Русь Подільська

З VI ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля. Подільська земля мала підданство Святославу Ігоревичу, а далі його нащадкам. Кордони Русі Подільської були до Чорного моря. Поділля (колишнє Подольная земля, Русь Дольная, Пониззя) — історико-географічна область, розташована між Південним Бугом і Дністром. Територія Поділля — дольна, тобто являє собою місцевість, розташовану нижче відносно Покуття і Прикарпаття. Ця територія входила до складу Галицького князівства і в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье». Східна частина Пониззя, розташована у верхів’ї Південного Бугу і його приток, була відома в той час під назвою Побужжя. У другій половині XIV ст., після монголо-татарського нашестя, за територією Пониззя закріпилася давня літописна назва — Поділля.

Баварський географ наводить такі назви племен — «20) Busani, Бужани мають 231 місто. 21) Sittici, Шиттиці — [область], багато народів і добре укріплених міст. 22) Stadici, Штадиці — [область], 516 міст і незчисленний народ. 23) Sebbirozi, Шеббироси — 90 міст, (існує версія знаходження на півночі Поділля). 24) Unlizi, Уличі 318 міст. 25) Neriuani, Нерівани 78 міст, 26) Attorozi, Аттороси 148 міст, народ дуже лютий» — частина науковців трактує назву як «тиверці» За палеографічними даними рукопис «Баварського географа» впевнено відносять до IX століття. За історичними даними, пов’язаним з описами племен, згаданих в списку, дослідники датують список часом від 817 до 840-х років.

Уже в першій половині XII ст. була спроба галицьких князів хоч і не вдала, утвердитися в Побожжі, (захоплення Прилука). Уже в першій пол. XIII ст. Побожжя бачимо під владою галицько-волинських князів: близько 1230 р. Романовичі розпоряджаються Межибожжям, як своєю волостю . Однак утвердитися їм тут не вдалося; головною перешкодою були автономні устремління населення, які особливо проявились в XIII ст. На Пониззі ці симптоми виявились у XII ст., у тому сприянні, яке населення надавало Іванові Берладнику, а в частині території Побожжя, у першій половині XIII ст. з’являється болохівський рух. На Пониззі він проявився в союзі із татарами Мілея Бакотського. Побожжя в 1250 р. виступає в ряду земель, які відмовились від влади галицько-волинських князів і підкорювались татарам. В середині 12 ст. Поділля належало до Червоної (Галицької) Русі. Іпатіївський літопис повідомляє, що в 1240 р. галицький боярин Доброслав Судич захопив Пониззя із Бакотою (головне місто). Також згадуються в літописах міста Ушиця (біля смт. Стара Ушиця), (Калюс).

1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинського князівства, каральні експедиції продовжувались до 1257 р.[2]. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. після крем’янецької ж війни хана Куремси Данило Романович здійняв війну проти татар. Порадившись з братом Васильком і з сином Левом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Меджибіж. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських. У відповідь татари провели похід на чолі з Бурундаєм, щоб вибити галичан з Болохівщини. Термін «Поділля», тотожний із «Пониззям», вказує на історичний зв’язок території з «гірською країною» Подністров’я галицького.

У перших давньоруських літописах 1196 Кам’янець описаний як одне з міст Галицько-Волинського князівства. У XII–XIII століттях Кам’янець-Подільський був великим торговим центром. У 1240 році Поділля увійшло до складу Золотої Орди. Подоляни визнали право ординців збирати з міста щорічну данину, і Золота Орда почала правити життям Поділля за допомогою баскаків і виборних місцевих отаманів. У другій половині XIII століття був створений Подільський улус, який ділився на тумени (округи). Кам’янець був адміністративним центром Кам’янецького тумена. Керували Подільським улусом три брати, «отчичі і дідичі Подільської землі» Кутлубуг (Котлубей), Хачібей (Кочубей) і Дмитро.

Активний розвиток краю, будівництво укріплених замків почалися після завоювання Ольгердом, великим князем литовським, найпізніше 1362 р., у результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовсько-Руського (ВКЛ) з центром у м. Вільно (Вільнюс). Первісними осередками Поділля стали Смотрич і Кам’янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. Є аргументована думка: на початку 1320-х років як результат чергового наступу орди на Галицько-Волинське князівство південна Бессарабія (між Прутом та Дністром північніше Дунаю) та Галицьке Пониззя ввійшли до складу Золотої Орди, утворивши Подільську землю.

До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам. Після ліквідації улусу Ногая сарайськими ханами (1299) Поділля ненадовго повернулося під контроль галицько-волинських князів, але після смерті Льва ІІ та Андрія Юрійовичів (1323) і вокняжіння в Галичі Юрія ІІ Тройденовича влада Орди відновилася. Номінально все ще залежний від Золотої Орди, Кам’янець стає об’єктом політичних інтересів відразу двох держав — Польщі та Литви. М. Грушевський стверджував, що Поділля (Подільська земля) була новотвором, появилось внаслідок відлучення від давньої Теребовельської землі Королівства Руси, частину якої — Теребовельщину — захопив король Польщі Казимир ІІІ та приєднав до Галичини у 1349 році.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F

Ми поверталися до Києва з нашої мандрівки Поділлям. Місяць за активною знімальною роботою пролетів непомітно. Промайнув на одному подиху. За вікнами машини змінювали один одного міста та села, а душу вже сповнював теплий сум від прощання з Вінничиною. У щоденній метушні та безперервному шумі великих міст нам так не вистачає нашої країни. А ЗМІ лише примножує потоки непотрібного шуму, популяризуючи героїв глянцю замість героїв війни. Саме тому зустріч з людиною, котра дихає своєю країною, — наче ковток джерельної води. А коли Божою ласкою тобі випадає щастя десятків таких зустрічей, ще й за такий невеличкий проміжок часу, здається, що твоя душа розквітає, напоєна свіжою, кришталевою водою таких знайомств.

Перед тим як розпочати писати статтю про Подільський цикл «Сповіді», зазирнув в інтернет і ввів в графу пошуку одне слово: «Поділля». У відповідь на мій запит всесвітня павутина показала мені будівництва, концерни, заводи… І як не шукав, я не знайшов навіть натяку про те, скільки в цьому краї душі, скільки тепла наскільки багате та різноманітне народне мистецтво цього регіону. Такі контрасти рвуть душу на шматки і я перестаю розуміти як посеред нашої Нації, котра вже шостий рік воює, залишилося стільки совково-кремлівського мотлоху. Дивлюся навколо і бачу, що ним забиті голови та душі багатьох українців, його проповідує ворожа церква, ним захаращена бюрократична машина.

Наші предки — не комуністи, партійні службовці чи інші «шарікови» та павлікиморозови. Всі вони – ті, хто винищували наших предків. А наші, українські пращури — це Володимир Великий, котрий охрестив Русь, це Анна Ярославівна, чий син став найосвіченішим монархом свого часу, це вільні та сильні козаки, незламні воїни ОУН та УПА, котрих вбивали та зсилали в Сибір за українські книжки та Біблію, котрі вони ховали від московитських окупантів. Як найбільший скарб. Коли нарешті ми згадаємо, що всі вони, українці, заповідали нам: «Бог і Україна!», «Воля або смерть!». Коли ми нарешті усвідомимо, що «Мір, труд, май!» — це нав’язані наративи загарбників та вбивць?!

