літнього театру завітали політичні агітатори. Ми з друзями, як я вже згадував, любили ходити на всі вистави, тому ходили і на ці політичні «шоу». Запам’ятався один російський агітатор. Він був у добрячих німецьких чоботах і мундирі без знаків і нашивок, якими були обліплені німці.. Про себе казав, що він родом з Донбасу, при радянській владі працював лектором при донецькому (сталінському) райкомі (ОБКОМІ?) партії, а тепер от агітує за «новий німецький порядок». Язик у нього був підвішений добряче, бо люди, що зібралися біля сцени, частенько сміялись і плескали в долоні. Він агітував людей допомагати німецькій владі перемогти більшовиків, а потім, казав він, ми проженемо й німців! Людям це подобалося, і вони дивувались: «І як це він не боїться таке говорити?» А він розкуто стояв на сцені, сипав дотепами і постукував передком німецького чобота по дерев’яній підлозі. Ця деталь мені врізалась найбільше, бо я сидів на землі біля самої сцени і з задрістю дивився на його чоботи.

 На початку 42-го року німецька влада оголосила про набір робітників до Німеччини. Багато людей збирали свої валізи й готувалися до від’їзду. Були у нас молоді сусіди — чоловік і жінка. Пам’ятаю навіть прізвище — Ткаченки. Чоловік був викупленим з полону за десяток яєць лейтенантом. Вони радо збиралися до Німеччини, пакували велику корзину. В день відправки першої групи  у центрі нашого містечка зібрався духовий оркестр. Групу людей з чемоданами й корзинами проводжало міське начальство. Не обійшлося й без прикростей. Попереду від’їжджаючих по вулиці парадом пронеслись кілька поліцаїв на велосипедах. І якраз перед трибуною з німецьким начальством один з велосипедистів упав разом з велосипедом. На нього почали налітати ті, що їхали за ним. Зробилась «куча-мала». Німецький комендант був дуже невдоволений, але їх швидко звели на ноги і парад продовжився. Після цього я не пам’ятаю, щоб іще були добровольці, бо почали надходити листи з Німеччини і люди побачили, що життя там не мед. Відтоді людей направляли туди насильно, ловили молодь на вулиці, на базарі, по домівках.

 Влітку почали ходити чутки, що в навколишніх лісах з’явились партизани. Німці повинні були відволікати значні сили, щоб охороняти залізницю від них. Залізнична колія проходила далеченько від нас. На обрії за Сеймом, кілометрів за 10 – 12 було видно станцію Буринь. Люди казали, що німці розставляли продовж залізниці пости на віддалі 100 метрів один від одного. Це ж скільки треба було солдат! Але партизани і тут долали перешкоди і підривали колії. Для охорони німці часто використовували румунських чи італійських вояків. Були також угорці, їх тоді звали мадярами. Нам більше подобались італійці. Майже всі вони були музикальні, возили в кишенях губні гармошки, сідали десь під дерево і дуже мелодично награвали.

 Взимку з 41-го на 42-й рік німці послали італійських солдатів у ліси на партизанів. У італійців були велосипеди і гвинтівки. Одягнені були в тоненькі шинелі й черевики, на головах літні пілотки з навушниками, а на руках легенькі рукавички. Там партизани кулеметними чергами поклали їх на сніг і продержали цілу ніч на морозі під тридцять градусів. Другого дня ці вояки (хто залишився живий) повернулися до Путивля. Вони були вже без велосипедів, а дехто й без гвинтівок. Двоє з них зайшли до нас. На них страшно було дивитись! Особливо на одного з них. У нього були обморожені пальці на руках. Я ще такого не бачив ні до ні після цього. На пальцях були величезні пухирі, неначе після ошпарювання окропом. Бідний хлопець плакав уголос від болю. Мама змазувала йому пальці гусячим жиром, обмотувала чистими ганчірками. Не знаю його подальшої долі, але здається мені, що він таки залишився без пальців, якщо тільки вижив…

 *******

 ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ

 Наступив 1943-й рік. Ходили чутки, що німці зазнали великих зимових поразок: під Москвою — у 1941-42 та під Сталінградом — у 1942-43 роках.

