Як ми дійшли до пост-правди, брехню міняючи на неправду

Найвідоміше у світі видавництво словників Oxford Dictionaries оголосило, що словом 2016 року було «пост-правда» (post-truth), і дало йому таке визначення: «пост-правда – іменник, що характеризує ситуацію, за якої об’єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, ніж звертання до чистих емоцій».

Спираючись на розвиток соціальних мереж як джерел інформації і вже сформовану недовіру до фактів, які подає істеблішмент, уявлення про пост-правду несподівано пустило коріння в нашій повсякденній мові. Шлях людства до пост-правди був довгим і повним несподіванок. Платон вважав, що брехня – це зло, але в певних ситуаціях задля збереження спокою в суспільстві можна вдаватися до «шляхетної брехні», певна річ, для добра громадян його ідеальної держави. Відлуння думок Платона знаходило в багатьох пізніших, куди менш ідеальних суспільних устроях.

Цицерон дотримувався принципу, що не можна ошукувати людину вільну, але брехню рабові не вважав за проблему, варту дискусії. Відлуння цієї думки Цицерона з’являтиметься регулярно аж до вікторіанських часів, коли слово джентльмена не породжувало сумнівів, було правдивим за визначенням.

Коли Бог сказав Мойсеєві, що його піддані не повинні красти й брехати, роблячи свої справи, не повинні ошукувати одне одного, ще не було ясності, чи ті настанови поширюються й на інші народи, крім синів Ізраїлю. Але з того часу, коли Ісус заповів «завжди казати правду», присяга ця втратила свою винятковість. Адже брехня відтоді стала не тільки порушенням усталених принципів, а й гріхом. Проте людство легко знаходило досить вагомі аргументи, щоб у питанні про потребу казати правду не коритися ані християнській, ані будь-якій іншій ортодоксії.

Оскар Вайльд обстоював естетичну цінність брехні, Фрідріх Ніцше вважав, що добре сказана брехня – ознака величі, віденський філософ Людвіґ Віттґенштайн зізнавався, що часто брехав, хоча цілком було б досить сказати правду.

Більшість із нас вважає, що брехня – це зло. У своєму тісному гурті кожен знає принципи й межі брехні, знає, коли можна сказати «малу брехню», а коли ті межі переступити. Багаторічні знайомі, які уважно ставляться одне до одного, й у доброму, й у поганому розуміннях, – найліпший детектор брехні, проте є й певна межа неправди, до якої можна доходити в тісному гурті.

Вільне ставлення до правди стало немов характерною прикметою доби постмодернізму, яка оголосила, що «є речі, важливіші за правду». Зрештою, а чия та правда? Немає чогось такого, як правда, ми живемо в мові, а правда – лише одне зі слів, яке залежно від контексту означає для кожного щось інше. Різниця між правдою і брехнею зменшилася до маленької, майже непомітної щілинки. Ми щоразу частіше брешемо без виразної причини, немов піддаючись чуттю збоченої втіхи. Як зауважив Пітер Померанцев, соціальні мережі, що нині стали головним джерелом інформації для більшості з нас, створюють ефект звукокамери поміж людей, які думають однаково, і живлять нас інформацією, що має допомогти почуватися краще незалежно від того, правдива вона чи ні. Дослідження, проведені в Північно-Східному університеті США, довели, що, тікаючи від маніпуляцій із боку провідних джерел інформації, споживачі альтернативних легко стають жертвами впорскування фальшивої інформації, інакше кажучи, всотують дезінформацію.

Президент Рейґан казав колись, що брехня, яку виголошують політики, все-таки припускає існування правди, яка не повинна виринути на поверхню. Відтоді змінилося дуже багато, бо нині вже не припускають існування правди, навіть прихованої. Важить тільки те, в що люди можуть повірити. Про це добре знають зірки «пост-правдивої політики», починаючи від Берлусконі й, ідучи через Путіна й ідеологів Brexit, аж до обраного президентом Трампа.

Для більшості з нас «увічливість – найкраща політика», і ми сприймаємо це твердження як норму. Але варто пам’ятати, що найдавніша людська мотивація бути ввічливим полягала не тільки в табу, а й в усвідомленні, що найкращий спосіб домогтися поваги до зобов’язань щодо нас – поважати наші зобов’язання щодо інших. Взаємні зобов’язання виявилися набагато могутнішим гарантом увічливості, ніж тільки чисте усвідомлення брехні як зла. Для сучасного громадянського суспільства, організація якого спирається на credit economy (економіку кредиту), і то в розумінні набагато ширшому за суто економічне, брехня як modus operandi стає згубною, підточуючи самі підмурки суспільного життя.

У суспільстві прихильників пост-правди, де повно дволикості без чуття провини й усі засоби дозволені, ми ненастанно змушені шукати відповідь на запитання, що таке брехня. І хто брехун? Навіть коли ми не маємо впевненості чи віри, що правда нас визволить, можна бути впевненим лише в тому, що пост-правда, крім короткотривалої знеболювальної дії у вигляді доброго самопочуття, не дасть відповіді на жоден важливий виклик, який стоїть сьогодні перед нами.

Джерело: http://uainfo.org/blognews/1480704292-vid-brehni-do-nepravdi-yak-mi-diyshli-do-postpravdi.html

Sharing is caring!

Send a Comment