Антисоціальний режим діє в Україні. Демократія є умовною

Події в Україні й навколо неї свідчать, що нам так і не вдалося побудувати дієздатну державу. Пошук оптимальної моделі, який затягнувся на понад 30 років, досі не дав бажаного ефекту. Власне, для України й не варто вигадувати якусь надзвичайну модель. Вона лежить на поверхні. Це вписування України в контекст об’єднаної Європи, євроатлантична інтеграція та чітке дотримання демократичних цінностей. Не потрібно шукати свій «третій шлях». Сучасна реалізація демократії в об’єднаній Європі опирається на інституціональний бік, представлений системою стримувань і противаг, партійною системою західного типу тощо. 

Але демократію варто розуміти набагато ширше. Не просто як певну партійну систему певного типу, змінюваність влади або наявність парламенту. Основним у всіх моделях демократії є ступінь піклування влади про суспільне благо. А те, які саме механізми це забезпечують, не так уже й важливо.
Суспільне благо реалізується через систему інститутів, що мають давню традицію. Отже, демократія – це тільки механізм, а його наповненням і сутністю є консолідоване суспільство, об’єднане єдиними цінностями й нормами життя і яке може ставити перед собою мету й досягати її.

Демократія – це народовладдя. І скільки країн, стільки і її форм. Для когось верх демократії – США, для когось – європейські країни. Вона стійка там, де основна частина народу належить до середнього класу. Здавалося б, що цю істину мало б знати оточення президента Володимира Зеленського, але вони нічого не зробили для того, щоб в Україні сформувався масовий середній клас.
Багато хто в Україні сприймає демократію як іграшку – гарну, але, можливо, яка не скрізь спрацьовує. Насправді демократія – це не що інше, як інструмент державного самоконтролю й автокорекції. Авторитарна влада, звичайно, може бути ефективнішою в кризові моменти й тоді, коли на чолі з’являються справді розумні й компетентні люди. Але згодом брак реального зворотного зв’язку, який і забезпечують демократичні інститути, призводить до втрати відчуття реальності та нездатності реагувати адекватно на зміни. Бо це, як нервова система – якщо ви не відчуваєте болю, то й із хворобою не боротиметеся.

Політичні та економічні катаклізми в Україні – це результат не демократії, а навпаки – браку в державі реальних інструментів і звички до самоконтролю. Лише справжня демократія забезпечує регулярну зміну уряду без революцій та інших потрясінь. Різниця між демократією і тоталітаризмом – це можливість мирної зміни влади з волі народу, висловленої на виборах.
Зазвичай демократія закінчується в момент завершення голосування. Після цього демократично обраний ліберал, демократ, популіст, тиран або тоталітарист може вже почати діяти відповідно до своїх повноважень, переконань, обіцянок і планів. І часто його дії абсолютно не стикуються з рожевими й пухнастими обіцянками електорату.

Та якщо в сучасному західному демократичному суспільстві демократія можлива на рівні місцевої чи найвищої влади, коли виборець може безпосередньо впливати на дії свого делегата до органів влади, то за українських реалій, якщо ви вже обрали для себе «пілота державного літака», маєте летіти з ним до кінця маршруту. А доти, незалежно від того, чи посадить він успішно той літак в аеропорту добробуту й процвітання чи розіб’є його об скелі інфляції і тотального підвищення цін, замінити ви його не зможете.
Демократія зароджується у спільноті рівних людей. А за теперішніх українських реалій у часи правління Зеленського говорити про хоч якусь наближену соціальну справедливість не випадає зовсім. Демократія добре б спрацювала, якби в українському суспільстві не було такої колосальної прірви в рівні добробуту окремих громадян. Що глибшими будуть ці розходження, то більше суспільство скочуватиметься до диктатури чи революції.

