Нам дуже пощастило, що вона крихітна. Раптом була б завбільшки з вовка, усім би вистачило жахів і вдень, і вночі. Характер у неї вельми кепський, і жерти ця манюня хоче постійно. А ще вона одна з найдавніших ссавців, можливо плуталась під ногами ще у динозаврів. Бачите ви її рідко, бо веде підземне життя. Коли ж опиняється на долоні, всі дивуються: що це за миша з хоботком?
Про родину землерийок нагородили цілий паркан небилиць. Її вибухова лють стала причиною плутанини з класифікацією: до якої ж таке диво запхати? Нерідко землерийку називають найменшим хижаком серед ссавців. Насправді вона просто всеїдна, як той же їжак. Якщо кормова база підгуляє, може перебитися і насінням. Є досліди, що у недобрі часи лісова землерийка мала зиск і з урожаю хвойних дерев.
Радію і тішусь, що чи не найменшого ссавця нашого регіону ще не залучили до хоботних. Адже ніс у нього такий, що могло й статися. Але це «слоненя» в мишачому образі все ж нестримний шанувальник білкової їжі. А злюча, бо має полювати на здобичі, яку стріне і зможе здолати.
Наші землерийки рідко перевищують вагу 3-7 грамів, хіба водяна або велика кутора помітно більша. Тож там, де не вистачає власної маси, спираються на шалений психологічний тиск і гострі ікла. У пащі цього підземного жаху зубики розташовані у суцільний ряд, без проміжків поміж ріжучими і корінними. Додаємо шалену енергію і постійний пошук жертви, то ж портрет маленької дияволиці готовий!
Підлив масла в пекельне вогнище і мій улюблений автор Джеральд Даррелл. Він залишив хвилюючий опис войовничого норову землерийки, яка потрапила у тенета: «Коли ми намагалися її звільнити, вона кидалася, роззявляючи крихітну пащу і люто граючи ніздрями…» Чудовий письменник – натураліст далі повідомляє, що і після звільнення землерийка була охоча до бою. А коли її загнали до ящика, вона продовжувала там невдоволено репетувати. Логічним став і висновок: « Характер у землерийки такий же темний, як і її хутро».
Пахне не «миШанель»
Авторитет блискучого англійського літератора і знаного природолюба, звичайно, тисне, але не знаю… Сам тримав землерийку на долоні, тож і думаю: може, ту, що потрапила до його опису, розізлили тенета? Єдина вада, пахне ця пані з довгим носиком далеко на парфумами французькими. Смердить добряче, і це є захист від бажаючих її спожити. Мало який птах чи змія наважаться на таке. Хоча більшість з них тими же мишами не те що не гребують, а їдять залюбки.
Обережно ставлюся і до думок, що землерийка може полювати на здобич, яка перевищує її вагу у шістдесят разів… Якщо приблизно пройтися по її сусідах, то вийде цілий сліпак або ховрах. Маячня! Але правда полягає в іншому: несамовита землерийка без вагань вийде на герць за свою територію, як з цими гризунами, так і хом’яком, не згадуючи вже про якогось миршавенького крота… І будьте впевнені, усі зайди будуть чимдуж накивати п’ятами.
Звідки ж такий запал? Пояснення очевидне: пульс цих непосидючих створінь перевищує 1300 ударів за хвилину! Та ще й за частоти дихання – вісімсот за той же відлік часу… От про кого треба казати: їм спокій лише сниться! Про сон, як тривалий стан відпочинку землерийки, можна говорити досить відносно.
Тому вона й нагадує мені знайомих, які вирішили відпочити, перебравшись у село чи на дачну ділянку, але несподівано захопилися жагою постійно ритися в землі…
Про складні взаємостосунки з дачниками далі, а поки ще про звички і мисливську вдачу. Будь-яка землерийка (звісно не нагадуючи про водяних) без вагань буде форсувати річкову чи болотяну перепону. Вони не лише добре прокладають підземні шляхи, а й хутко бігають суходолом. Можуть у запалі перегонів видряпатись на кущ, якщо там намагається врятуватися ящірка. Не позаздриш і жабі, яка переплутала цього генетичного агресора з «мишеням»… Якось провели експеримент: прив’язали до землерийки довгу мотузочку і запустили до нірки. Через кілька секунд з іншого отвору вискочила полівка з лютим вершником на спині! Через мить землерийка легко впоралася з жертвою і почала її наминати.
Але основним раціоном залишаються комахи — від саранових до різноманітних черв’яків і личинок. Нещодавно переглядав відео, де землерийка напала на вовчка. Того самого злісного шкідника на вашому городі, якого несвідомі українці продовжують називати «мєдвєдкою». Скажу без натяжки, порівняти можна хіба з бойовищем… ягуара з диким кабаном пекарі! Ті ж самі перекидання, опір здобичі, закованої у броню, люта цілеспрямованість і чиста перемога! До обіду мисливець приступила одразу і зжерла вовчка миттєво.
Але на відміну від великого плямистого кота, який би після обіду завалився спати у найближчому затінку, землерийка одразу почала нишпорити навколо у пошуках слизняків чи замріяного равлика.
Воювати чи миритися
Ось тепер і думайте, радітиме ви появі землерийки на власній присадибній ділянці чи ні. Всі знають, яке горе несуть дачникам і селянам шкідливі комахи. Усі вони — улюблені ласощі землерийки і це суцільний плюс. З іншого боку, якщо вона обере домівкою ваш город, то добряче прориє його вздовж і поперек. Коріння культурних рослин на смак її цікавлять мало, та плодючість цих тварин така, що під землею ходам цілого генеалогічного дерева землерийок позаздрять з десяток метрополітенів.
Пращури про це знали і були раді появі окремих особин. Але масовому нашестю запобігали. Вздовж городів висаджувалися рослини, аромати яких землерийки не терпіли ні назовні, ні під землею. Не до вподоби довгоносим візитерам споконвіку були м’ята, полин, чабрець, чечевиця… Коли ж кількість маленьких купок землі наближалась до критичної, застосовувалось виливання водою у нірки. Пізніше з’ясувалося, що землерийки йдуть геть, бо не переносять запаху керосину і бензину, який розповсюджувався з ряднинок, підкладених в отвори. Деякі підприємливі господарі клали до нірки нафталін, а заможні пхали туди навіть оселедця з «душком»…
Та чи насправді землерийки так підривають стан земельної власності, питання залишається риторичним. В угіддях наявність цих тварин сприяє насиченню землі повітрям і дії необхідних біоценозам процесів, на чому наполягав сам академік Вернадський.
Прогрес прийшов разом з радикальними рішеннями. Біологічні засоби запобігти навалі чи вигнати окремих землерийок подалі в угіддя були визнанні застарілими, а отруєння хімікатами чорноземів корисним. Землерийки, які вижили, відчули себе непотрібними і подалися від людей подалі. Адже кожна з них, залежно від різновиду, живе у природі від тундри до розпечених пустель.
Погано лише, що деякі види цієї корисної і дуже давньої тваринки або щезли в Україні, або ледь жевріють у статусі зникаючих.