Несподівано усе довкілля посутеніло, хмари проковтнули сонце, й, здалося, от-от і наскочить монголо-татарська орда. Та згори полив такий сильний дощ, мов у небі прорвало греблю.
— Такі хмари, мов перед Ноєвим потопом, — мовив Потап.
— Не ний, Ною,— відказав Остап,— який тримав за пазухою пляшку, котра спітніла від чекання, шкодуючи що непогода зіпсувала таку ідилію, адже вони з Потапом запланували пікнік біля найстарішого в Ірпені дуба, але ж така злива…
Але товариш Потап був невблаганним, мовляв, ніякий дощ, і навіть потоп не має бути їм на перешкоді:
— Дубові, Остапе, 700 років стукнуло, а ти не разу біля нього не був, і от результат — він засох, і його спиляли…
— Причому тут я?..
— А при тому, що не любиш природу нашу мать…
— Гаразд їдемо,— невдоволено мовив Остап, почувши від Потапа, що він уміє розганяти хмари, з усмішкою відказав:
— Е, ми стільки не вип’ємо…
І хлопці натиснули на «пендалі» своїх двоколісних «лексусів», а що робити, не вертатися ж додому з такими мокрими мордами, наче валялися в калюжі, та ще й з пляшкою за пазухою, котру відразу б конфіскує дружина Остапа.
— Хіба ти з глини, що розклеїшся від дощу, — підбадьорював товариша Потап.
Остап вже навіть не згорав від бажання ковтнути оковитої, а подивитися, як розганятиме хмари Потап. Міркуючи, а що, коли йому це вдасться, адже його друг — з гоголівських країв, й може розумівся на відьмацтві. Бо як не крути, а Потап був не таким, як всі: зовсім невибагливий до комфорту й навіть жив у такому Вавилоні, де б інший відкинув роги й копита… Так називали садибу одного місцевого поліглота Петра, який навіть знав давньогрецьку мову, не те що перший міністр Азіров не міг вивчити й державної, й перекладами заробляв на життя. Однак сьогодення інтелектів не балувало, тож в поліглота Петра вийшло горе від розуму — довелося жити в бідності й деколи навіть на багатті готувати їжу, як закривали газовий кран. Зате він давав притулок у своїй хатці-рукавичці багатьом жертвам Богеми. І хоч там було кілька ліжок, та мешкало біля десятка душ, а дехто навіть — на даху. Потап же сам змайстрував собі якесь химерне ложе зі старих дверей, схоже до середньовічної катапульти.
І ззовні й зсередини цей Ірпінський Вавилон нагадував зону особливого режиму. Тільки в ній в ролі арештантів перебувала братва не за скоєні злочини, а за прояв широкої ерудиції. Так життя мстило інтелігентам, бо вони не хотіли до нього пристосовуватися, як колишні двійочники з трійочниками, які вибилися в бізнесмени й депутати. Тож час від часу в Вавилоні проживав різний люд — журналісти й письменники, просто пройдисвіти, як от Маразм Іванович, дядько похилого віку, який збирав милостиню під церквою, незрозуміло для чого, вдягаючи на голову жіночу хустку — чи то так шифрувався, чм давив на жалість, прикидаючись бабусею? Хтозна… Про це він нікому не зізнавався, бо, взагалі, поселився в сараї, де навіть не було вікон, і де Маразм Іванович був схожим на колгоспне теля.
А ще до Вавилону якимось вітром занесло чи то індуського, чи ромальського піїта, який жив по сусідству в окремому будинку й добре вивчив українську мову, адже не працював першим міністром, як Азіров. Нерідко коли цей піїт отримував пенсію, то ввечері заходив у гості до Вавилону, а вже зранку питав:
— Хлопці, ви не бачили мого жакєта, шо не бачили?.. О, мій жакєт!.. там була пенсія. О, девел!…
Невдовзі хлопці стояли біля пня найстарішого ірпінського дуба, котрий був заввишки два метри й нагадував велетенську діжку..
— Старий, ти бачиш як високо спиляли патріарха.
— Шоб це значило? — замислився Остап.
— Готують п’єдестал дубовий…
— Й для кого таке щастя?..
— Не Лєніну ж стояти на дубовому пеньку, знайдуть героїв…
— Я би поставив тут найбільшого катюгу лісу із бензопилкою в руках.
— О, то — в Ірпені їх дофіга…
— То всіх на пень!..
З хвилину-другу хлопці знайшли прихисток під зеленими парасолями молодих дерев, і першим тостом, виголошеним Потапом, були такі слова:
— Щоб вони жили на таку зарплату, як ми!.. — і за хвилину дощ послабшав.
— Потапе, ти, й справді, якийсь колдун, і вмієш відганяти хмари, — здивувався Остап, як там вас звуть мольфарами, чи гони-хмарниками?..
— Ні, старий, ми звемо себе хмарогонами, бо не «гонимо, а переганяємо»…
А за третьою чаркою, коли Потап урочисто промовив:
— А щоб наші чиновники їздили не «мерсами», а на велосипедах з сонячними батареями, — дощ несподівано вщух…
Мабуть, сама природа знала що це нереально, й хоча б вона вирішила виконати бажання хлопців і вгамувала хмари.
Валентин СОБЧУК