Гриміла славою на весь світ Київська Русь, із серцем у місті Києві, і в той час ніхто і подумати не міг, що через сотні років на болотах оселиться дикий звір, котрий прагнучи загарбати собі велич наших (наших, а не їхніх!) предків, назветься Росією. І сьогодні цій лютій болотяній потворі вдалося інфікувати наше суспільство. Ворожа пропаганда створила Східну та Західну Україну, замість єдиної, сильної, соборної держави, розділила Націю на україномовне і російськомовне населення, перетворивши мову на яблуко розбрату і назвала старшим братом того, хто віками нас вбивав. Та ріки крові, пролиті на Майдані та на війні пролили світло на те хто ми є. Так, ми впораємося! Здолаємо зовнішнього та внутрішнього ворога. Ми згадали про те, наскільки ми сильні та вільні. Пробудили пам’ять крові. Та за роки забуття сьогодні ми платимо страшну ціну. Платимо хрестами на могилах найкращих, сльозами матерів, вдів та сиріт. Платимо долями, котрі скалічила війна. Саме тому я так прагну прокричатися, докричатися до Нації.

Я їжджу теренами нашої неймовірної країни шукаю і знаходжу українство. Знаходжу його у вишитих матерями вишиванках, котрі навіть після того, як нені вже не стало, оберігають та зігрівають дітей, бачу його у малюнках та іконах натхненних Богом і Україною майстрів, у величних куполах храмів, котрі починалися із забитого на пустирі хреста, і у маленьких капличках, бачу в дітях, котрі у часи війни обрали військовий шлях, у вже дорослих дітях, котрі навчаючись у ВНЗ допомагають армії й опікуються воїнами, бачу у маленьких дітлахах, котрі в церковній недільній школі печуть печиво для тих діток, котрім менше поталанило в житті та малюють малюночки нашим воїнам на фронт, бачу у високих принципах і переконаннях ПЛАСТу…

А ми весь час поспішаємо і не встигаємо побачити, відчути та усвідомити все це. Нам усім вкрай потрібно припинити квапитися та метушитися і замислитися над тим хто ми і куди поспішаємо і чи не перетворилися ми на хом’ячків, для котрих увесь світ — це їхня клітка, в яку посадив їх господар, а найважливіші справи — бігати в колесі й набивати щоки. А ми щосили намагаємося втекти від думки про те, чим ми живемо сьогодні та що залишимо по собі, відійшовши у вічність. Ми прагнемо нагодувати та вдягнути наших дітей, але навіть не замислюємося, в якій країні будуть жити діти наших дітей. Нам зручніше забувати про те, що майбутнє створюється тут і зараз. І лише від нас залежить, яким воно буде. Чужих дітей не буває. А чи зможе кожен з нас подивитися в очі малюку і відповісти на запитання: що ти зробив для того, щоб у цього малюка була Україна? Подивись в очі маленькому українцю і запитай себе: чи я сам день у день змінюватиму свою країну чи тут і зараз покладу відповідальність за своє майбутнє і майбутнє України на плечі того, хто ледь навчився ходити? Саме тому мене так тішить те, що ми по крихтах почали відновлювати наші прадавні традиції, історію та культуру, котрі долинули до нас ще від часів нашої колиски-Русі. Гончарство, писанкарство, вишивка… Це справжнє диво на зрізі епох, адже створюючи такі вироби сьогодні, ми водночас заглиблюємося в історію, традиції та культуру і, водночас, творимо майбутнє, в якому наступні покоління вже не забуватимуть хто вони і якого роду.

Вінничина. Поділля. До цього регіону комісарська влада дісталася пізніше, ніж до інших. Столиця УНР. Регіон, в якому збереглося більше храмів та церков, ніж в будь-якому іншому. Тут тебе вітають словами «Слава Богу!». Тут печуть хліб, творять, майструють, люблять і виховують дітей і обожнюють свою землю. Тут збирають, зберігають та відновлюють народне мистецтво в усіх його проявах. Творча Вінничина. Душевна і неймовірно ніжна та любляча. Але ті, кому так заважає відновлення нашого національного самоусвідомлення, не тільки на теренах цього регіону, а й по всій країні зупинили відновлення Української Церкви. Служителі церкви держави-агресора налаштовують українців проти своїх же співвітчизників і проповідують наративи ворога. І сьогодні ані адміністративні, ані судові, ані правоохоронні органи не хочуть і не можуть допомогти українцям, котрі прагнуть молитися в українській церкві. Боляче бачити, як в міру віддаленості від Заходу нашої країни священна віра українських предків змінюється шаріковським безвір’ям і комісарським атеїзмом. Ось чому душа радіє, коли чую розповіді наших священиків про родини, три покоління яких приходять до церкви — моляться, сповідуються і слухають проповідь старші покоління, вінчаються їх діти, а потім і вони приносять хрестити своїх дітей. Мене зачаровує те, наскільки ми всі водночас схожі та індивідуальні у своїй любові до Бога і України. Я прагну зуміти зрозуміти та усвідомити чому ми такі й звідки в нас це все, але чим далі, тим більше переконуюся, що не все піддається аналізу та розумінню.

І єдине, що я можу із захопленням сказати після ще одного циклу «Сповідей», це моя безмежна вдячність Богу за Україну та українців. 90 «Сповідей». 90 доль, історій і душ. І кожна душа українська. І я щоразу радію наче дитина, коли говорячи про свою любов до України, замість «я» можу сказати «МИ», а мій співрозмовник мене підтримає. Адже тільки усі МИ, об’єднавшись, зможемо відбудувати вільну, сильну, квітучу та незалежну Україну. Таку, якою заповідали її нам наші предки.

Затишне місто Вінниця, з доглянутими вулицями та затишними двориками, зустріло нас привітно та ласкаво. У Вінницькому обласному центрі народної творчості нас з теплом та турботою прихистили, надали локацію для зйомок, а також познайомили з героями майбутніх програм. Першим нашим сюжетом стала «Сповідь» із Жанною Дмитренко. Ця сильна й усвідомлена у своїй генетичності українка сповнена затишним теплом і розумінням про майбутнє. Вона дарувала нам свої вірші і, як закоханий у свою справу педагог, щиро ділилася з нами своїми спогадами про школу та учнів, а також міркуваннями про сьогодення і майбутнє.

Художник Іван Горобчук. Складно передати слова наскільки іншим бачить світ ця людина. Його творчість натхненна та різноманітна, а міркування глибокі та цікаві. Художник і скульптор Іван Слободянюк запросив нас у святая святих — у свою майстерню — для зйомок програми. Поруч з нами розташувалася його робота з зображеними на ній Ісусом на хресті, янголям і волом на фоні зеленого поля і яскравих квітів. В цій людині і в його роботах неймовірно багато любові до Бога і України.

