Таємниця станції Доч

Інколи буває звістка – наче скабка. Заженуть у память, і муляє все життя. Як ось і цей спомин.

 OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Кілька десятиліть тому, ще в СРСР, у чергову зустріч на станції Доч, що на Чернігівщині, друг дитинства Микола Купченко, завжди повний останніх місцевих новин хутірський поштар, звернувся до мене, мовляв, як дужче обізнаного міського газетяра з несподіваним і навіть моторошним питанням.

— Може хоч ти скажеш, чию братську могилу недавно виявлено у нас біля станції Доч і чому продовжують ганяти через неї залізничні потяги?.. — наче аж обурений Микола кивнув на простягнуту вподовж недавно розширеного дочинського пристанційного перону ще одну недавно збудовану довгу платформу.

Тоді Микола працював поштарем. Майже щодня на парі довірених колгоспних коней мчав із хутора Купченки на залізничну станцію Доч до приходу пасажирського потяга Дніпропетровськ — Ленінград з поштовим вагоном зі свіжими газетами й листами для своїх земляків і хуторян з сусідньої Малічиної Греблі, яких теж обслуговував. А я тим же поїздом прибував до своїх батьків у Купченки. Ми зустрічалися, чекали свіжої пошти, забирали, йшли до воза, вмощувалися і пускалися через майже непроїзне болото обабіч річечки Дочі та розташоване неподалік за нею колись велике козацьке село Високе, а далі у чарівні бори та гаї навколо нашого хутора.

До прокладання на станції Доч додаткової залізничної колії Микола припинав своїх конячок метрів за півтораста навпроти пошти, клав сіна, брав свою поштову сумку і навпрошки прямував іноді й під товарними вагонами. Після прибуття батальйону воєнізованих залізничних будівельників з технікою і початком прокладання ще однієї колії та спорудження ще однієї платформи довелося Миколі добиратися на пошту через далеченький залізничний переїзд. Незручно. Це туди й звідти додатково півтора-два кілометри.

Задля скорочення шляху й заощадження часу кмітливий Микола почав зупинятися зразу за мостом через заболочене русло Дочі, не доїжджаючи метрів сто до початку перону, що стало значно ближче, ніж через переїзд. Та одного разу, коли Микола з повною сумкою прямував з пошти до свого воза, несподівано виставлений вартовий не пустив на протоптану стежку. Неподалік виднілася щойно вирита екскаватором залізничних вояків-будівельників під нову колію і платформу глибоченька канава. Збоку стояла купа вкрай заклопотаного та навіть збентеженого військового і цивільного начальства, яке щось роздивлялося на дні. Зацікавився й не боязливий Микола. Підійшов, зазирнув і ледве не знепритомнів.

— У не дуже й глибокій могилі лежали наче спали вічним сном складені штабелями в три яруси й перекриті шинелями зо півтори-дві сотні забитих у ще небачених Миколою і не зовсім зітлілих одностроях, які явно не були одежею й амуніцією радянських воїнів. Окремі покійники були в чоботях з металевими шпорами на каблуках. Хто? Коли? Ким? За що?.. Питань і міркувань пролунало чимало — забракло відповідей, пояснень і навіть здогадок з імовірними припущеннями. Микола посмілішав і на всяк випадок узяв одну шпору, котру перегодом загубив.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Кілька днів на станції Доч ніякі будівельні роботи не велися. Потім знову продовжилися. Буцімто з дозволу і за вказівкою вельми верхнього радянського керівництва. Несподівано виявлену братську могилу, що не була відома широкому загалу, знову засипали землею та привезеним спеціальним баластом, проклали зверху колії, заасфальтували нову платформу і відкрили семафори на захід та на схід.

Минули роки й десятиліття, а я нічого не довідався і не відповів ні Миколі, ні собі. Таємниця на станції Доч справді наче скабка продовжує муляти душу. Залишається тільки припускати.

Може, на пероні і під залізничними коліями на західно-північній околиці станції Доч сплять вічним сном вояки першої незалежної короткочасної Української Народної Республіки? Промайнуло десь в інтернеті чи в газеті повідомлення, ніби в січні 1918 року, напередодні битви під Крутами, із залишеного московським «муравйовцям» Бахмача на станцію Доч (км 35-40) було відправлено запасний полк українських вояків, про передислокацію яких і подальшу роль та долю не вдалося розшукати документальних підтверджень цієї чутки.

