На Сході України триває війна. І хоч би хто там не казав, що стрілянина припинилась, що кількість вбитих під час перемир’я зменшилася в рази — ми всеодно знаємо, що війна іде, що вона не закінчилась і не закінчиться ще довго. Про це нам красномовно говорять дії волонтерів, які невтомно збирають теплі речі для вояків, та останні закупівлі одягу для бійців, проведені Міністерством оборони України.
А на війні, як на війні: втрати, поразки, перемоги, відчай, розпач і сподівання…Ціле плетиво людських емоцій та бажань. Серед яких одне, мабуть, найбільш вагоме — перемогти та вижити…
Бажання вижити є й у тих, хто знаходиться далеко від передової. Тут, у тилу, теж іде війна. Не менш небезпечна підкилимна війна за владу. Як правило, вона не видна широкому загалу, але від того не менш трагічна. У боротьбі за тепле місце в людині вигоряє все людське, а сама вона перетворюється на почвару. У цієї підкилимної війни є теж свої герої та геройчики… Вчинки їхні мерзенні, але знати про них мусимо. Ми теж учасники цієї війни. Ми — її заручники.
Нам сонця не треба — нам партія світить…
Свого часу мені довелося гортати сторінки справ репресованих осіб… Влада жорстоко позбувалася тих, хто мав сміливість виступати проти неї чи бодай якось критикувати її дії. Часто-густо під криваві жорна репресій потрапляли ні в чому не повинні люди. Як правило, їх заарештовували по доносу і про подальшу їхню долю більше ніхто не знав… поки не змінилася влада.
В часи перебудови правда про злочини більшовицького режиму вихлюпнулася холодною водою на наші розпашілі від комуністичного виховання душі. І заклякла громадськість у подивуванні: як таке могло статися? То ми ж ідолам молилися?!
А далі ще більше — почали цікавитись долями своїх безвісти пропалих родичів, шукати розкидані по радянських концтаборах могили, збирати свідчення очевидців страшних злочинів комуністів, підраховувати кількість жертв голодомору, визнавати голодомор геноцидом…
І тільки одне залишилося поза полем зору. Не поквиталися з катами. Залишили їх чекати суду Божого. Не розкрили їх імен. Дарма. Бо поховалися вони, мов ті блощиці по щілинах, очікуючи сприятливого часу. І породили таких самих — заздрих людиноненависників, підлабузників, підкаблучників режиму, яким не треба сонця, їм і в партійному затінку добре. Наскрізь просякнуті затхлістю сталінського авторитаризму, вони шкребуть своїми перами доноси й щиро вважають себе святими праведниками, такими собі «санітарами лісу», які очищають суспільство від тих, хто, на їх думку, косо дивиться на владу.
Існує лише один спосіб, аби позбавити громаду від їх присутності — оприлюднити їхню писанину. Щоб вся громада знала, від чого не спиться ночами «борцям за ідею», щоб кожен бачив, до кого вони звертаються за порятунком, і міг прослідкувати відповідну реакцію згори.
Історія, про яку йтиметься далі, має цілком реальне підгрунтя. Але не кожне серце може витримати такої ницості фактів, і вже точно жоден мешканець міста не побажає бути на місці події, навколо якої сплів свою павутину людинолов. З огляду на це, ми не вказуємо назви міста, і не згадуємо реальних прізвищ, згадуваних «месією добра» — залишемо для Вічності тільки одне прізвище — Матьора. Хай запам’ятають нащадки, чим займався представник їхнього роду і як «прославив» себе у віках доносами нагору!
Шановний пане Президенте…
Так вже повелося, що з усіма своїми проблемами ми звикли звертатися до Президента України. Навіщо витрачати час на всілякі розбірки? Президент — гарант Конституції і має вирішувати все. Порошенко у відповіді за реформи і за євроінтеграцію, за перемир’я і за війну, за кадри і люстрацію, за міжнародний імідж країни і за соціальне забезпечення населення. Ніби й немає у нас більш нікого, хто може ту відповідальність з ним ділити. Ніби й не парламентсько-президентська у нас форма влади, а зовсім навпаки. Та головне, чим має займатися Президент, на думку голови Громадської ради при Київській обласній державній адміністрації Миколи Матьори, — збирати плітки про те, хто як думає, або тільки хоче подумати, хто що сказав чи не захотів сказати. І він, пан Матьора, з власної інінціативи вирішив йому тих пліток підкинути. Дуже, між іншим, непоганий хід, як для голови Київської обласної організації Союзу юристів України. Юристи, то люди непрості. Вони всі свої кроки наперед зважують, ще й інших можуть цьому навчити. Зараз, наприклад, віє вітер люстрації. Всіх державних службовців мають перевіряти на лояльність до нової влади. І якщо є бажаючі зайняти крісло мера, а вільних крісел немає, то що потрібно зробити? Підпиляти крісло під одним із мерів? Як? Пиши на того донос. Як писати, то вже ваша справа. Матьора оформив його таким чином:
Київська обласна державна адміністрація
ГРОМАДСЬКА РАДА
01196, м. Київ, площа Лесі Українки, 1, тел: (044) 286-82-27, факс: 286-84-42, ел.п.: gr@kra.kiev.ua
Президенту України Порошенко П.О.
