«Основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що мова може приховати істину, а очі – ніколи!»
Михайло Булгаков, «Майстер і Маргарита»
Ви коли-небудь бачили відображення війни в жіночих очах? В очах матері, дружини, сестри?
У сім’ї на війні відразу чотири воїна, один з яких – донька. Яка потім отримує поранення. Операція за операцією. Лікарня за лікарнею. І молитва, яка обпікає душу. Неслухняними губами повторює кожну хвилину: «Врятуй і збережи, Господи!». Не спить, не їсть і зривається з місця при кожному телефонному дзвінку, в надії почути один з рідних голосів. А коли нарешті той самий дзвінок, звідти, «з нуля», серце стискається від болю і неспокою. Серце, яке не вміє не любити. УКРАЇНСЬКЕ серце.
Плете сітки, консервує, готує передачі на фронт. Співає, плаче, і молиться Господу. І живе …як в тумані. Божевільний і нещадний марафон війни, що не жаліє нікого.
Цих матерів не можна ображати відмовою присісти до столу. В цьому є щось особливе, національне. Вони обожнюють пригостити, обійняти, дати притулок мандрівній душі. Заспокоїти. Таке величезне і неосяжне слово – Ненька!
Наталя Кручиніна. Незабутнє враження від її погляду. Грецька краса, спокій, що приваблює і очі… неймовірно глибокі й змучені.
Ривки з волонтеркою. Війна. Лікарні. Сім’ї воюючих і загиблих. Очі шалено втомленої людини, у якої сім’я воює, як і всі ті, хто не вміє інакше. Ось на цих глибоких, красивих і втомлених жінках тримається сьогодні наша країна. Адже тільки за ними можна визначити стан справ на війні і в суспільстві. Вони душею відчувають стан загального щастя.
Ці очі бачать все – помічають коляску на вулиці, дзвінок дитини, батько якої воює, відсутність реальної підтримки сім’ям наших воїнів. Координатори соціального мислення. І це в країні, де є «люди», які не помічають війни. У яких все добре – у них всі вдома.
А Наталя давно закинула взуття на підборах і тепер надає перевагу більш комфортному, яке не завадить їй в будь-який момент зірватися з місця й бігти на допомогу. Всім без винятку.
Ніхто й ніколи цих людей, таких, як Наташа Кручинина, вже не змінить. Біль жорстокої війни змішалася з болем сім’ї, яка воює. У них немає різниці «своє-чуже». У них, по суті, немає чужого. У них залишилася тільки їх УКРАЇНА.
Їх очі – це термометр війни, який вимірює градус болю всередині нашого суспільства. В них треба обов’язково заглядати, щоб не загубити зв’язок з сьогоднішнім, з тим, що відбувається тут і зараз. А вони, не питаючи і не сумніваючись, пірнають в найстрашнішу біль. І не мають права не допомогти, адже не пробачать собі. Ось така душа відбивається в цих очах. Душа української жінки, матері, берегині, яка любить і захищає тих, хто більше всіх потребує милосердя.
Я побачив цей біль і почервонів. Мені стало соромно. Мені було незручно перед цією тендітною і самовідданою жінкою. Я опустив очі…
І, якщо ти знаєш таких людей, а їх чимало в нашій воюючий країні, посміхнися їм привітно і радісно, покажи їм, що ми їх дуже поважаємо і цінуємо. Вони тримають нашу країну на своїх тендітних плечах. Вони і є справжня УКРАЇНА.
Посміхнися цим очам – вони СВЯТІ.