Наша Версія

У Києві за адресою Андрівський узвіз, 13 є дім Листовничого – корінного киянина, розстріляного більшовиками в 1919 році…

У колі моїх знайомців є один тип людей. Вони народжені у Києві, втім, походять за родом – із Західної України. Ці люди прожили усе своє життя у Києві, народили тут своїх дітей, але чомусь продовжують усіх, народжених у нашому Великому Місті, звати «кієвлянє»… Повторю – це люди, по суті, теж кияни. (Уродженці Західної України, які приїздять «брати штурмом» Київ вже у дорослому віці, навпаки – мають чудову здатність до мімікрії, і це зрозуміло – їм необхідно пристосовуватися до тутешніх умов життя, а тому вони самі – коли це в їхніх інтересах – переходять на «русский», не змигнувши оком. Але – не про них мова)…

Я не розумію такого «патріотизму», такої зверхності і зневаги до киян з боку тих, хто, очевидно, вважає себе «голубою кров’ю» нації. Читаючи черговий, сповнений презирства до тутешніх людей, випад, мені хочеться спитати: «Так чого ж ти, голубе, живеш серед цієї «русскоязичной плєсєні»? Їдь собі, з Богом, у свій «Галицький П’ємонт» і живи там щасливо серед суціль Материнської та Солов’їної, де кожен перехожий тримає томик Шевченка чи Франка під пахвою, а сусід із сусідом вітається виключно «Слава Україні»….

Але – ні, нічого подібного. Вони продовжують жити в квартирах, які колись отримали їхні батьки, переїхавши із Тернополя,Луцька чи Львова до Києва , вони відправляють своїх дітей до київських шкіл, де їм, бідолашним, доводиться вчитися серед цього люмпенізованої, російськомовної біомаси, серед цих «кієвлян»… Вони продовжують зневажливо кривити губки, але з Києва – ані руш…

На жаль, на відміну від Оксани Забужко (теж, до речі, уродженки Західної України), вони не завдають собі клопоту задуматися над тим, про що так блискуче написала письменниця: «…І ось це й були наші київські еліти (мова йде про київського інженера й просвітника Василя Листовничого, в чиєму домі і квартирував Булгаков) – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття «місцевим» було відмовлено у праві на власну «сторі» – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!)…. Зате доплата «за обрусение края» й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і «маємо, що маємо…»

І мені дуже хочеться, аби всю свою енергію, направлену на глузи, кпини і декларацію своєї зверхності над «кієвлянамі», ці люди, які вважають Київ Неукраїнським чи НЕДОукраїнським, тобто, НЕДОСТАТНЬО УКРАЇНСЬКИМ ЯК НА ЇХ ВИШУКАНИЙ ГАЛИЦЬКИЙ СМАК, аби вони всю оту енергію та направили на просвітництво «києвлян» і всіх українців, доносячи їм те, що намагається донести до нас усіх Забужко: Київ – суціль українське по духу місто – кілька століть поспіль русифікувати ті, хто за своїм світосприйняттям, до речі, стоять десь поруч з нашим «галицьким старшим братом». Русифікатори Києва намагалися стати для нас «старшим братом» в масштабах російсько-совєцької імперії, а ті «українізатори», хто і мене у тому числі називає «кієвлянкой» – сьогодні намагаються стати старшим братом для українців в масштабах незалежної вже України.

«Комплекси – дуже тяжка штука для життя». Це, до речі – теж із забужкиного есе. Тим більше, впевнена, наші «старші брати» із Західної України теж поняття зеленого не мають, що ніякого дому Булгакова у Києві не існує. А існує дім Листовничого – корінного киянина.

Як склалася доля Листовничого? В один з приходів Радянської влади в Україні (а влада змінювалася в 1918-19 роках безліч разів), на початку червня 1919 Василя Павловича, службовця – він був завідувачем будівельно-монтажної секції господарського підвідділу, а згодом службовцем губернського відділу народної освіти (людина чесно трудилася на своєму посту!) – заарештували й ув’язнили в Лук’янівську в’язницю. Навіщо й за що – а як і багатьох інших… Потім ЧК було вирішено відправити його і таких же в’язнів у табір до закінчення громадянської війни. Це трапилося в серпні того ж року. В’язнів везли на баржі по річці Прип’ять – Листовничий зробив спробу втекти і загинув, не допливши до берега.

