ЗАДУБРІВКА — ТОЧКА КИПІННЯ,
а, може, «повернення в 1937-й?», «абсолютна дикість?», другий «Велюр»? «Банчени «рулять»?.. Одне слово, таке буває, коли обираєш «руській мір»…
Світлана СВІТЛИЧНА
Минуло декілька днів, як ЗМІ, а надто соціальні мережі нагадали нам страшні події 79-річної давності, — депортація населення Буковини, коли тисячі наших краян примусово вивезли до Сибіру. Передували цьому, звісно, масові обшуки осель звичайних сільських жителів. Щоправда, котрі мали власну думку щодо совєтської влади, або ж були хорошими газдами. Здавалося, то все в минулому… Але ні! Волонтери, «атовці», Маруся Звіробій, підозра Сергію Стерненку… Подумалося: невже, це кінець епохи Гідності? Коронавірус дещо перемкнув нашу свідомість на власний захист, але який не став на заваді, аби налякати простих сельчан… обшуками. Так, у звичайному, маленькому селі з досвітку до обіду відбувалися саме такі слідчі дії. То що ж трапилося? Що шукали силовики 12 червня цього року, у одинадцяти (інша версія — у тринадцяти) помешканнях жителів села?
Аби дізнатися про все — їдемо до Задубрівки. На недільний (14 червня) молебень зібралося, як завжди, немало жителів цього села. Хоч минуло два дні, та усі ще під враженнями поліцейського нальоту (саме так люди називали процедуру обшуку). Доки чекали священика з Рогізни о. Івана, можливо, трохи на емоціях, але і «потерпілі», і очевидці, і їхні родичі, не називаючи імен і прізвищ (хоча всі вони є на відео в соцмережах), розповідали, як уперше в житті зіткнулися з таким явищем, як оперативно-розшукові дії, отримавши неабиякий психологічний стрес, але які ще більше згуртували релігійну громаду прихожан храму Святого Архистратига Михаїла Чернівецької єпархії ПЦУ.
Щойно заїхали в центр села, не здивувалися багаточисельності силовиків. Останні, перегородивши дорогу, не пустили нашу машину, пояснивши, що біля церкви моляться прихожани ПЦУ, а в храмі — УПЦ (тобто московський патріархат), між ними можуть бути провокації, тому порадили пройтися до місця молитви. Щиро кажучи, автор публікації втішилася, коли поліцейські сказали, що вони НІКОГО на машинах не пускають. Та не тут–то було! Бо, коли підійшли ближче, побачили, що на подвір’ї церкви вже давно знайомі білі буси, якими на службу ось уже рік приїжджають люди з інших сіл і районів, серед них — священослужителі із Банчен, Рингача тощо. Тобто, журналістам доїхати до центру не можна, а тим, хто служить Москві — можна навіть під двері церкви! Не на жарт захвилювалися, побачивши Урал-автозак з вікнами в «клітинку» (до якого можна вмістити слона) та декілька бусиків також із затемненими металевими квадратиками». Таке враження, що ймовірними «заколотниками» може стати півсела. Натомість люди стояли, як завжди, на дорозі, під огорожею храму, спокійно чекаючи священика та ділячись враженнями після, за їхніми словами, «тотального приниження обшуками, які насправді, не вартують виїденого яйця». Жінка років 50-ти переконана, що обшуки — це помста за події 4 травня, коли прихильники УПЦ (МП) захотіли похоронити свого священика о. Леоніда, який помер від коронавірусу, на подвір’ї храму, яке для цього почали обкошувати, підбирати місце. Звісно, це не сподобалося представникам ПЦУ, які, прийшовши до храму, потрапили в самий епіцентр провокації…
«БИЙ СВОЇХ, АБИ ЧУЖІ БОЯЛИСЯ»