Сергій Бугай — провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості. Натхненний та небайдужий, цей чоловік — ровесник України, опікується народною культурою регіону, сам є майстром з народного настінного декоративного подільського розпису. Ця людина займається цікавою йому та потрібною нашому суспільству справою, саме тому його завжди переповнюють енергія та гарний настрій. Сергій пише картини та ікони, але в написанні ікон наразі взяв паузу для переусвідомлення багатьох речей, важливих при написанні образів святих, Господа нашого Ісуса Христа та Матері Божої.

Зоя Красуляк — режисерка, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, авторка і виконавиця пісень. На зйомки програми вона прийшла з гітарою. Вона вкладає душу у свої пісні, саме тому вони одразу знаходять шлях до серця тих, кому випало щастя їх чути. Вона довго придивлялася до нас, намагаючись зрозуміти наскільки ми щирі і які у нас наміри. Зоя глибоко віруюча людина. З нею легко і комфортно спілкуватися. Під час нашої «Сповіді» я відчув наскільки ця людина любить Україну і наскільки їй болить війна.

Яхья Альбабелі, Вінницький ісламський культурний центр. Це перша для мене «Сповідь» з представником мусульманської общини. Зустріч вийшла теплою та щирою. Мені справді було цікаво почути цю людину, зрозуміти її бачення світу. Радий був вкотре переконатися, що ані мова, ані релігія, ані національність не є бар’єрами для людей, котрі щиро готові зробити крок назустріч один одному.

Кафедральний собор міста Вінниці. Великий та величний Храм Божий. Протоієрей Віталій Голоскевич. Скромний та стриманий священнослужитель. Мені пощастило потрапити в храм, коли він проводив літургію. В нього мудрі очі. Наша з ним «Сповідь» видалася розміреною та неквапливою бесідою двох сердець, наповнених любов’ю до Бога і України. Такі миті — справжній відпочинок та насолода для душі.

Митрофорний протоієрей Анатолій Аксанюк. Він настільки щиро та натхненно говорить про Бога, що мені фактично не потрібно було ставити йому будь-які запитання. Я насолоджувався проповіддю, котра йшла із самої душі цього священника.

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського. Етнолог і викладач Тетяна Пірус. Глибина знань цієї люди з етнології, а особливо з писанкарства вражає. Мені навіть здалося, що навряд чи знайдеться щось таке, що ще не відомо пані Тетяні про правила, традиції і заборони писанкарства чи про виготовлення та історію ляльок-мотанок. Для неї стародавні традиції настільки близькі та важливі, що вона вкрай негативно ставиться до будь-якого відступлення від них. Справжня берегиня українських традицій та культури.

Віктор Афанасійович Косаківський — археолог, етнограф, викладач. Він вивчає народну творчість Поділля десятиліттями. Обсяг знань цієї людини вражає. Мені вкрай шкода було завершувати цей діалог, хотілося, щоб він продовжувався і продовжувався.

Наталія Шпак-Косаківська — заслужений майстер народної творчості, вишивальниця. Біля експозиції з вишиванками вона розповідала про глибину та багатоманітність української вишивки, знаковість символіки та розмаїття візерунків. Вона глибоко усвідомлює, що вишивка, створення вишиванки — це не просто різновид декоративного мистецтва, а справжнє таїнство, з неймовірно глибинним змістом.

Вінницько-тульчинська єпархія ПЦУ. Архієпископ Вінницький і Тульчинський Михаїл благословив нас на знімання програм зі священиками його єпархії й надав максимальну допомогу та підтримку в організації знімального процесу. Душа радіє, коли бачиш, що твою працю цінують та поважають і допомагають у твоїй справі.

Протоієрей Миколай Мельник. З ним неймовірно спокійно і захищено. Він зважує кожне своє слово. Кожне його слово непомітно торкається душі. Його по-справжньому чуєш.

Протоієрей Ігор Сіранчук — секретар єпархіального управління Вінницько-Тульчинськоі єпархії ПЦУ. Отець Ігор став ніби янголом-охоронцем нашої Подільської мандрівки. Він допомагав нам, супроводжував, підказував, давав поради та щиро турбувався про нас. Привітний і відповідальний священик, він чудово розуміє, як важливо сьогодні якомога ширше висвітлювати інформацію про нашу рідну Православну Церкву України.

Митрофорний протоієрей Олександр Токарчук. Привітний, інтелігентний духівник із посмішкою в очах. Він чує і відчуває співрозмовника і в ньому достатньо любові для того, щоб розуміти і приймати кожного.

Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України. Духовний воїн, загартований вірою Україною та українством.

Протоієрей Роман Петрик. Маленький храм на вулиці Київській у м. Вінниці. Високий і привітний священнослужитель, з яким прагнеш говорити ще і ще. Його душа відкрита для спілкування. Він не просто говорить до свого співрозмовника, а звертається одразу до душі.

Іконописець Іван Грищук. Цей художник пише ікони і розписує храми та церкви, а повертаючись додому, малює на стінах будинку. Надзвичайно щаслива людина. Він живе між небом та землею. Його потрібно почути. В ньому багато того, що приховано від нашого розуміння.

Вінницький національний технічний університет. Володимир Віталійович Грабко — ректор цього ВНЗ. Дивовижно, як цей заслужений викладач та науковець відкрив душу в нашій «Сповіді» і ділився дитячими спогадами та любов’ю до України.

Світлана Бевз — учасниця російсько-української війни, науковець, викладач, волонтер. З цією людиною ми були «на одній хвилі». Ми говорили однією мовою, одними й тими ж словами про одне і те ж. Для мене було важливо бути поруч з нею, коли вона говорить таку складну, але таку потрібну сьогодні правду. Я пишаюся тим, що ми навчилися бути вищими за скавучання зрадників та інтриганів. Щасливої дороги, Сестро! Нехай милість господня супроводжує тебе на твоєму шляху.

Тамара Болеславівна Буяльська – професорка Вінницького національного технічного університету, заслужена працівниця народної освіти. Той музей, ті колекції, які зібрала і якими завідує ця гідна українка, заслуговують найвищої шани. Після принциповості та вимогливості Тетяни Петрівни Пірус я був готовий до зустрічі з Тамарою Болеславівною, котрій притаманні ці ж самі якості стосовно свого дітища — музею Вінницького національного технічного університету. Вона провела мені екскурсію залами музею і вимогливо зазирала мені в очі, намагаючись зрозуміти чи зможу я усвідомити глибину тієї краси, котра зберігається в музеї.

Я побачив на Вінничині ґрунтовний та різноплановий підхід до навчання висококваліфікованих спеціалістів. Вони не просто навчають професії, вони навчають навчатися, самовдосконалюватися, знати та любити свою країну і цінувати красу. Вінничина навчається, розбудовується, зростає. Вона відповідає духу часу і змушує собою пишатися. Вона вивчає та зберігає минуле, має гідне сьогодення і закладає фундамент величного майбутнього.

Теклюк Анатолій Іванович – науковець, викладач Вінницького національного технічного університету, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн», голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко. Без допомоги та сприяння цієї людини всі ці неймовірні зустрічі у Вінницькому національному технічному університеті могли б і не відбутися. Привітність, щира посмішка та турбота цієї людини супроводжувала нас протягом усього вкрай насиченого дня. Енергійний, дієвий, потужний, небайдужий, віруючий українець, котрий так щиро любить те, що робить і передає своє натхнення колегам та студентам.