Василь Павлович Листовничий з донькою Інною

… Сім’я архітектора залишилася жити в будинку по Андріївському узвозу, і завдяки його дочці Інні (Кончаковській) будинок зберігся, в роки Другої світової війни Інна приховувала в своєму будинку євреїв, рятуючи їх від розстрілу. Згодом у будинку Листовничих розмістилися музей Булгакова і експозиція «Будинок Турбіних». Онук Листовничого, син Інни – Валерій Кончаковський – став чудовим хірургом.

До речі, у тому ж страшному 1919-му і сім’я Булгакових назавжди покинула квартиру на другому поверсі.

Галина ПЛАЧИНДА, журналіст

Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от «дому» – вибачте, нема

 

Оксана Забужко

Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, – і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний «отжим недвиги».

Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от «дому» – вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) – за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не «понаєхавших» квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й «отжала» у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії.

Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь «ґіві-моторол» свого часу, – а й на «культурні реституції» після всього, ними наброєного. А це якраз і вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти, і (зовсім трошки) – інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб «переступити через стереотип»). Адже ж небагато, так?

Господарі й квартиранти

Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську леґенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ «купця з-за Канави» – тільки не «цилюрника», а, як Сірки, по «вірьовках і ґвоздках», – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, це вічна проблема «дітей-мажорів», одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!). Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський, був першим ректором Одеської консерваторії, вся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню «Союза Михаила Архангела»: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату «за обрусение края» батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно «опущеній» до стану «Духовної» Київській Академії, – але НЕ «квартиру в центрі», як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми «хлібному» тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булґаковим відмовив би квартири: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди «ганебного бізнесу»).

Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття «місцевим» було відмовлено у праві на власну «сторі» – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата «за обрусение края» й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і «маємо, що маємо».

Прописка-на-крові

Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук’янівській тюрмі «к стєнкє» на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати «інформаційним» – і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, «Мішка-венеролог», який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх «Турбіними», твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков.

 

Михаїл Булґаков

В те, що огидний «Васіліса» міфопоетичної «Білої Ґвардії» – це й був булґаковський «домохозяин», свято вірило кілька поколінь радянських людей, щиро зачарованих романом як «історичним» (що безумовно свідчить на користь булґаковського хисту: таки «Мастер», послуговуючись Сталіновим улюбленим слівцем!) – а до того ж (що не менш важливо в історії успіху цього видатного фейку), позбавлених доступу до будь-яких альтернативних джерел інформації, «голосу другої сторони». («Біла Ґвардія» справді дуже тонко маневрує між «фікшин» і «нон-фікшин», і я давно мрію прочитати, замість «восторженного лепета» київських булґакознавців, що чисто як діти тішаться з упізнавання в тексті загублених камінчиків міської топографії, який-небудь кваліфікований розбір цього роману як видатного взірця пропаґандистської літератури– створеного не тільки за законами «худліту», а й за політтехнологіями тодішньої більшовицької журналістики: крім Ільфа з Петровим, більше нікому в російській літературі це так вдало не вийшло, Сурков-Дубовіцкій з усіма своїми потугами просто жалюгідний графоман!) І можна тепер скільки завгодно трясти історичними документами, доводячи, що «все було зовсім не так», що насправді в Києві 1919 року «білі» мали ненабагато більше підтримки в населення, ніж сьогоднішня «вата», й запам’ятались головно єврейськими погромами, і що Булґаков писав, властиво, утопію, чи пак, а-топію: «Город» своєї мрії, фантазійний «русскій Кієв», у якому Булґакови, чи пак, Турбіни – то не якісь там сумнівні орловські приблуди, а, коли й не «аристократія», то принаймні ТЕЖ «біла кість», духовні господарі «Города» – інтеліґенція, «професура», словом, культурмісіонери «в лапах у мужиков» (міф, що в третьому поколінні неперервної трансляції спокусив і погубив Бузину, Чалєнка і цілу когорту їм подібних «аристократів»: страшна річ сила слова!), – але ніяка деконструкція міфа вже не скасує того незаперечного факту, що своєї головної мети втеклий зі свого-«несвого» Города син орловського батюшки-цензора цим романом таки домігся – «київської прописки», хай і заднім числом. І це вже назавжди.