Копія:
Генеральному Прокурору Яремі В.Г.
Шановний пане Президенте!
20 липня 2014 року відбулося поховання громадянина К., українського воїна, вбитого внаслідок нічного артнальоту на табір сил АТО біля україно-російського кордону.
Як пізніше встановлено, цей наліт був з території Ростовської області Росії з російських артилерійських установок реактивного залпового вогню типу «Град».
Глибоко співчуваючи незворотній втраті, я, голова Громадської ради при Київській ОДА, зобов’язаний звернути увагу на неправдивий інформаційний супровід цієї трагічної події в громаді.
Міський голова у своєму публічному виступі на громадянській панахиді в міському Будинку культури звинуватив у смерті воїна діючу владу України.
Він не повідомив, що стріляли з території Росії, що артилерія типу «Град» є тільки на озброєнні в російської армії, а звинуватив діючу владу.
Він не повідомив, що під час АТО воїни біля кордону України забезпечували безпеку держави, і в момент артнальоту були в палатках на нічному відпочинку, але публічно звинуватив у смерті діючу владу, яка за його словами, «не забезпечила мирного врегулювання конфлікту на сході України».
Така позиція міського голови змусила звернути увагу на інші деталі публічної події:
організаційно ведення поховального заходу було доручено від міського голови особі, яка за два тижні до цього їздила в Росію; на вході до Будинку культури кріплення для прапорів були пустими, не було державних прапорів з траурними стрічками; громадська панахида була проведена в фойє Будинку культури, де вміщується лише до 60 чоловік, в той час як прощатися до Будинку культури прийшли до тисячі людей з 15 тис. населення міста; трансляція панахиди на вулицю не була озвучена; поховання на кладовищі не забезпечено інформаційно в патріотичному державницькому дусі, не було біля могили виступу від влади при кількості громадян більше 200 чол.; зібрання громадян за поминальним столом не було забезпечено інформаційно місцевою владою в патріотичному дусі, а пущено на самоплив. Таким чином, на заході поховання українського воїна громада міста Березань отримала від міського голови неправдиву інформацію про вину у смерті цього воїна від діючої української влади і приховано дійсну вину російської сторони. Прошу звернути увагу, що це відбувається при систематичній бездіяльності щодо державного контролю та нагляду мера з боку міжрайонної прокуратури, і особисто прокурора, до якого Громадська рада області неодноразово направляла письмові звернення.
З повагою,
Голова Громадської ради при Київській ОДА М.І. Матьора
Словом, вийшло пристойно. Навіть уявити можна, як такий собі матьора сидить у власному кабінеті, одним пальцем колупається знічев'я в носі, а іншим — тикає по клавіатурі комп'ютера, набираючи рядки чергового «доробку».Тільки прочитавши цього папірця, тягне вимити руки, а ще краще викупатися. Бо, навіть, на віддалі від автора відчуваєш трупний яд розстрільного 37-го. І де б йому взятися у нашому сьогоденні? При нібито демократії, нібито розвинутій... Але ж існують до нашого часу рештки викопних створінь! І не просто валяються на лісових галявинах, до Європи пнуться, а ще рвуться звинувачувати тих, котрі попереду йдуть, мовляв, не те сказали, косо глянули. Поспішають догодити керівництву — «Ми ж не такі! Ми ваші гроші відробляємо!» Тільки не до того господаря підлабунюються. Бо навіть Президент не має тої влади, що є у народу. І тільки йому вирішувати що робити, де робити і КОМУ робити. А ще народ знає, як віддавати шану героям і з якою метою приходити до них на прощання. Місто втратило сина. Поховало юнака, бійця. Не заради доносчиків загинув, не заради влади — заради України.
І не може піднятися, аби оборонити від мерзенних розбірок свою родину, не може втішити матір, якій і після втрати сина не дають спокою, не може дати відсіч нарузі над пам'яттю загиблих. Хто зробить це за нього? Ми. Громада. Ми всі, хто лютою ненавистю ненавидить російських найманців, хто визнає їх за своїх кревних ворогів, повинні приєднатися до колективного прохання на адресу Президента України: «Петре Олексійовичу, не тримайте біля себе матьор, викиньте їх на смітник! Їхнє місце там! Давайте жити по-новому, чинити по-новому, думати по-новому і триматися подалі від лакуз!»
Таких матьор – під ніж народної люстрації!
Галина Шестопал