Світлана Єлісєєва (Травнева) — письменниця, поетеса, вчителька, журналістка, просвітянка. Оголений нерв. Людина, котра вміє по-справжньому любити. І в першу чергу любити Україну.

Олександр Дмитрук – журналіст, письменник. Вже навіть найбільш ледачий та сліпий зрозумів, що наш давній ворог приховував та спотворював нашу історію, нав’язував нам вигаданих героїв замість істинних героїв нашої Нації. Я відчув в ньому споріднену душу. Він так само, як і я, шукає та знаходить СПРАВЖНЮ Україну. Тільки я шукаю її в людських очах і душах, а він відшукує істину в історичних архівах та музеях. І як же радіє душа, коли те, що від нас приховували і намагалися викрасти та знищити, потроху стає явним.

Мені так не вистачало знімального часу! Я так прагнув отримати якомога більше інформації із перших вуст. Я так намагався роздивитися і показати справжню Україну, котру так довго приховували від нас. Окремим, ні на що не схожим файлом залишилася згадка про знайомство з художником, колекціонером і меценатом Володимиром Козюком. Виявилося, що ми з ним присвячуємо себе досить схожим справам. Якщо я прагну віднайти Україну, її глибину, велич та красу у «Сповідях» з українцями, то Володимир досягає тієї ж мети через живопис, народне мистецтво та історичні дослідження. Місцеві, всеукраїнські та міжнародні виставки, пошук та підтримка молодих талантів, співпраця з визнаними геніями — все це лише незначна частина діяльності цієї людини. Ми досить стримано розпочали наше знайомство, доки не зрозуміли тотожність прагнень. Володимир Козюк живе культурою своєї країни закладає потужний фундамент для того, щоб краса та велич нашої культури та мистецтва гриміла на увесь світ.

Олександр Клец — волонтер, автор і виконавець пісень. Друг друзів. Він вірує, співає, сміється та сумує. Відкрито. Щиро. З душею. Людина-посмішка. Але його душа з неймовірною ніжністю любить рідну землю.

Олег Климбовський — учасник російсько-української війни, підполковник запасу ЗСУ. Вінничина неймовірно патріотична. Там дуже багато тих, хто воював і досі воює за свою країну. В їхніх очах свята віра. І вже не потрібно питати що буде завтра. Вони завжди готові до бою.

Олена Верлан-Кульшенко — волонтер. Мати, чиї сини воювали за Україну. Педагог, котрий навчає дітей в медичному університеті і власним прикладом надихає їх допомагати нашій країні і нашим воїнам. Вона сама взялася за цю надскладну справу — бути там, де так багато болю і сліз. Ми одразу знайшли спільну мову. Порозумілися з першого погляду. Вдячний Богу за цю зустріч.

Олена Верлан познайомила нас зі своїми студентами: Сабіною Місяцевою, Владиславом Лєбєдєвим, Сергієм Левенчуком. Сабіна — справжній боєць. Цілеспрямована, завзята та самовіддана. Її ніщо не здатне зупинити на шляху до досягнення її мети. Владислав, перебуваючи на онлайн навчанні, в очікуванні програми в коридорі, складав іспит з англійської. Його старанність та завзяття варті поваги. Сергій — стриманий, добрий і позитивний. У нього глибокі принципи та переконання. Він із тих людей, котрим одразу довіряєш, з якими комфортно та затишно.

Канонік Петро Іванович — учасник російсько-української війни, полковник запасу. Жива енциклопедія російсько-української війни. Мудрий і вдумливий українець. Йому так болить правництво та боягузтво вищого керівництва країни в часи війни, котру ми вже давно б могли виграти, якби в державі керівні посади обіймали б переконані націоналісти.

Олег Вікторович Дмитрійчук — учасник російсько-української війни, головний спеціаліст відділу у Вінницькій області Міністерства у справах ветеранів України. Потужний. Справедливий. Вимогливий. Але з неймовірно люблячою душею. Він пішов на фронт, не повідомивши про це рідним. Було видно, як він і досі переживає через це. Він надзвичайно справжній.

Протоієрей Орест Шпак — капелан військової частини 3028 НГУ, настоятель храму св. Миколая Чудотворця (м. Калинівка, Вінницької області). Похмурий, дощовий день у Калинівці і красивий український храм посеред затишного містечка.

Я сумую за Західною Україною. Для мене Україна єдина та неподільна і не існує різниці між українцями. Але коли я чую знайомий голос моєї рідної української християнської віри, я радію, наче дитина. Це вкрай важливо. Мені хочеться закрити очі й не бачити того, що чим далі я від’їжджаю від Заходу України, тим рідше починають зустрічатися осередки нашої української церкви і тим більш вільно відчуває себе кремлівська церква, адепти якої так добре розуміються на сумнівах і стражданнях незахищених душ.

Протоієрей Богдан Лащенко — капелан Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Священик, котрий кожного дня поруч із нашими воїнами. На Вінничині я зустрів багато молодих українських священиків. Я щиро радію, що рідна церква молодшає. Це священики нової формації. Ті, котрі знають тільки незалежну Україну, хто бачив молитву Майдану, хто подорослішав війною. Я неймовірно тішуся, спілкуючись із новим поколінням священиків — сучасними, потужними та енергійними людьми. Наша з отцем Богданом «Сповідь» відбулася у невеличкій капличці поруч із недобудованим храмом під акомпанемент зливи. Розмова прихожанина рідної церкви та священика. Діалог двох українців під звуки осіннього дощу.

Протоієрей Ярослав Мацюк — Благочинний Оратівського району Вінницької області. На наше прохання зняти з ним програму отець Ярослав Мацюк відгукнувся спокійно і доброзичливо. Того дня йшов дощ, стояла похмура погода. Ми під’їхали до великого та красивого храму, в якому на нас чекали четверо священиків рідної української церкви. Отець Ярослав з такою любов’ю й усвідомленістю ставиться до своєї, не схожої ні на одну іншу, «роботи». Служіння Богу, Нації і Україні — це його суть та найглибше переконання.

Протоієрей Андрій Кук, у храмі котрого ми і знімали програми, розповів нам багато цікавого про історію цього храму — храму Успіння Пресвятої Богородиці (смт. Оратів Вінницька області). Отець Андрій працює з дітьми і викладає їм музику. Він подарував нам багато теплих емоцій своєю «Сповіддю» і своєю гостинністю.

Протоієрей Ігор Штим природжений проповідник. Ледве не кожну свою тезу він ґрунтує на тексті Святого Писання чи життєписі Святих. Неймовірно обізнаний, виважений та поміркований священик.

Ієрей Вадим Новокрещонов. Шлях цього священика до Бога видався надзвичайно заплутаним та звивистим. Для того, щоб усвідомити себе в служінні Господу отцю Вадиму знадобилося пройти чимало випробувань. Але як тільки він остаточно обрав шлях молитви та служіння, Господь дарував йому щастя.