 Батько дуже клопотався, що перед самою війною перевіз родину — жінку й трьох дітлахів — далеко від рідних місць, що в разі його загибелі, ми тут пропадемо на чужині без рідних і близьких, а там, на Черкащині, жили четверо його рідних сестер і старенька мати, моя бабуся. То ж він придбав  старенького воза, конячину, посадовив усіх нас з «бебехами» на того воза, прив’язав до нього нашу корівчину і поїхали ми глухими шляхами на батьківщину. Про це окрема довга розмова, та я не дуже добре й знаю, як йому вдалося довезти нас цілими додому. Знаю тільки, що добирались ми днів десять, зустрічались нам окремі німецькі машини і партизанські роз’їзди, але нас не чіпали: батькові було вже за сорок років, він відпустив довгі вуса і сходив за старого чоловіка, що їде десь собі по своїх справах. Тоді багатенько людей пересувалися по місцевих шляхах таким чином. Так, від села до села, потихеньку і дістались ми своїх рідних місць.

 Оселилися в Цибулеві, що поруч з моїм рідним селом Івахни. Нашими хазяями було бездітне подружжя Василь та його гарненька жіночка-полячка Люська. Хата їхня ділилася маленькими сінями на дві половини. Одну з них зайняли ми. Ми — це наша родина з п’яти чоловік та мамина сестра Оля, моя тітка, з донькою Інною мого віку, моєю двоюрідною сестрою. Я випасав нашу корову Мурку за селом, швидко здружився з такими ж самими хлопчиками-пастушками як і я. Ми бігали по леваді, розмахуючи «кадилами» — прив’язаними до куска проводу концервними банками з підпаленими сухими кізяками.

 Через деякий час німці почали зганяти усіх чоловіків до одного двору, і погнали їх кудись на захід, бо наближався фронт і вони боялись, що ці чоловіки стануть поповненням радянської армії. Ми простились зі своїм батьком. Як вияснилось, йому вдалось втекти по дорозі, він потрапив у звільнену від німців зону, був записаний до Радянської армії, де й провоював до самого кінця війни. Йому пощастило. Як я вже згадував, батько був бухгалтером, мав гарний почерк, тому його взяли писарем у медсанбат. Ті, хто воював на передовій, ходили в атаку не більше одного-двох разів. Всі вони або гинули, або ставали каліками. На їх місце присилалось свіже гарматне м’ясо. Завершив батько війну у Словаччині, в місті Банська Бистриця 8-го травня 1945-го року.

 Нашого хазяїна Василя теж забрали німці. За кілька днів після цього до нашої Люськи понадився якийсь унтер-офіцер, що їздив старенькою підводою разом із своїм денщиком, літнім німцем, котрий йому прислужував. Люська була дуже веселою і доброю жінкою, бо нам частенько перепадала то якась консерва, то ковбаска, або й грудка цукру. Одного разу німець привіз цілого кабанчика. Як виявилось, його він  забрав у Люськиної куми, що жила навпроти, на протилежному схилі балки, Кума дивилася, куди німці повезуть кабанчика і побачила, що вони переїхали балку, а потім завернули до Люськи у двір. Тоді кума закричала на все село: «Люсько, праститутко! Скажи своєму німцеві, щоб він мого кабанчика віддав!» Треба віддати належне Люсьці, вона наказала німцеві відвезти кабанчика, а поки денщик їздив до куми, двері до Люськиної половини були зачинені.

 Жінки вечорами збиралися на вулиці, згадували своїх чоловіків і вели тихі розмови. «Ой, щось у мене сьогодні долоня свербіла, — каже одна. — Мабуть буду здоровкатись з кимось. Чи не повернуться наші чоловіки?» Друга каже: «А в мене око свербіло. Мабуть, побачу свого Петра!» Люська сміється: «А в мене ще десь свербіло!» «Та тобі гріх жалітися» — жартують жінки, а Люська безтурботно регоче. Забігаючи наперед, скажу, що її Василь повернувся після війни живий, і вони ще довго прожили разом.

 Настала осінь, а потім і зима 1943-44 років. Корова наша майже не давала молока, бо була тільна, а корму не було майже нічого. Одного зимового дня, коли була страшна завірюха, мати послала нас, трьох дітей, у поле. Там далеко, за кілометр, стояла велика скирда житньої соломи. Ми взяли з собою великі простирадла і пішли в поле. Морозний вітер різав обличчя, валив з ніг, але ми йшли, знаючи приблизно напрямок. Невдовзі знайшли скирту і почали навантажувати наші вузли. Вітер рвав солому з рук, але ми продовжували працювати. Якось зв’язали вузли задубілими пальцями і пішли додому. Житня солома була погано провіяною, в ній було дуже багато зерна і вона виявилась дуже споживною. Корова їла з задоволення, та за кілька днів у неї зник апетит. Ми стурбувалися й не знали, що робити. Та коли Галя заглянула їй до рота, то побачила, що під язиком у неї набито повно гострих остюків. Вони нагадували густу щітку. Галя руками повитягувала їх і корова знову почала їсти.