Як незаперечний і той факт, що для цього йому довелося «виселити господарів» – усього тільки зі сфери читацького співчуття, решту зробила за нього радянська влада. Але без емоційного «ключика», поданого «Майстром», вона навряд чи б упоралась. Як цей ключик працює, видно з досвіду автора, котрого начебто ні в етичній глухоті, ні в любові до радянської влади не запідозриш, – Віктора Некрасова. У 1960-ті він став першим, хто «відкрив» на Андріївському, 13 живу й здорову, нікуди не виеміґрувану доньку Листовничого, Інну Василівну, в шлюбі Кончаковську, що мешкала з родиною в тому самому своєму домі, тільки, як усі зацілілі (а небагатечко їх і лишалось…) екс-господарі київських кам’яниць, нещадно «ущільнена» – якраз до колишніх булґаковських кімнат… Віктор Платонович сам був «з ущільнених» і «даму» в Інні Василівні безпомильно впізнав одразу, навіть за прасувальною дошкою. Але Віктор Платонович палко любив Турбіних – і, разом із ними, так само палко не любив «Васілісу». І в результаті нічого в «немолодої дами» не розпитав – і нічого не зрозумів. («Вряд ли это нужно», написав глибокодумно…)

Це, до речі, найкращий тест на те, що роман таки пропаґандистський: чиста «художка» завжди «відкриває до діалогу», тоді як пропаґанда, навпаки, – замикає вам вуха на всякого «іншого», виводячи його з зони людського інтересу. І чим вона майстерніша, тим краще це робить. Булґаков – першорядний сатирик, і годі недобачити, що «Васіліса» ним виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок «від душі» на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її «класовою» й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу. І тут не відбутись, як досі заведено в наших булґаковських студіях, зніченою скоромовкою в дусі «он художник, он так видит». Студії – вони на те й студії, щоб задаватись питанням, ЧОМУ «художник видит» саме так, а не інакше, – які «універсальніші» (крім того, що йому наступили на ногу в трамваї чи написали неґативну рецензію) душевні імпульси ретранслює собою – і тим притягує читача.

«Нам тільки сакля очі коле»?

Те, що Булґаков мав на все життя глибоко укритий, болючий «комплекс парвеню» (знаменитий «квартирный вопрос» – у дійсності замаскована «під жарт» страшна «травма безґрунтянства», психологічні витоки російської аґресії й до сьогодні!) – і навіть художньо не раз маніфестував готовність продати душу хоч ЧК, хоч дияволу за можливість поквитатися з тими, хто йому на цей комплекс «наступав» (квартиру погромити, червоного півня пустити, щоб заграва стала на всю Москву…), – це для всякого його уважного читача річ очевидна, і в Росії про це трошки писали й без мене. Але чому наші київські «булґаковєди й булґаколюби» за чверть віку, вже чудово знаючи, «для себе», ким насправді був Василь Листовничий, так і не зацікавилися джерелом булґаковської до нього ненависти – аж такої палючої, що втамувати її могла лиш переможно накладена на гріб убієнного, перепрошую, купа (а це, погодьтесь, куди крутіше, ніж якісь там побиті вікна критика Латунського!), – отут уже лишається хіба руками розвести… «Ленивы и нелюбопытны»? Але ж неправда, бо прелюбовно видзьобали за молодим Міхал-Афанасьїчем кожен його київський слідочок! І тільки «слона не приметили» – Командора, господаря дому, величного красеня-вусаня, любимого й шанованого всім київським «великим світом» пана полковника з бельетажу (полковником Василь Павлович став під час Першої світової, викладав у школі кадетів), – у білому кітелі, з власним виїздом, з розкішною бібліотекою, де писав вечорами при лампі свої книжки (серед сконфіскованого ЧК при арешті був рукопис його історичної розвідки про матерів великих людей, від Гракхів починаючи), з королевистою аристократкою-дружиною, що грала йому Шуберта на роялі і походжала з ним навесні в садку під квітучими вишнями… Ну що, впізнали? Впізнали, звідки «єсть пішов» на все життя застряглий квартирантові в душі недосяжним ідеалом «небесний дім» Майстра й Маргарити?

 

Михаїл Булґаков у несвоєму-«своєму» кабінеті

А в Булґакових не було бібліотеки – не призбирав «професор від Синоду»… І рояля не було – тільки гітара, інструмент натоді плебейський, «прикажчицький»: не для Шуберта… І «дом постройки изумительной» (насправді – цілком звичайної, за тодішніми київськими стандартами, але заздрі очі й «сакля коле»!) – був не їхній…

«Абыдна, да»?