Немирів. В серці цього містечка є красивий і затишний парк, прикрасою якого став храм Покрови Пресвятої Богородиці. Настоятель цього храму, ієрей Роман Ковальчук, молодий та натхненний у своєму служінні священик ПЦУ. Привітний та відкритий до діалогу, він сповнений планами на майбутнє та цікавими ідеями, якими щедро ділився з нами. Отець Роман переконаний у своїй вірі і любові до Нації і Бога українець.

Протоієрей Ігор Кухта — настоятель храму св. Бессрібників Кузьми і Дем’яна с. Гунча Гайсинського району Вінницької області. В цьому дерев’яному храмі, в якому отець Ігор служить зовсім недавно, я вперше побачив два вівтаря. Отець Ігор комунікабельний та привітний. Його переповнюють хвилювання за нашу країну. «Сповідь» отця Ігора контрастно врізалася мені в пам’ять. Я пишаюся цією громадою, котра попри страшенний тиск та спротив адептів московитської секти зуміла перейти до Української Церкви.

Протоієрей Ярослав Вольвин — благочинний Гайсинського району Вінницької області. Ми нарешті досягли того рівня національної свідомості, що прагнемо молитися до Бога в храмах нашої рідної української церкви. але десятиліття і навіть століття байдужості та засліпленості зробили це прагнення важкодоступним. Нам чинять перешкоди, кремлівські попи в Україні проповідують ненависть українців до українців. Сотні років московія намагається розділити нас, щоб володарювати на нашій землі. А ми приходимо до українських священиків, котрі не дають нам занапастити душу ненавистю та образою на підлих і нерозумних, змушуючи ворога обурено рохкати від злості та безсилля. Отець Ярослав — усміхнений пастир. Спокійний, скромний і щирий. За його сприяння, на час нашого Гайсинсько-Бершадського відрядження в гостях у привітної та щедрої господині, українки, берегині ми почувалися краще, ніж вдома. Тетяна Семенівна з надзвичайними теплом та турботою прийняла нас і, наче мати, переймалася, щоб нам було зручно, щоб ми не були голодні і щоб нам вдавалося все заплановане.

Волонтер Олена Пясецька — потужна і невтомна. Неспокійна від війни. Намагаючись допомогти своїм найближчим, котрі пішли на війну, вона швидко усвідомили, що її родина — це вся Україна, котра воює, а її українські брати та сестри, котрі потрапили у горнило війни гостро потребують її допомоги. Наші любі дівчата, наші неймовірні українки палають яскравим полум’ям любові  та відданості.

Василь Смажелюк — волонтер, Майданівець, лютий укр. Непохитний у своїх переконаннях. Його віра сталева. Таких людей за роки війни я навчився розпізнавати навіть на відстані. Українець не просто від народженні та генетики, а від найсвятіших ідеалів і найглибших переконань. Йому болить усе, що відбувається сьогодні в нашій країні.

Микола Леонідович Ричков — заслужений працівник культури України. В центрі містечка Гайсин розташувався викоханий та доглянутий Будинок культури. Тут усюди відчувається рука дбайливого господаря, котрий невпинно слідкує за порядком і неймовірна кількість любові, з якою ставиться до свого дітища весь колектив Будинку культури. Бібліотека, в якій ми знімали передачі, може похизуватися багатим книжковим фондом. А закохані у свою справу працівниці навіть створили там креативну фотозону. Численні гуртки і творчі колективи постійно тішать містян і гостей міста своїми виступами, регулярні творчі виставки ще більше наповнюють та забарвлюють культурне життя Гайсина. Культурне життя цього міста — не просто рядок із звітних документів чиновників, а активна праця багатьох людей, котрі присвятили цьому своє життя. Микола Леонідович — один з цих людей.

Юрій Дяченко – лікар, художник різьбар. В читальному залі бібліотеки, в якому ми знімали програми як раз проходила виставка його робіт. Тільки зайшовши до приміщення, я прикипів поглядом до однієї з його робіт і не міг відвести вій неї очей. На темно-сірому тлі картини був вирізьблений вмираючий козак із хрестом на грудях поруч з яким вовки, що вили на місяць, передвіщаючи смерть, а вдалині виднівся силует храму. Неймовірна глибина та генетичність наповнюють це творіння майстра. Звідки в нас береться ця генетичність? Про це я намагався розпитати у Юрія Олександровича. Під час «Сповіді» прозвучало: «Мама народилася в засланні у Владивостоці. — І стільки болю було в цих словах. — Вона розповідала Вам про це? — Ні, вони намагалися про все мовчати».

Нам заповіли та передали нашу історію, культуру і віру мовчазно, але неймовірно самовіддано. Це щось всередині, в душі кожного з нас, те, що ми ще не здатні усвідомити. Феномен українства — мовчазна тисячолітня молитва. Сильна і свята.

Наталія Гнатівна Громова (Танцюра) — засновниця і завідувачка музею фольклору ім. Гната Танцюри. Донька великого і неповторного українського фольклориста. Маленький, затишний будиночок, старовинний інтер’єр і мелодії тих, давніх, часів. Ми наче перенеслися на сторіччя назад. Справжня подорож у часі, захоплююча та хвилююча.

Лідія Горошко — виконавиця авторських і народних українських пісень, керівник гайсинського фольклорного колективу «Рідня». Непересічна індивідуальність. Мінлива, яскрава і сяюча, наче літня злива, котра за мить змінюється спекотний сонцем і яскравою веселкою. Ми говорили душами. Пані Лідія була щирою, оригінальною і незабутньою.

Рідна до болю «Мальва». «…знаєш, я хотіла вдягнути на програму з тобою вишиванку, але як побачила, хто їх сьогодні носить… Вирішила сьогодні бути просто жінкою». Я не знаю як писати про те, що ТАК болить. Ті, хто обожнює нашу Батьківщину, знають хто така Людмила Менюк. Вона не потребує зайвих слів. Скажу як є — вона сильніша за мене. Загартована в пеклі війни, вона міцніша за сталь. Але чого їй коштувала ТАКА сила? Ворог не пройде. І невдовзі буде знищений. Завдяки таким, як вона.

Андрій Головань — учасник російсько-української війни, директор музею АТО м. Гайсин. Хлопці повернулися з війни, зібралися до купи і творили неймовірний музей АТО і меморіальний сквер в пам’ять про загиблих побратимів. В нього є Україна. А завдяки йому і таким, як він, Україна і досі є у кожного з нас. Зібраний та цілеспрямований, він живе майбутнім нашої країни. Мене переповнювали емоції. Ми, українці, Є!

Рано вранці ми заїхали в Бершадь. У місті був базарний день. Метушня, багато машин, безперервний ґвалт, що створюють продавці та покупці. І в самому серці цього броунівського руху глинобитна синагога. Втомлені вагою віків стіни, старовинна дерев’яна підлога і безліч чорно-білих фотографій, на яких відбилася пам’ять багатьох десятиліть. Вигоднер Юхим Михайлович — голова Бершадської єврейської общини. Ми запалили свічки, відкрили святі книги і говорили про історію і пам’ять, котру неможливо знищити чи стерти. Щось знайоме з самого дитинства зігрівало душу. Дідусь та бабуся дивилися на мене своїми добрими і ніжними очима. Мені було не просто, але я вдячний Господу за «Сповідь», за неймовірну кількість вражень, емоцій та відчуттів, котрі подарували мені ці зустрічі.