— Коли ми з односельчанами підійшли до храму, — каже задубрівчанка, — церковну браму почали перескакувати люди в рясах! Ми питаємо: ви хто, чому і куди втікаєте? А вони: «Ми свою справу зробили, тепер діло за тими, хто утримує храм»… За принципом «бий своїх, аби чужі боялися»? Отже, чужі приїхали, трохи потумасили «своїх», аби звинуватити українців, тобто наших, ПЦУ, які взагалі до церкви не могли зайти, бо ті, хто стояв на дверях (представники МП) у всі боки розпилювали з балончиків газ, а ті, що поруч — розмахували дубинками та іншими предметами…
— Вони спеціально відчинили он ту хвіртку, — продовжує друга. — Аби ми зайшли на подвір’я і їм легше спровокувати конфлікт. Але до церкви нас ніхто не пускав! Я побачила як один чоловік, йому кажуть «ведмідь», витягує пістолет — з отаким (показує велике) дулом! Ми почали кричати до поліцейських: тут зброя, пістолет, робіть щось! У повітрі лунають постріли!! За цим до «ведмедя» підійшли три в масках, щось сказали і він відніс зброю до машини. У тій «потасовці» четверо чоловіків отримали малі тілесні ушкодження. У всьому звинуватили не чужинців у рясах з інших районів, які швидко втекли, а нас, представників ПЦУ і відкрили кримінальне провадження та 12 червня провели масові обшуки…
— Що шукали? — Перепитує третя жінка. — Мобільний телефон, вартістю 6 тис. грн., який начебто пропав у хлопця 4 травня, та балаклаву й інший одяг зі слідами крові. Безумовно, нічого не знайшли, але особистих телефонів сельчан вилучили чимало… До речі, обшук відбувався тої днини, яка вважалася 40-ю за о. Леонідом. До церкви з’їхалося багато батюшок МП, правили, а потім поїхали в «Плесо» на поману. Ми телефонували в поліцію, що помана (скупчення людей у приміщенні) це порушення режиму карантину, на що жінка-поліцейська Заставнівського відділення відповіла, що ніякого порушення немає. Ось вам і другий «Велюр» — Задубрівський…
«ВИТРУШУВАЛИ» ВСЕ: ОДЯГ, ДОКУМЕНТИ, ДРОВА, ВУЛИКИ…»
— Якби ви бачили, як поліцейські все перевертали в будинках, — продовжує четверта жінка, — у шафах, у посуді, у книгах, вигрібали все з грубок, «рилися» у смітниках, у дровах, не тільки в хаті, але залазили в кожен куток, на горище, в інші прибудови до хат. А в учасника бойових дій, нашого «атошника» Анатолія Лещука, заглядали навіть у вулик із бджолами… Старші люди втрачали дар мови, діти й досі налякані, їх треба вести до психіатра. Причому обшук відбувався одночасно у всіх помешканнях, за участі від 8 до 15 чоловік — у кожному… Одне слово, стратегічна операція під назвою «телефон — за будь-яку ціну» охопила не менше ніж 150 поліцейських! Все відбувалося як за радянським режимом — удосвіта, о сьомій ранку і тривало до 12 години…
Пригадалося з літератури, як сталінський прокурор Вишинський казав, що «жертву с гнєзда нада брать тьоплєнькой». Тобто з ліжка… Так, ми розуміємо, поліцейських не варто звинувачувати, адже вони діяли на підставі ухвали суду. Слідча Шевченківського відділення поліції Чернівецького відділу М. Бурлака звернулася до Заставнівського суду з клопотанням про надання дозволу на обшук помешкань жителів у зв’язку зі зверненням про пропавший 4 травня телефон гр. М. Шкрети і отримала цей дозвіл. Людей обурює інше.
— Зі мною трапився такий випадок — викрали з хати 45 тисяч гривень, — каже задубрівчанка.—Я звернулася до поліції, написала заяву, вказала на підозрюваного. Але ніхто останнього не допитував, обшуків не робили і грошей моїх не знайшли.