Може, там лежать злочинно страчені в 1940-му польські офіцери, зо 20 тисяч яких було взято у полон гітлерівським вермахтом разом зі сталінськими союзниками зразу після розв’язування 2-ої Світової війни, дужче відомої нам як Вітчизняна? Їх, ув’язнених у Харкові, потім ешелонами вивозили звідти у смоленську Катинь на розстріл. Станція Доч на Південно-Західній (тоді Білоруській) залізниці якраз на дорозі з Харкова до Катині. А там, де зараз кінчається перша платформа перону маловідомої станції Доч з братською могилою під ногами, до і після 2-ої Світової війни була справжня глухомань поруч широкого непрохідного болота обабіч вузенької і глибоко заритої у торф’яники однойменної річечки за безлюдною околицею пристанційного селища. Не важко було навіть вдень непомітно викопати підходящий рів і вночі за цілковитого безлюддя скосити потай підвезених людей з кулеметів.

Може, там поховано полонених «контрреволюційних» чехів, котрі у «нашу» Громадянську тікали з російського полону на свою батьківщину?

Мо’ мадяри?..

…Словаки?..

…Германці?..

…Біляки?..

…Може німецькі окупанти скоїли свій черговий расовий злочин?..

Варто б компетентним службам незалежної України зацікавитися й з’ясувати. Речемо ж бо усно й писемно, буцімто ніщо й ніхто нами не забутий. Чи не пора й справді згадати й висмикнути з пам’яті, принаймні, й оцю скабку…

 

Борис МАТЮЩЕНКО,

журналіст, пенсіонер

Фотознімки журналіста Дмитра КРАВЧЕНКА

 

На світлинах:

 автор публікації Борис Матющенко показує приблизне місце поховання;

перон і перша платформа станції Доч, в кінці якої було виявлено й присипано братську могилу невідомих вояк.

 

 

Sharing is caring!

3 thoughts on “Таємниця станції Доч”

  1. После подписания советской Россией Брестского мира в марте 1918 года и начала ввода германо-австрийских войск на территорию Украины чехословатский корпус ещё неделю, c 7 по 14 марта, продолжали действовать совместно с Украинской советской армией, упорно сдерживая натиск немецких полков. Чехословацкий корпус был сформирован в составе российской армии осенью 1917 года, в основном из пленных чехов и словаков — бывших военнослужащих австро-венгерской армии, выразивших желание участвовать в войне против Германии и Австро-Венгрии. В марте 1918 года корпус представлял собой фактически единственную боеспособную военную силу: царская армия распалась, а РККА и белые армии ещё находились в стадии формирования. С 8 по 13 марта 1918 года состоялось Бахмачское сражение – чехословатские легионеры вместе с бойцами Красной Армии сражались с наступающими немецкими частями.
    8 марта 1918 года германские войска подошли к Бахмачу, где в ожидании погрузки в эшелоны находились подразделения трёх чехословацких полков: 4-го Прокопа Голего, 6-го Ганацкого и 7-го Татранского. Им противостояли части наступавших на Бахмач 91-й и 224-й немецких пехотных дивизий. В боях под Бахмачем пали 145 чехословацких легионеров, 210 из них были ранены, 41 пропал без вести. Потери убитыми с немецкой стороны превысили 300 солдат и офицеров. Несколько сотен были ранены.

  2. 11 марта 1918 года чехословацкие части с целью оттеснить немецкие войска предприняли наступление на станцию Дочь… Ниже привожу воспоминания участника тех боев, которые у меня сохранилось: «Там я был ранен под левой лопаткой. Мы пошли в атаку и к вечеру оттеснили немцев за одну малую станицу… С правого крыла на них неожиданно пошла в атаку 11 рота. Немцы страшно перепугались. Ужасно перепугались. Тут появилась еще и Красная гвардия, которая пришла подкрепить наши силы на правом крыле. Вечером окопались. Было темно. На полях еще лежал снег. И, несмотря на темноту, мы видели, как мы испугали немцев. На снегу было видно, сколько мертвых немцев осталось лежать, как у нас во время уборки лежит репа на поле… Мертвых немцев было много. Назавтра около 11 часов утра полковник Крейчи, сегодня он уже, по-моему, генерал, отдал приказ к атаке. Станица была занята немцами. Все, кто тогда ринулся в бой, были смертники, это была мясорубка. Русские тоже были с нами на правом крыле».
    В том бою пали смертью храбрых 33 чехословацких воина!
    В 1975 году за зданием железнодорожного вокзала станции Дочь установили скульптуру с надписью: «Здесь похоронены 33 чехословацких воина-интернационалиста, павших в боях за Советскую власть в 1918 году». Как это не печально, точного места установки не придерживались, изгумация и перезахоронение не производились, братская могила осталась под бетонной железнодорожной платформой.
    Прошу заметить это лишь моя версия…
    С уваженим, Васюк Сергей, краевед.

Send a Comment