Марія Цимбалюк (Колесник) — майстриня-лялькарка, поетеса. Я дивився на цю жінку і зачаровано слухав її розповідь. Слухав з величезним задоволенням. Вона розповідала про себе, свою творчість і свої творіння, читала власні вірші і змайструвала мені ляльку-оберіг. Цей подарунок зайняв особливе місце в мене вдома і часто нагадує мені про цю неймовірну зустріч із вражаючою людиною. Як же мені не вистачає часу на ці щирі діалоги, котрі хочеться продовжувати ще і ще.

Вінничина, Поділля — це неймовірна глибина, в першу чергу людських душ. Митрофорний протоієрей Ростислав Процанін — благочинний Бершадського та Чечельницького районів Вінницької області. Один із тих, хто неймовірно допоміг нам в цій мандрівці. В той день у нас була запланована велика кількість програм. У отця Ростислава також видався досить напружений день. Ми зустрілися на подвір’ї у Ярко Сергія Миколайовича: гостинного та привітного господаря, вірного парафіянина та люблячого батька, котрий чекає на сина Андрія з війни. Привіталися, сіли просто неба і поспілкувалися неначе давні друзі. Отець Ростислав багато сил віддає служінню, своїм парафіянам і нашим воїнам. Ми багато спілкувалися з ним телефоном перш ніж зустрітися. Ця людина душею живе на фронті, поруч із нашими захисниками.

Надія Фартушняк — вишивальниця. Ця щира та привітна україночка з неймовірним натхненням та вірою вишиває ікони. Галичанка, яку доля привела на Поділля, котре вже давно стало для неї рідним. Любляча дружина і мати двох синів, привітна та щира господиня.

Володимир Шаматієнко — волонтер. Володимир — стриманий та неговіркий. Йому болить те, що відбувається в країні і він зі скепсисом ставиться до багатьох сьогоднішніх подій. Але мені здалося, що це зовнішня, захисна оболонка. Разом з отцем Ростиславом Процаніним він збирає волонтерську допомогу і їздить на фронт. Особисто для мене це базисна характеристика громадянина моєї країни.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь) — волонтер, поет, вчитель. Майдан. Бунт. Спалах. Вірші. Римовані прояви любові, болю та переживань. Він живе в цьому. Живе цим.

Ольга Пінаєва — волонтер, педагог. Ольга викладає в педагогічному університеті. Навчає майбутніх вчителів. Вона вкрай нерішуче погодилася на зйомку програми. Є такі люди, котрим набагато простіше робити, ніж говорити. Ольга — одна з таких людей. Нам вдалося знайти спільну мову. Сподіваюся, в мене вийде показати цю скромну, мрійливу жінку, з незламним духом та сталевою волею, котра весь свій вільний час присвячує тим, хто потребує допомоги.

Євген Кравчук — учасник російсько-української війни. Майстер спорту міжнародного класу, чемпіон. Коли почалася війна, він просто пішов воювати. Без зайвих слів. Без вагань. Цікавий діалог, котрий вівся короткими фразами, жестами, поглядами. У Євгена є мрія. І це найважливіше.

Юлія Вотчер — фронтовий волонтер. Подумки вона постійно на фронті, разом із нашими воїнами. Їй вже не треба навіть говорити, чого потребує той чи інший підрозділ — вона дивиться в очі нашим хлопцям і одразу розуміє, що потрібно привезти наступного разу. Крилами своєї душі вона вдень і вночі огортає та оберігає наших захисників.

Валерій Максимович Палій — правозахисник, адвокат, член «Народного руху України». Вийшло так, що ця «Сповідь» фактично присвячена пам’яті В’ячеслава Чорновола. Для нас це неймовірно цінно. Це була особистість, котру ми, на превеликий жаль, не почули. Небо дарує нам пророків. А потім забирає їх. Нам би тільки почути їх. Нам би тільки… перемогти!

Сніжана Чубенко – правозахисниця, адвокатка ПЦУ у Вінниці. Вона боронить рідну церкву в судових та правоохоронних органах, а вороги української держави, підробили судові рішення та заарештували її майно. Їй мстять за віру. Мстять ницо та підступно. Але говорили ми з нею не про це. Ми говорили про надважливе значення віри в нашому суспільстві. Віри, за яку наш лютий недобратній ворог нас так ненавидить. Відданість, чесність та професіоналізм цієї неймовірної жінки заслуговують на найвищу повагу.

Ранкова поїздка за 150 кілометрів, щоб насолодитися творчістю, гостинністю та самобутністю Олексія Альошкіна і його дружини Людмили. Шум річки, яскрава природа і витвори Олексія, котрі так гармонійно вписуються в пейзаж. Кам’яні статуї, розписані хати, а навпроти мудрі очі художника та митця, в глибині яких причаїлася посмішка. Подумки я досі там, в цій майстерні генія, частина якої розташувалася просто неба. Людмила Альошкіна читала свої вірші білоруською мовою. Любляча мати п’ятьох дітей, талановита художниця та віршарка. Це подружжя живе у любові та гармонії із собою, одне з одним і з природою.

Олеся Рудик-Савлюк — волонтер, інспектор з питань туризму. Ми з Олесею давно знайомі через соціальні мережі і вона з готовністю відгукнулася на наше прохання допомогти в організації програм. Ту красу, котру нам показали вона прагне дарувати також туристам. Людина, котра дуже тонко відчуває.

Микола Лаврик і Денис Корольов — учасники російсько-української війни. Ми зустрілися біля меморіалу воїнам, котрі загинули в АТО. Нам легко вдалося знайти спільну мову. Ці хлопці справжні, щирі та відкриті. Але скільки ж усього накипіло в їхніх душах. Як їм болить наша байдужість та інертність.

Людмила Літвінова — збирачка народної творчості, директорка будинку культури с. Біляни Вінницької області. Музикант. Жінка, котра разом з односельцями висадили в центрі села Алею Небесної Сотні. І знову я неймовірно шкодую через те, що не мав вдосталь часу, щоб насолодитися цим знайомством і спілкуванням. Людмила на нас чекала і готувалася до нашого візиту, а ми, хоч і були зачаровані діалогом з нею, мусили квапитися і поспішати. Я бачив навпроти себе сильну жінку. Красиву, гідну, усвідомлену, переконану українку. Які ж наші україночки неймовірні!

Іван Минів — капелан, парафіяльний священик. Могилів-Подільський. Місто, на вулицях якого телефон ловить сигнал то українських, то румунських операторів мобільного зв’язку. Отець Іван капелан-прикордонник. Ми лише дивом встигли зняти з ним програму, оскільки в той день він мав нагальні справи й неймовірно поспішав.

