Геннадій Друзенко: Контрвідступ медиків-добровольців

UPD: Виходимо на взаємоприйнятне рішення. Дякую місцевій владі Словʼянська та нашим друзям в Донецькій ВА нам підшукали альтернативне приміщення. Завтра сподіваюсь почнемо переїзд. Напревно на фронті все настільки добре, що медики-добровольці стали зайвими. На жаль, це ніяк не корелюється з кількістю поранених та хворих. Але це єдиний можливий висновок, який можна зробити з поведінки чиновників на місцях.

В лютому 2023 року особовий склад Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова мусив відступити з Часівярівської лікарні, яку почали щільно обстрілювати росіяни. Після певних поневірянь нас приютив один з бойових організмів в приміщеннях одної установ Словʼянська. Для нас це був просто рай: закрита територія, свій харчоблок, склади, гараж, де можна було ремонтувати наших пошкоджені швидкі, зручні кімнати для відпочинку втомлених медиків…

В квітні військовий підрозділ остаточно зʼїхав ближче до передка. Нас попросили оплатити комуналку, починаючи з січня. Так з січня, коли ми ще жили під обстрілами в Часовому Яру. На цьому можна було б ставити крапку, бо це означало банкрутство ПДМШ: заправлятись, ремонтувати авто, купувати продукти, медикаменти та апраратуру, що рятує життя, грошей просто не залишилося б…

Після непростих і тривалих перемовин ми таки уклали договір з балансоутримувачем комунальної установи про розміщення особового складу #ПДМШ з травня (коли ми лишились на обʼєкті єдиними квартирантами) по липень включно. Того ж дня закрили комуналку за травень-червень. Це була посильна, хоч і відчутна для нас сума. Шукали, куди перевозити особовий склад та майно, якого в ПДМШ накопичилось чимало.

Сьогодні нам поставили ультиматум залишити обʼєкт до середи. Попри підписаний договір до кінця липня. Попри клопотання військового керівництва (аж до командувача ОТУ) дозволити нам спокійно працювати, а не займатись переїздом…

Нам не залишили вибору: мусимо пакувати швидкі продуктами, генераторами, зарядними станціями, запасами ліків та медичної апаратури – замість вивозити з передка поранених…

В мене якесь дивне дежавю 2016 року, коли для багатьох війна стала ледь помітним (а часто й непомітним) тлом звичайного життя. Business as usual.

Для деяких українських можновладців війна закінчилась? Врешті-решт схоже, що не їхні сини воюють та гинуть на фронті…

В принципі я завжди мріяв про той час, коли #ПДМШ стане зайвим на фронті. Бо важко уявити нас чи приміром “Госпіків” у будь-якій армії НАТО. Добровольці наче той турнікет: наша місія – дати державі час запустити та зміцнити інституції. Бо жоден волонтер не замінить великий державний організм з його ресурсами, владними повноваженнями та можливостями.

Але – як це не прикро визнавати – ми не просто досі потрібні на фронті. Ми дуже потрібні. Але, на жаль, тільки бійцям, яких ми щодня рятуємо від смерті. В чиновників логіка змінилась. Життя українського захисника вже не є мірилом всього, що вони роблять від імені України.

Що ж, ми пакуємо речі. Славік, прощавай! На фронті ми ще трохи протримаємось. Але Бог свідок: це був не наш вибір…

Gennadiy Druzenko

Sharing is caring!

Send a Comment