 Я не знаю, де мама брала їжу для нас. Інколи приносила відкілясь трошки борошна і варила «затірку», або пекла на сковороді прісні коржі. Одного разу придбала вузлик маку, ми його розтерли в макітрі, виклали на тарілку, залили водичкою і вмакали туди ломтики коржа. Смачнішої їжі я не пам’ятаю. Якось з’явилась у нас пляшечка олії. Це було свято! Мама налила в тарілку трошки води, кинула пучку соли, плеснула олії і ми вмочали туди хліб. Він насичувався водичкою з запахом духмяної олії і ми з задоволенням їли. Чомусь цю страву мама називала «пердуном». Ми просили: «Мамо, зроби ще пердуна!».

 Морози дуже допікали. Піч топили соломою і сухими бур’янами, але для грубки потрібне було вугілля, або дрова. Дров було мало, тільки на підпалку, а на цукровому заводі був великий запас вугілля, ще з довоєнних часів. Та біда була в тому, що на заводі, за зачиненою брамою, ночував невеличкий німецький гарнізон, чоловік 15-20. А німці, як виявилось, дуже нетерплячі до крадіжок! І хоча війна вже йшла до кінця і це вугілля  їм було зовсім ні до чого, гарнізон не дозволяв людям красти його.

 Та люди все одно ходили туди ночами, зробили в паркані дірку і носили клунками вугілля. При заводі був великий ставок, що перетинав нам шлях до заводу. Та коли він замерз, вирішили і ми з сестрами піти за вугіллям. Ніч була місячна, щойно замерзлий лід виблискував як скло і трохи потріскував під нами. Ми розійшлись по льоду подалі одне від одного, щоб не провалитися. Я тягнув за собою санки. Коли ми набрали мішок вугілля, поклали його на санки і вийшли на лід, то він легенько затріщав. Та подітись було нікуди, треба було тягти! Ніколи не забуду того страху, коли ми вийшли на середину ставка і лід різко і гулко тріснув, неначе постріл з рушниці. Але ми тягли потихеньку санки, а лід потріскував і потріскував і тоненькі тріщини розходились від нас через увесь ставок, і звуки долинали з усіх боків. Але Господь, видно, беріг нас.

 В навколишніх лісах, поблизу Цибулева, знаходився якийсь партизанський загін. Хто його знає, чи то були дійсно партизани, чи якісь дезертири, що ховалися від усіх, але люди їх так звали: «партизани». Німці в Цибулеві панували вдень, а «партизани» вночі. Люди боялись їх більш ніж німців. Німці були якісь інтелігентніші, чи що. Вони ходили вулицею вдень по одному, або вдвох і питали: «Яйка, курка, є?» Інколи хтось давав їм кілька яєць, інші відмовляли. Німці спокійно йшли далі. А коли надходила ніч, німці ховалися на заводськім дворі, зачиняли браму і спали. Село віддавалось на поталу  партизанам. Люди розуміли, що партизанам теж треба щось їсти, але залишків їжі не було, а те, що було, ховалось про чорний день. Партизани заходили до хати, нишпорили по скринях, погребах і брали все, що їм подобалось. Частенько вночі десь на другій вулиці чувся вереск поросяти, що його невдало сховала якась хазяйка.

 Однієї ночі і до нас завітали такі «партизани». Як зараз бачу на стіні косу тінь від поставленої гвинтівки. Їстівного вони в нас не шукали, а полізли під ліжко, витягли маминого чемодана і почали нишпорити в ньому. Забрали мамині довоєнні ще ненадівані «фільдіперсові» панчохи, вихідну шовкову косиночку і ножиці. «Ето, — сказав один, — прігодітся Наташє». Ми злякано мовчали.