Оксана Городинська — художниця, майстриня народної творчості, директорка центру народної творчості міста Могилів-Подільський. Нас пригостили ароматною кавою, а потім з пані Оксаною відбувся душевний діалог про Націю, Бога і Україну. Ця любляча мати чекає сина з війни. Я бачив яскраве та потужне полум’я в душі цієї тендітної жінки.

Наступною нашою зупинкою стало затишне місто Бар, котре зустріло нас храмовими куполами та вечірньою тишею. Нашим янголом-охоронцем в цьому місті став міський голова Артур Цицюрський. Ця людина дихає рідним містом, знає кожен його куточок. Бар — місто із багатою історією та своєю, особливою культурою. Артур Анатолійович показував нам його зсередини. Розповідав чим живе місто, чим дихає, багато розповідав про місцевих мешканців. Нас прихистив греко-католицький храм. Виходячи з номеру на зйомки програми ми мали змогу зайти до храму, помолитися та поговорити з Господом. Познайомивши нас з перлинами рідного міста, він і сам врешті решт погодився зняти «Сповідь».

Мистецтвознавець Володимир Титаренко. Коли ми були у місті Бар, ледве не кожна згадка про місцеву культуру та народне мистецтво містила в собі посилання на пана Володимира. Його шанують та поважають, з ним радяться, до його думки дослухаються, його цитують. Обсяг знань цієї людини важко навіть уявити. Мені і досі не вистачає розмови з ним, а тим більше не вистачило знімального часу. У нас вийшов надзвичайно цікавий діалог.

У місті Бар є художній аматорський театр, на виставі якого нам пощастило бути присутніми. Натхненником та режисером театру є Ірина Дєдова. З перших хвилин програми Ірина над чимось глибоко замислилась. Інколи так буває, що людина озирається назад і дивиться на все пережите очима стороннього спостерігача, а потім з посмішкою усвідомлює свою впевненість в тому, що живе не даремно.

Роман Григор’єв — спеціаліст з питань культури Барської міської ради. Роман — ще одна людина, котра брала участь у створенні театру та активно допомагає в його роботі. Він дієвий та енергійний українець, котрий щиро переймається питаннями культури й робить все можливе для розквіту культурного життя рідного міста.

Маргарита Дмитрівна Медведєва — директорка польського дому, почесна громадянка м. Бар. Як тільки-но я побачив очі цієї жінки, я одразу зрозумів, що нам буде легко і комфортно спілкуватися. Я виріс на руках таких жінок: справжніх і вихованих. Вони дисципліновані та вимогливі. Та їх вимогливість направлена лише на те, щоб ти навчився життю під їх пильним наглядом, адже десь там, далеко, ці уроки пройдуть для тебе набагато болісніше, ніж під їхнім турботливим та пильним наглядом. Такі люди стримані у проявах своєї любові, проте вміють любити по-справжньому сильно та самовіддано. Дуже цікавий діалог з надзвичайним співрозмовником.

Отець Мелетій Батіг — настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області. Цей священнослужитель — монах. Він обрав служіння Господу, відрікшись від мирського життя. Ми сиділи біля вівтаря, і раптом нас осяяв промінчик сонця, що поступово спускалося за небокрай. Глибока «Сповідь» людини, котрий полишив усе, щоб присвятити себе служінню Богу і Україні.

Йосип Едуардович Кібітлевський — директор ВСП «Барський фаховий коледж транспорту і будівництва», почесний громадянин міста Бар. Мені доводилося бувати в чималій кількості навчальних закладів, проте саме цей мене вразив до глибини душі. Рівень цього коледжу викликає захоплення — новітнє обладнання, потужна матеріально-технічна база, в якості навчальних моделей — двигуни сучасних автомобілів відомих концернів. Коли я розповів Йосипу Едуардовичу про «Сповідь», він мені відповів: «Якщо все, що ти мені розповів — правда, то я дам тобі інтерв’ю». Ця людина співпрацює з багатьма відомими автовиробниками і готує висококласних спеціалістів, котрих раді вітати у багатьох компаніях. Та не менш важливим за високий професіоналізм, котрому навчає Йосип Едуардович, є його прагнення навчити студентів бути гідними людьми й гідними українцями. Козацькі забавки, шанування пам’яті героїв Крут, знання і дослідження історії, дослідження власного родоводу, туристичні мандрівки Україною, численні спортивні гуртки та спортивні зали з новітнім обладнанням — все це лише незначна частина того, що може запропонувати студентам цей навчальний коледж, котрий Йосип Едуардович очолює вже понад 15 років. На прощання він промовив до мене: «Скажу чесно, ти мене здивував». Для мене було честю почути це від людини, досягнення якої мене настільки вразили.

Марцін Антонович Кучерявий — тренер-викладач Вінницького регіонального центру інваспорту (м. Бар Вінницької області), Заслужений тренер України. Ми їхали дорогою, а назустріч нам прямували підлітки. Із засобів захисту на них були лише яскраві жилети. Я одразу обурився тим, що діти бавляться на проїжджій частині, і лиш потім роздивився, що це не дитячі забавки, а параолімпійське знаряддя. Але мене можна зрозуміти — ці хлопці та дівчата настільки вправні, що одразу важко здогадатися, що в них можуть бути якісь фізичні вади. Вони блискавично долають дистанцію і влучно стріляють. Торжество ДУХУ над тілом. Яскравий приклад того, що не тіло володіє людиною, а людина тілом. Під час «Сповіді» з Марціном Антоновичем я побачив, скільки любові ніжності та поваги до своїх вихованців в душі цієї людини. Вони — велика та дружня родина.

Ігор Лозінський, Андрій Смеречинський, Тарас Щерба — співавтори та засновники проекту «RadioBAR». Молода і потужна команда яскравого і креативного проекту. Вони заявили про себе напередодні виборів і почали детально розбиратися в програмах, передвиборчих обіцянках і біографіях кандидатів. Не агітуючи ні за кого, вони докладають всім зусиль для того, щоб містяни могли зробити свідомий вибір і не стати жертвами популізму чи піар-шоу. Саме таким я й уявляв собі сучасний прояв громадянського суспільства — чесний, суворий яскравий і саркастичний. Окрім того, ці хлопці фактично захопили місцевий радіо-простір, наповнивши його якісним контентом.

Аліна Богатирьова, Людмила Євтенко, Сергій Білоус, Володимир Григор’єв — актори Барського міського художнього аматорського театру. Понад усе я боявся болю, котрий часто плекають в собі ті, чиї можливості обмежені певними фізичними вадами. Я не знав, що мені говорити, якщо почую про соціальну нерівність чи байдужість держави. Але мої переживання виявилися даремними. Ці люди говорили про Бога. Про Україну. І дуже просили не закохуватись в матеріалістичне, а пам’ятати про душу, котру ми так рідко слухаємо і чуємо і котрої нам так не вистачає. Я зійшов зі сцени, на якій ми знімали програму, вийшов на вулицю підняв обличчя до зірок і довго курив. Боявся торкнутися болю, а натомість отримав настанову… і було в цьому щось потужне та вагоме…

Ієрей Віталій Назаровець – благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар). Отець Віталій парафіяльний священик і батько трьох дітей. Мені було затишно спілкуватися з ним. Я щиро насолоджувався цим діалогом.