— Бо ти звичайна, проста жінка, — продовжує сусідка. — Як і наші односельчани, у яких за одну ніч пропали бензопили, газоелетрозварювальні апарати, інші будівельні інструменти, а злодій, ми теж вказували поліції на нього, і досі на волі… А тут звернулися до правоохоронних органів представники МП, які зухвало нам кажуть у очі: «Да, ми за русский мір і що ви нам зробите?..» Що ж виходить? Їх треба захистити, а нас принизити, рознервувати і залякати? Бо ми щонеділі, у свята, у дощ і сніг, вітер і мороз, в українському селі, йдемо під український храм, аби молитися рідною українською мовою, чим дратуємо тих, кому це все українське просто не потрібне! І ось за наше жито, як кажуть, нас і бито…
«МИ ХОДИЛИ ДО ОЧІЛЬНИКІВ ОБЛАСНОЇ ТА РАЙОННОЇ ВЛАДИ»,
аби попросити їх дати розпорядження закрити на час карантину наш храм, аби уникнути протистоянь і убезпечити всіх від зараження смертельним вірусом. Бо ж священик МП, який помер від Ковід-19, міг заразити жителів села, а ті, відповідно, нас усіх. Були намагання, у зв’язку з цим і село оголосити «червоною, закритою, зоною», як це робила влада у інших районах, аби до нас не їздили «тітушки» з Банчен та інших храмів МП. Але до пана Осачука нас просто нахабно не пустили і майже виштовхали з приміщення, районна влада теж розводить руками…
— Як нам далі діяти?— ведуть мову чоловіки села, — будемо приймати якісь міри. Наразі склали звернення до народного депутата В. Божика, аби він допоміг, аби захистив нас від надмірної «уваги» правоохоронних органів, які за час, проведений щонеділі у нашому селі, мали б можливість протистояти справді резонансним безчинствам. Скажіть, ви знаєте скільки телефонів на Буковині крадуть щодня? І що кожен шукають таким великим «нарядом» поліції? Ми хвилюємося за своїх дітей, рідних, близьких, за свого священика, о. Назарія Гагалюка, якому вже й машину «підрізали», погрожували родині (він змушений сім’ю вивезти у безпечне місце)…
— ЗРЕШТОЮ, МИ ХВИЛЮЄМОСЯ ЗА УКРАЇНУ» — завершує Анатолій Лещук. — Не дай Боже, аби у нас будувалася поліцейська держава — на страхах, залякуванні, тиску! Але ми авторитетно заявляємо: ця ситуація з обшуками ще більше нас згуртувала, подивіться скільки людей на службі, ми єдині у своїх прагненнях і помислах, нас ніхто, нічим не залякає. Але хіба за це загинула «Небесна сотня» та віддають життя мої побратими на Сході країни? Державним мужам не сором за такі «шабаші», які творяться на території українського храму з російськими матюками, обрАзами та відвертим заграванням з московією? Це якась абсолютна дикість, до якої нікому, крім активістів, нема діла…
Як вважаєш, дорогий читачу, можна після цього всього не захворіти, душею? У такій ситуації хочеться закликати до пильності. Бо можуть прийти з обшуком до кожного. А надто, коли ви — активіст, патріот, захисник Української Церкви. Якщо щось, не дивуйтеся досвітковим стуком у двері: відчиняйте, поліція! Історія повторюється?
Автор: Світлана Масловська
Галина Єреміца, журналістка інтернет-видання «Чернівці. Онлайн»
Видався доволі похмурий день, а мої думки про квітку-Буковину, де назавжди залишилася частинка мого серця, нагадували передгрозові хмари. Мені, наче маленькій дитині було боляче і неспокійно за тих, хто сьогодні глибоко в тилу залишився практично сам на сам з ворогом, котрий прагне відібрати у нас Бога, Україну і Волю.
Мені гірко від того, як багато тих, кому «какаяразніца». Але від того відчуваю ще більшу гордість за тих, кому не однаково, хто не дав ввести себе в оману і нав’язати собі замість віри в Господа її спотворений кремлівський сурогат, замість України малоросію, а замість ВОЛІ — рабську байдужість.