 Під весну, на початку березня, фронт підійшов до нас  зовсім близько. Чути було гарматну канонаду. Танув сніг, він змішався з водою і грязюкою. Опівдні почалась стрілянина на вулицях села. Мама позатикала подушками вікна. «Це щоб кулі не залетіли до хати», — казала вона. Десь вона чула, що куля, коли летить, то крутиться і заплутається в пір’ї. Я присів біля вікна, відхилив трохи подушку і дивився на вулицю. Пробігло кілька переляканих німецьких солдатів. Двоє забігли за ріг нашого будиночка і зупинились. Один з них, молоденький, сів на землю і закрив руками обличчя. Це було зовсім поруч з моїм вікном. Другий, старший, мабуть, якийсь офіцер, щось кричав до нього, смикав за плече, потім молодий піднявся і вони побігли далі.

 За півгодини стрілянина вщухла і я побачив крізь свою щілину, що вулицею йдуть якісь забрьохані озброєні солдати. Потихеньку люди почали виходити зі своїх домівок. Вийшли і ми. Що воно за військо? Форма ніби радянська, але на плечах  погони. Ми ж не знали, що за цей час у нас були введені погони! Може, це власовці? Тут ми побачили санки-розвальні, запряжені рябою коровою. В санках сиділи двоє, мабуть, командирів, бо були одягнені в гарні шинелі і з зірочками на погонах. Вони весело посміхались, видно що були на підпитку. Де вони взяли ту рябу корову? Мабуть, десь підібрали і запрягли, щоб пожартувати!

 До нас завернув огрядний, похмурий рябий солдат у куфайці, ватяних штанах і в солдатській шапці, насунутій по самі брови. Жінки — мама і тітка Оля — стояли перелякані, бо вже бачили і німців і партизанів і власовців, не знали чого чекати від цього вояка. А він сів посеред хати на стільця і  зле промовив: «Што, нє ждалі!?» Жінки враз скрикнули: «Ждали, ждали!» — і кинулись підпалювати солому в печі, смажити йому яєшню. Він поїв, трохи відійшов і почав розмовляти. Розповів, що годину тому біля цвинтаря, по дорозі на Івахни, вони підбили німецький бронетранспортер. Це була правда. За два дні після цього ми з мамою пішли в Івахни до бабусі Олени і бачили того транспортера. Він стояв спалений край дороги, а біля нього лежали троє вбитих німців. Вони були зовсім голі, вкриті інеєм, бо знову вдарив мороз. Хтось уже встиг зняти з них одежу. Особливо цінувалась німецька шерстяна білизна і добрячі чоботи.

 Потім знову почалася сильна відлига. За два тижні наші війська десь зникли. Налетіли німецькі пікірувальники. Недалечко від нас стояв міцний цегляний будинок з підвальним приміщенням. Ми всі побігли туди. У підвалі вже набилося повно сусідів. Усі люди скупчились в одну масу тіл, притислись одне до одного і голосно молились. Я теж повторював за всіма: «Господи, помилуй, Господи, помилуй, Господи, помилуй…» Ми не бачили літаків, але вони гуділи над нами і з диким вереском кидались вниз, нам здавалось, що на самі наші голови! Потім ми дізналися, що літаки тільки розверталися над нами, а пікірували за село, за кілька кілометрів, де засіли в грязюці наші танки і не могли зрушити з місця. Коли потепліло і виросла травичка, ми з хлопцями ганяли туди пастись корів. Там стояла розбомблена колона танків, щось з десяток. Їх уже почали вивозити наші спеціальні частини, розбиваючи корпуси толовими шашками на менші частини, зручніші для завантаження. Хлопчаки підбирали там сталеві коліщата з зубчиками всередину від коробки зчеплення і бігали з ними підштовхуючи дротяною кочережкою.

 Але це вже було після другого нашого звільнення. Поки що на нас чекало повернення німців. Мабуть, вони не знали, що наші відступили і село перетерпіло ще одну жахливу ніч. Ми вже полягали спати після страшного дня, як раптом зіскочили від страшного гуркоту. Недалечко, один за одним бабахнуло шість вибухів. Ми кинулись одне до одного і збились в купу під столом. Наш маленький собачка, шпіц Азор, теж заліз на нас і тихо скавучав. Через пару хвилин ми почули далекий глухий гарматний постріл і за мить знову серія страшних вибухів. Ми стислись і шепотіли молитви. Потім ще раз! Потім дюди казали, що це німці стріляли зі своїх шестиствольних реактивних установок, яких люди прозвали «Ванюшами», на противагу нашим «Катюшам».