Яскравим діамантом в скарбничці Бара стала для мене родина Біньковських. Вони запросили нас до себе додому. Спочатку ми зняли програму з Тетяною Біньковською, потім з її чоловіком Максимом і донечкою Анастасією. Молодший син Максим засоромився і відмовився говорити на камеру. Після завершення зйомки на нас вже чекали картопля та юшка, приготовлені на багатті, а також дивовижний вечір біля ватри з піснями під гітару і душевними розмовами. Тетяна і Максим викладають у школі, займаються гончарством і навчають цьому інших. Я бачив навколо себе очі щасливих людей. Не менше за полум’я зігрівали любов та щастя, котрі панують в цій родині.

Ми з сумом залишали Бар, проте на нас вже чекала Жмеринка. В Жмеринці нашим янголом-охоронцем став Сергій Швець. Він познайомив нас з п’ятьма неймовірними людьми, за що я йому неймовірно вдячний, але сам відмовився знімати «Сповідь». Я розумію його. Йому і досі болить те, що внутрішній ворог іноді виявляється підступнішим за зовнішнього, і завдає більш підлих та цинічних ударів.

Олег Левченко (позивний «Льова») — учасник російсько-української війни. Олег щирий та справжній. Не вагаючись, він поїхав на фронт боронити свою країну. Такі люди неговіркі. За них говорять вчинки, а не слова. Але скільки в них тепла і добра.

Максим Ліхачов (позивний «Макс») — учасник російсько-української війни. Вони багато в чому схожі з його другом «Льовою». Війна загартувала тіло і ДУХ, але не занапастила душу, як би ворог не намагався отруїти її ненавистю, відчаєм та люттю. В цих хлопців глибокі, чисті душі.

Віктор Новицький (позивний «Жмеринка») — учасник російсько-української війни, учасник оборони Донецького аеропорту. Цей чоловік ще не повернувся з війни. Величезна частина його душі залишилась там, на фронті. Він говорить, а потім різко замовкає від болю втрати тих, чиї душі поповнили Боже Воїнство. Я назавжди запам’ятаю цей наш діалог: «Ви Кіборг? — Ні, я не кіборг, я звичайна жива людина».

Ольга Боровська — заступник міського голови Жмеринської міської ради з гуманітарних питань. Ольга народилася і виросла у Харкові, але усім серцем полюбила Жмеринку і Поділля. Я запитав її: «Яка вона, Жмеринка? — Це місто, де немає нічого неможливого. Де все просто і зрозуміло. Місто, жителі якого допомагають тобі у всьому. У Жмеринці неймовірні люди!» — відповіла Ольга з мрійливою посмішкою.

Митрофорний протоієрей Сергій Мельник. Вперше в історії проекту «Сповідь» священнослужитель прийшов до нас сам. Я вдячний йому за розуміння того, наскільки важливим сьогодні є діалог церкви з суспільством.

Вікторія Ніколаєва — майстриня гончарної справи. Ми майже місяць не могли зустрітися. І врешті, в передостанній день нашого перебування на Поділлі нам вдалося організувати зустріч. Вікторії важко усвідомити те, що її творчість, в якій вона сам на сам з натхненням, матеріалом і вогнем, може бути цікавим широкому загалу. Але коли їй все ж таки це вдалося, вона почала щедро ділитися своїм захопленням від тієї магії творіння, котре їй дарує гончарне ремесло.

Анатолій Миколайович Боженко — учасник російсько-української війни, командир батальйону оперативного призначення військова частина 3008 (2014-2015 рр.). Суворий. Відвертий. Переконаний українець. Категоричний націоналіст. У нього є своя думка стосовно і зовнішнього, і внутрішнього ворога. І з нею доведеться рахуватися. Він пам’ятає кожного: і друга, і ворога. Він вірує.

Оксана Яремчук — головна зберігачка Вінницького обласного художнього музею. Оксана розповідала нам про те, як треба дивитися, щоб по-справжньому побачити та відчути красу. У неї неймовірне відчуття прекрасного. Її професіоналізм вражає не менше, ніж експозиція музею.

Contra spem spero! У мене двоякі почуття після написаної статті. У творчому здобутку проекту «Сповідь» вже 305 зустрічей з авангардом нашої Нації. Зазвичай я пишу і радію, наче дитина, з того, що Господь дарував мені стільки неймовірних зустрічей, емоцій та вражень. А цього разу мені сумно. І це не сум за таким неймовірним краєм і, ні в якому разі, не розчарування від побаченого. Це внутрішнє відчуття тривоги та біди, що насувається. Я так прагну бути почутим, прагну прокричатися. Але я розумію, що мої прагнення даремні. Є події та ситуації, котрі заплановані високо над нами. І від моєї тривоги, котра зводить мене з розуму, нічого не зміниться. Все буде так, як і має бути.

І все ж таки я хочу вкотре звернути увагу на те, що ми переживаємо дуже непрості часи, на те, що в ці часи смути ми, українці, зобов’язані бути разом. Наша сила в єдності! Але завжди настає час «Х» і зараз ворог підводить нас до краю прірви із зав’язаними очима змушуючи прийняти остаточне рішення. Не так давно я був байдужим обивателем, захопленим матеріалістичним гедонізмом і коло моїх інтересів рідко виходило за рамки юридичної практики. Сьогодні все це цікавить мене лише формально. Якщо ми втратимо країну, ми втратимо самих себе. Нас не стане як Нації. Саме тому нам сьогодні так важливо бути разом.

Дві різних течії — тепла і крижана. Тепла про культуру і творчість, усвідомлену генетичність, авангард генетичної пружини посеред Нації. НАШІ віра, історія, ідеологія. Наш Майдан. Наша війна. Наші Герої. І крижана течія із сотень років винищення мови, віри, історії, культури, та генетики.

Нове століття — нова війна за виживання? Чи почуємо ми голос крові? Зможемо піднятися із того болота, на яке перетворює соціум давній ворог? Зможемо переродитися як Нація? Воля або смерть! Бог і Україна! Ми про це пам’ятаємо? У нас є все, щоб стати надсильними та щасливими. Варто лише простягнути руки одне до одного. Варто лише взятися за руки, підняти голову до неба і ледве чутно промовити навіть не словами, а серцем слова молитви. Десь на Поділлі я торкався цієї межі: між життям та смертю, між минулим та майбутнім.

На підвіконня київської квартири падали крапельки дощу. У нічному сяйві міста ховалися ніжні вогники щастя. Десь пекли хліб, десь з’явився на світ маленький українець, а десь на фронті суворий, втомлений сивий воїн вийняв із нагрудної кишені саморобну листівку, намальовану маленькою дівчинкою із золотавими косами, подивився на неї, вже напівстерту від частих дотиків, і яскравий сонячний промінчик розігнав чорні хмари на його душі. Десь вирує життя. А десь назавжди обривається. Бережіть Україну, де б ви не знаходились. Вона потребує нас, своїх дітей. Потребує сьогодні, як ніколи раніше. Моліться за неї. І тоді наші діти та онуки будуть чути та пам’ятати святі слова: СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь» — ПОДІЛЛЯ