О панно Інно, панно Інно…

В цій історії мені найбільше шкода Інни Листовничої. Нелегке це має бути випробування – на старості літ опинитися в себе в домі «приживалкою» (коли не покоївкою!) при новостворюваному культі того, хто на весь світ поглумився з твого замордованого батька. Я не знала Інни Василівни особисто, але добре знаю цей тип «старих дам» – «останніх зацілілих», із вічно-незламною спиною й сотнями годин під тюрмою НКВД в анамнезі: ці жінки вміли мовчати, але вони ніколи не брехали. Інна Василівна також розповідала правду, наскільки це в «щербицькі» часи було можна, – тільки що ніхто її не чув («вряд ли нужно» було!). Судячи з усіх публікацій, випробування вона витримала гідно: атмосферу дому допомогла відтворити з усією спадково-«інженерною» сумлінністю (без неї не було б музею!), але підігрувати «новим господарям» у їхньому прагненні матеріалізувати булґаковський міф про шляхетну «професорську сім’ю» (із своїм «духовноскрєпним» правом на «Город») все-таки не стала, ієрархію ще тримала чітко… Це від неї ми знаємо, звідки в автора «Білої Гвардії» такий сласний опис кабінету «Васіліси»: Листовничий дозволяв квартирантам користуватися своєю бібліотекою. Попри те, що ті були вкрай неспокійними, а часом і хамуватими пожильцями (потім Міхал-Афанасьїчу за те «прилетіла карма» в московських комуналках!). Але просвітницьку віру в силу знання українські еліти тоді сповідували свято й беззастережно: хто рветься до книжок – має бути підтриманий і заохочений. (Своїм здібним студентам з убогих Василь Павлович, звичаєм тодішніх наших меценатів, потай – щоб не принизити – уділяв і грошової позички, і принаймні один із таких у 1950-ті роки з’явивсь до пані Інни «повернути борг» – на ту саму адресу, яку проніс крізь найстрашніше в історії Києва сорокаліття – і яку давно пора повернути в культурний обіг: Андріївський узвіз, 13, дім Листовничого…)

Інна Листовнича

І ще на ввесь вік запам’ятала Інна Василівна, як дев’ятилітньою, прийшовши гратись до булґаковської Льолі, вгледіла перед дзеркалом Булґакову-маму – та завершила туалет, вдоволено оглянула себе з усіх сторін і хвацько підморгнула дівчаткам:

– Ничего бабец, а?

Легко уявити, що для панської дитини ефект мусив бути десь такий, як коли б квартирантка зненацька впала рачки й загавкала (мене в дев’ять років теж такий дискурс би приголомшив, але тоді російська мова Києва ще не була настільки «простонародною», як нині, і на сусіда з Тамбовщини ми, діти, ходили витріщатися цілим двором, а потім пошепки переказували почуті від нього «страшні слова»). І ось таке – ТЕЖ не прощається: коли ти працьовито, камінь по каменю, вибудовуєш любий тобі образ «професорського кабінету» як ВЛАСНОГО «духовного дому», і вже й сам віриш, що ти професор Прєображенскій серед Шарікових, – а десь там, у місті, де ти народився і яке вважав своїм (а воно, кляте, «побігло до Петлюри», – але ти його собі повернеш, перепишеш усе наново!), живуть люди, котрі бачили всю твою, так старанно зачищену, «шерсть» – і можуть і через півстоліття на згадку про тебе осміхнутись у тій нестерпно-чемній великопанській манері, що ти її так і не освоїв: хто, Мішка? Наш пожилець? Став знаменитим, кажете? Та що ви, як мило, він завжди такий невезучий був…

Михаїл Булґаков незадовго до смерті

Мораль, або ж сила

Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчости. Українському булґакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булґакова так, ніби він і досі живий, – і тоді й його творчість відкриється новими (цікавезними!) гранями. Ширше – пора переставати бути «обласним філіалом» «общесоюзної» русистики (і це вже не тільки булґаковських студій стосується!). «Український слід» у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів – і квартирантів.

А Василеві Листовничому пора нам, дорогі кияни, для початку хоча б меморіальну дошку повісити. На ЙОГО домі.

Оксана Забужко, письменниця

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/27079412.html

Sharing is caring!