 Ми не спали до ранку. Вранці вийшли подивитись навкруги. Одна воронка від снаряду була у нас на городі, метрів за 30 від хати. У сусідки снаряд попав у клуню і вбив корову. Решта снарядів попадало подалі від нас, розсіялись по селу. Після цього обстрілу зайшли німці і якісь росіяни в німецькій формі, але з іншими відзнаками на рукавах. Вони почали ганяти все доросле населення за село копати окопи.  Мама і тьотя Оля теж ходили туди. Ми, діти, сиділи вдома. Нам було дивно, що в неділю німці не примушували ходити на роботу, не зважаючи на те, що недалечко був фронт і чулась гучна канонада.

 Якраз у неділю і завітав до нас один з руських, яких ми звали  «власівцями». Він був невисокого зросту, кремезний і добре напідпитку. Не кажучи нічого, кинувся нишпорити по кутках, потім поліз під ліжко, витягнув чемодана і став розкидати речі. Там були мамині і тьоті Оліні документи — паспорти і довідки про освіту (обидві вони були вчительками початкової школи). Тьотя Оля кинулась до власівця рятувати документи і зчепилася з ним. Власівець вдарив її в обличчя, під оком зразу ж набіг синяк, око запливло. Ми верещали, а власівець совав руку в задню кишеню і горланив: «Пєрєстрєляю!»

 Мама кичала мені: «Юро! Тікай на двір, може хоч ти врятуєшся!» Я вискочив у двір і побачив, що вулицею йдуть двоє німецьких польових жандармів. На грудях у них на ланцюжку висіли півмісяцем особливі бляхи і автомати «шмайсери». І тут я використав останню можливість: я кинувся до них і закричав: «Пан, пан!.Ком! Ком!». Німці зупинились, а потім мовчки пішли за мною. Коли вони зайшли у сіни, то в хаті ще стояв вереск. Власівець побачив німців і зблід. «Was?» — звернувся до нього один з німців. «Ніхт арбайтен, ніхт арбайтен» (не працюють), — лепетав п’яним язиком той. Тоді сталось неймовірне: Німець узяв власівця за грудки лівою рукою, а в правій стиснув важкі шкіряні рукавиці і почав що сили шмагати його по обличчю. Потім повернув його до дверей і міцно піддав чоботом нижче спини. Власівець не оглядаючись побіг вулицею і зник за рогом, а німці спокійно рушили далі. Ми хутко зібралися і побігли на край села до знайомих, боячись, що власівець прийде вночі і підпалить нас. За три дні після цього німці десь зникли, а наші щось не з’являлися.

 Проте, ми дізналися, що у тітки Явдохи, батькової сестри, яка мешкала на другому кінці села, лежить наш поранений лейтенант. Моя мама, тьотя Оля і я побігли туди. Тьотя Оля була дуже енергійною жінкою. Знаючи, що в селі немає фельдшера вона вирішила сама надати пораненому допомогу. Поранений лежав у тітки на ліжку, під ліжком стояла миска, в неї капала кров. У лейтенанта було прострелено двома кулями живіт. Він тихенько стогнав і жалібно просив: «Мамаша… Спасите меня…» Та що могли зробити дві сільські тітки, коли йому потрібне було термінове хірургічне втручання на високому рівні. Він пролежав дві доби, втрачаючи кров, з пораженими нутрощами. Потім, як казала тітка Явдоха, коли прийшли наші війська, вона позвала солдатів і вони забрали його до медсанбату. Подальшої долі його я не знаю.

 Як потім я чув від людей, цей лейтенант був розвідником, зайшов уранці до села і натрапив на німецького автоматника. Тай виявився спритнішим і першим дав коротку чергу зі свого «Шмайсера»… Я часто згадую того молоденького лейтенанта, він так хотів жити. Для чого ця війна? Для чого молоді хлопці вбивають один одного? Вони навіть не були знайомими між собою. Вони нічого не зробили один одному поганого. Для чого? За що? Це їм так наказали їхні командири? Їхні вожді? Десь там, на верхах сидять двоє бундючних пихатих ідіотів, щось не поділили між собою, а люди повинні вбивати одне одного. Цих хлопців не судять за вбивство, а навіть хвалять і нагороджують орденами. І ці хлопці потім пишаються своїми орденами, які отримали за вбивство нічим не винних перед ними людей! Безумство! Безумство! Люди, не стріляйте один в одного! Досить! Ось такі не дитячі думки мучать мене, коли я згадую того молоденького лейтенанта.