Я дивлюся на таку незламну українську громаду села Задубрівка, на звичайних людей, котрих залякують правоохоронці та тітушки, котрих москальські попи б’ють на порозі храму, котрий будували їхні предки… і, здавалося, мав би їм співчувати. Але мене сповнюють інші відчуття. Я пишаюся цими свідомими, нескореними українцями. Я захоплююся їх безстрашністю та непримиренністю.
В цьому суть українства — сотні років ми прагнемо мирно жити на своїй землі, чесно працювати та щиро кохати. Війна суперечить нашій суті. Та хто прийде до нас з мечем, той сам буде в тому винен. Не важливо зовнішній чи внутрішній ворог нам загрожує, не важливо наскільки він сильніший та підступніший. Нас знищує жадібність та ненависть своїх та чужих, а ми протиставляємо їм чесніть та любов до того, що захищаємо.
І з кожним днем війни ми стаємо сильнішими та усвідомленішими в своїй любові та вірі, а ворог своєю ненавистю знищує сам себе. Нас знищували, підмінюючи нашу вільну та сильну суть холопським «адіннарод». І тепер, щоб врятуватися, ми змушені зайти в цю пустелю і будемо блукати нею, доки посеред нас не буде винищена рабська байдужість, якою так довго отруював нас ворог. Винищити її буде непросто, але цієї вакцини вистачить на багато майбутніх поколінь українців, котрі вже ніколи і нікому не подарують свою ВІЛЬНУ Україну.
У маленькому храмі, котрий називають дитячим, при соборному храмі преподобної Параскеви Сербської на нас чекала розмова з журналісткою Галиною Єреміцою. Раптом до нас підійшов молодий священик і подарував нам стрітенські свічки. Це було так приємно і по-людяному тепло.
Галина — ініціативна людина. Вона жваво бере участь у суспільному житті Української церкви, постійно перебуваючи в болючих точках тієї катастрофи, котра грозовою хмарою вкрила Буковину. Запеклий спротив ворожої церкви, котра, за потуранням місцевої влади та правоохоронних органів, намагається всіляко знищити навіть натяк на те, щоб українці переходили з-під кремлівських куполів до української Матінки-Церкви.
Московитські попи сподіваються, що ми заспокоїмося і захочемо жити «мирно», адже в них вже є схожий досвід в Криму та на Сході, котрий вони намагаються застосувати і тут, на Буковині. Багато кому простіше жити в реальності, в якій таке не може відбуватися в той час, коли найкращі з нас гинуть на фронті. Бог їм суддя.
Мене тішить те, що серед нас дедалі більше тих, хто не боїться правди, якою б страшною вона не була. Наша «Сповідь» з Галиною була сповнена зболілих тем. Та в ній не було відчаю чи розпачу, а були лише непримиренність та рішучість до спротиву ворожим атакам. Вона завжди в епіцентрі подій, завжди на вістрі атаки. Це вже її звичний стан.
Мені зрозуміла її позиція. Я поважаю та підтримую її. Віра та молитва — мої незмінні супутники вже багато років, і я ні за яких обставин не пробачу та не подарую ворогу наругу над ВІРОЮ. Та в часи війни особливо важливий той спокій, котрий можна відшукати лише в любові та молитві… В Храмі Божому, де безшумно плачуть свічки під іконами, з яких так по-батьківськи й з таким добром дивляться ті, хто закликає до життя.
Ми з Галиною говорили про війну, про Націю, про громадянське суспільство. Говорили про нас, українців. Ми розмовляли з українським журналістом в українському храмі, в самому серці Буковини, про те, що не дає нам спокійно сприймати те, що відбувається. Ми ділилися своїм болем. Ми чули одне одного. Це був діалог двох люблячих сердець, котрі не приховували свою віддану любов до України.