Події в Україні й навколо неї свідчать, що нам так і не вдалося побудувати дієздатну державу. Пошук оптимальної моделі, який затягнувся на понад 30 років, досі не дав бажаного ефекту
Власне, для України й не варто вигадувати якусь надзвичайну модель. Вона лежить на поверхні. Це вписування України в контекст об’єднаної Європи, євроатлантична інтеграція та чітке дотримання демократичних цінностей.
Не потрібно шукати свій «третій шлях». Сучасна реалізація демократії в об’єднаній Європі опирається на інституціональний бік, представлений системою стримувань і противаг, партійною системою західного типу тощо.
Але демократію варто розуміти набагато ширше. Не просто як певну партійну систему певного типу, змінюваність влади або наявність парламенту. Основним у всіх моделях демократії є ступінь піклування влади про суспільне благо. А те, які саме механізми це забезпечують, не так уже й важливо.
Суспільне благо реалізується через систему інститутів, що мають давню традицію. Отже, демократія – це тільки механізм, а його наповненням і сутністю є консолідоване суспільство, об’єднане єдиними цінностями й нормами життя і яке може ставити перед собою мету й досягати її.
Демократія – це народовладдя. І скільки країн, стільки і її форм. Для когось верх демократії – США, для когось – європейські країни. Вона стійка там, де основна частина народу належить до середнього класу. Здавалося б, що цю істину мало б знати оточення президента Володимира Зеленського, але вони нічого не зробили для того, щоб в Україні сформувався масовий середній клас.
Багато хто в Україні сприймає демократію як іграшку – гарну, але, можливо, яка не скрізь спрацьовує. Насправді демократія – це не що інше, як інструмент державного самоконтролю й автокорекції. Авторитарна влада, звичайно, може бути ефективнішою в кризові моменти й тоді, коли на чолі з’являються справді розумні й компетентні люди. Але згодом брак реального зворотного зв’язку, який і забезпечують демократичні інститути, призводить до втрати відчуття реальності та нездатності реагувати адекватно на зміни. Бо це, як нервова система – якщо ви не відчуваєте болю, то й із хворобою не боротиметеся.
Політичні та економічні катаклізми в Україні – це результат не демократії, а навпаки – браку в державі реальних інструментів і звички до самоконтролю. Лише справжня демократія забезпечує регулярну зміну уряду без революцій та інших потрясінь. Різниця між демократією і тоталітаризмом – це можливість мирної зміни влади з волі народу, висловленої на виборах.
Зазвичай демократія закінчується в момент завершення голосування. Після цього демократично обраний ліберал, демократ, популіст, тиран або тоталітарист може вже почати діяти відповідно до своїх повноважень, переконань, обіцянок і планів. І часто його дії абсолютно не стикуються з рожевими й пухнастими обіцянками електорату.
Та якщо в сучасному західному демократичному суспільстві демократія можлива на рівні місцевої чи найвищої влади, коли виборець може безпосередньо впливати на дії свого делегата до органів влади, то за українських реалій, якщо ви вже обрали для себе «пілота державного літака», маєте летіти з ним до кінця маршруту. А доти, незалежно від того, чи посадить він успішно той літак в аеропорту добробуту й процвітання чи розіб’є його об скелі інфляції і тотального підвищення цін, замінити ви його не зможете.
Демократія зароджується у спільноті рівних людей. А за теперішніх українських реалій у часи правління Зеленського говорити про хоч якусь наближену соціальну справедливість не випадає зовсім. Демократія добре б спрацювала, якби в українському суспільстві не було такої колосальної прірви в рівні добробуту окремих громадян. Що глибшими будуть ці розходження, то більше суспільство скочуватиметься до диктатури чи революції. Одним словом, межа між демократією та авторитаризмом проходить можливістю для простої людини за бажання ізолюватися від політики без шкоди для всіх інших сфер свого життя. Межа між авторитаризмом і тоталітаризмом проходить можливістю не робити й не говорити того, чого говорити й робити людина не хоче.

Віктор Каспрук, політолог, Gazeta.ua 

Sharing is caring!

Send a Comment