 *********

 НАШІ ПРИЙШЛИ!

 Цього раз ми вже побачили і радянську техніку. Просто до нас у двір заїхала «Катюша» — величезна машина «Студебекер» з якоюсь високою спорудою в кузові, закритою брезентом. Як виявилось, під брезентом були особливої форми рейки, до яких чіплялися реактивні снаряди: вісім штук поверх рейок і вісім знизу. Солдати, що обслуговували ці машини, були дуже привітні, чемні і веселі. Я швидко познайомився з усіма ними. Один молоденький сержант, побачивши, що я зацікавився його автоматом ППШ, пішов зі мною на город, поставив старе відро і дав мені автомата: «На, стріляй!». Я з радістю взяв автомата. Прицілився і вистрілив. Яке було моє задоволення, коли я побачив, що попав!

 Другий боєць зібрав коло себе моїх сестер і наспівував їм нові і незнайомі нам пісні, що з’явились за цей час на тому боці фронту: «Бъется в тесной печурке огонь», «Синенький скромный платочек», «На позицию девушка провожала бойца» і другі. На прохання дівчаток боєць переписав слова цих пісень і скоро вже всі ми їх наспівували.

 Мені довелося хоч не бачити, но чути, як стріляє «Катюша». Не приведи, Господи! Видно, німці ще були неподалеку, бо «Катюша» стріляє, як я чув, до дванадцяти кілометрів. Наш «Студебекер» стояв ще в дворі, ми з  водієм розмовляли. Я цікавився цією диво-машиною, як раптом мені здалося, що просто на мене летить міна! А я вже бував під обстрілами, тому помилки бути не могло, Я впав на землю і почав ящіркою повзати по ній, шукаючи якоїсь ямки. Тут я помітив, що боєць щось кричить до мене. Через страшне виття я ледве почув його голос: «Юра, вставай, это «Катюша!» Тут я зрозумів, чому він не падає. Як потім вияснилось, одна з установок стала на пустирі недалеко від нашої хати і дала залп по якійсь цілі. Реактивні снаряди летіли прямо над нашими головами. Уявляю, який жах відчувають люди там, де вони падають.

 За кілька днів «Катюші» поїхали далі, а до нас поселилися двоє військових дівчат-мінерів. Головним знаряддям розмінування були у них довгі, на 2-3 метри, тички з прив’язаними на кінці тонкими шомполами, або загостреним сталевим дротом-шестіркою. Ці мінери ходили цілими днями по дорогах і полях, штрикали землю, шукаючи прихованих мін. Коли шомпол натикався на щось тверде, мінер повинен був підійти до виявленого предмета, розгребти обережно землю руками і пересвідчитись, що це не міна. А якщо це була міна, то треба було її розрядити, віднести на виділене місце і продовжити цю небезпечну роботу. Дівчата посміювались: «Мінер помиляється раз у житті! Або груди в хрестах, або голова в кущах.» Було моторошно від цих жартів.

 Згадую я тих дівчат і увесь час думаю: не жіноче це діло війна! Одягнуті вони були в солдатські зелені гімнастьорки; брюків тоді дівчата не носили, були одягнені в такі ж зелені спіднички нижче колін. Помитись їм було ніде, та й часу на це не завжди вистачало. Згадую, коли вони до нас зайшли, потімвийшли в сіни і почали вичісувати з голови воші. У всіх тоді були воші — і в голові і в білизні, але дівчата навіть нас вразили цим. Так, не жіноче це діло! Коли починається війна, ми перетворюємось на звірів, на дикунів, на печерних жителів, зникають засоби гігієни, зникає мораль. Тоді вже не скажеш, що людина створена за подобою і образом Божим. Ось які думки турбують мене, коли я згадую тих далеких дівчаток-мінерів. Та й чи залишились вони живими після війни? Чи залишили після себе якийсь слід на землі окрім кровавої калюжі після проклятої помилки? Низький уклін вам, дівчата!

 Такі самі міношукачі-щупи були і в заготівельників харчів для польових кухонь. Справа в тому, що головним харчем на селі була картопля. Восени, коли картопля була зібрана, кожна хазяйка залишала собі й дітям стільки, щоб вистачило до весни. Решту засипала у викопану на городі потайну яму, перекривала ту яму якимись жердинами, дощечками і засипала землею. Робили й по кілька таких ям, якщо одну знайдуть, то залишиться ще трошки для дітей. Маскували ці ями дуже спритно, не гірше від німецьких мін. Ото ж і ходили повара з міношукачами по городах. Їм теж хотілось картопельки, та добровільно мало хто віддавав, тільки коли хлопці просили трохи, на компанію. А ротний повар як знайде яму щупом, де земелька м’якенька так усю й вигребе!

 ***********

 ДІТИ ВІЙНИ

 З настанням весни почались дуже небезпечні дитячі ігри. Справа в тому, що після бойових дій, через які проходить та чи інша місцевість, залишається безліч зброї, патронів, снарядів, мін та інших небезпечних предметів. Жінки зовсім не встигали слідкувати за своїми дітьми, бо були заклопотані думками про те, чим їх нагодувати, та чим натопити піч. Діти були віддані вулиці та волі Божій. Треба тільки уявити собі тринадцятилітнього хлопчину, котрий пройде мимо кинутого в рівчаку німецького автомата «Шмайсера», щоб він, той хлопчик, не притягнув його додому і не заховав десь у корівнику. Отак зробив і я. Потім ми з друзями ходили до найближчого яру і стріляли досхочу. До звуку пострілів люди вже так звикли, що не звертали ніякої уваги. Патронів до «Шмайсера» було мало, а до нашого ППШ — вдосталь. Вони відрізнялись від німецьких трошки більшою довжиною і меншим діаметром кулі. Ми брали кусок цеглини і забивали кулю в гільзу, таким чином укорочуючи патрона. Тоді патрони легко входили в ріжок і ми стріляли. Куля йшла не по нарізці в стволі, бо була тоншою і поцілити нею кудись було складно, та нам цього й не було потрібно, аби постріляти!

 Недалечко від нашої оселі, просто на вулиці лежала купа невеличких снарядів від зенітки. Довжина снаряда біля 20-25 см, діаметром 30-35 мм. Ми брали їх, підходили до дерева і легенько били ними по дереву, розхитуючи снаряд там, де він з’єднувався з гільзою, потім гільзу викидали, а снаряди використовували в своїх небезпечних іграх. У задній частині снаряда знаходилась речовина, що яскраво горить, коли снаряд летить до цілі, показує шлях снаряда, так звана траса, а в передній частині розташована вибухова речовина і бойок. Гострим гвіздком ми відколупували тоненьку алюмінієву захисну мембрану і викидали бойок разом з пружинкою. Після цього снаряд ставав безпечним. Тоді ми розколупували гвіздком «трасу», підпалювали її довгою порошиною, а коли трасуюча речовина починала яскраво горіти, тут треба було вже не мешкати, а швидко і подалі жбурляти снаряд. Він летів, бризкаючи вогнем, падав на землю і розривався! Як це було захоплююче і як цікаво! А були серед цих снарядів запалювальні, заправлені фосфором. Старші хлопці, ті що курили, робили з них собі запальнички. Вони викручували з заднього кінця снаряда гайку-заглушку, витрясали з нього фосфор, який тут таки горів на землі, а коли в снаряді фосфору залишалось зовсім мало, заглушку знову закручували. Без доступу повітря фосфор не горів. Можна собі уявити, як хвацько ці хлопці виймали з кишені таку запальничку, відкручували заглушку, стромляли туди довгу порошину і прикурювали від неї самокрутку.

 Потрапляли до дитячих рук і справжні гранати. Хлопці ходили в балку і кидали їх з високого бугра. Не обходилось без каліцтва. Одному моєму знайомому відірвало пальці на руці запалом від гранати, другому вибило око. Один хлопчик з сусідньої вулиці знайшов якусь іржаву гранату і почав кидати її об дерево. Вона не розривалась, але він був настирливий. Кинувши її останній раз, він повернувся, щоб іти, але вона в цей час вибухнула. Хлопцеві вирвало кусок м’яса на спині.

 Одного разу хлопці, трохи старші від мене, знайшли протитанкову міну і вирішили поглушити в ставку рибу. На березі лежав чийсь старий давно не конопачений човен. В нього сіло шість підлітків, на щастя мене не взяли: ти ще малий, сказали. Весел не було, хлопці гребли руками і якимись кусками дощок. Вони випливли на середину ставка, вставили в міну запала з куском бікфордового шнура, підпалили його і кинули в воду. Тяжка міна булькнула просто під човен. Тут хлопці почали відгрібатися, та перевантажений човен ледве рухався. Я стояв на березі і хвилювався. Коли човен відплив метрів на 5-10, стався страшний вибух. Ставок був неглибокий, біля човна показалось дно, вода з грязюкою піднялась вгору, човен був залитий мулом і перекинувся. Оглушені і ледве живі хлопці дивом дісталися берега. На щастя всі вони залишились живі, але ще довго не ходили на ставок по рибу.

 Коли пройшло літо, відкрилась школа і ми пішли вчитись. Замість Закону Божого була добавлена військова підготовка. Вчителем призначили вилікуваного після поранення в обличчя бувшого військового старшину. У нас у класі стояло з десяток різних гвинтівок, знесених школярами на прохання старшини. Нам подобалось, коли вчитель наказував нам брати гвинтівки і вів нас у яр на стрільбище. Патрони у кожного були свої і ми там вчиняли таку канонаду, що село думало, чи не повертаються знову німці? Та скоро прийшли з районного військового комісаріату і, на радість нашим матерям, забрали шкільний арсенал.

 Війна закінчилась якось раптово, неочікувано. Ми тоді жили в селі Кочержинці, біля Умані, де мама і тьотя Оля отримали роботу вчителів початкових класів. Ми отримали уманську районну газету, де не було надруковано нічого крім «Акту про незастережну капітуляцію Німеччини». Всі читали цю газету і не вірили очам своїм: це що — кінець війні? Це значить — скоро повернуться батьки? Тут була і радість тих, хто знав, що іхні рідні ще живі, бо недавно отримували від них вісточку. Були й сльози тих, хто вже отримав «похоронку», і розпач тих, хто нічого не знав про своїх рідних ще з 41-го року. А може живий ще мій ріднесенький, може сидить десь у полоні і ще з’явиться?

 Згадую безліч калік, що заполонили міста й села, вокзали, базари, шляхи й пивнички. Шкандибають на милицях, їздять без обох ніг на саморобних візочках, поставлених на залізні підшипники. Бачив одного ветерана без двох ніг і однієї руки. Він був одягнений у якийсь мішок і перекочувався, тримаючи в руці залізну баночку для милостині. Статистика каже: на війні на одного вбитого припадає троє поранених. Можна уявити, скільки їх вешталось тоді по країні, бо вбитих було більше тридцяти мільйонів! Отака війна, люди добрі. І вирішив я написати ці спогади, бо вони не дають мені спокійно спати ось уже сімдесят років.

 Юрій Шковира

с. Старі Кодаки – Ак Мечеть – Тарханкут,  2013р.

 Postskriptum:

 ПРО АВТОРА

 Юрій Демидович Шковира народився в селі Івахни на Черкащині. 1955 року закінчив геолого-розвідувальний факультет Криворізького Гірничорудного інституту, отримав призначення на роботу дільничним геологом на шахту «Нова» рудоуправління ім. К. Лібкнехта. Через деякий час перейшов до Київського геологічного управління, працював інженером-геологом на шахтах Криворіжжя, польовим геологом і начальником геологічних партій по всій Україні. Кандидат геолого-мінералогічних наук. У 1980–1996 роках працював доцентом кафедри геології Дніпропетровського держуніверситету (тепер – ДНУ).

 Юрій Демидович активний краєзнавець. Живе він за Дніпропетровськом, у мальовничому селі Старі Кодаки над Дніпром. Цікавиться історією свого села, збирає матеріали з його історії, багато років регулярно відвідує засідання краєзнавчого клубу «Ріднокрай», що працює у Дніпропетровській обласній науковій бібліотеці. Щоліта з друзями мандрує історичними маршрутами України. На основі цих подорожей у співавторстві з М. Чабаном та Б. Матюшенком видав книгу «Забутою Україною».

 Важливою складовою свого духовного буття вважає літературу. Автор книг «Спалахи пам’яті», «Нова Енеїда», «Таке життя». Друкується в літературному журналі «Січеслав». У 2005 р. прийнятий до Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України.

Sharing is caring!