Історії Героїв: Початок війни у 2022-му році крізь погляд легендарних захисників

Ця історія розповідає про героїчну боротьбу ротно-тактичної групи під керівництвом Володимира Короті з позивним «Повстанець», яка не лише обороняла Ірпінь, а й здійснювала рейди вглиб території ворога, демонструючи непохитність та відвагу у найскладніших умовах.

Спогади про битву: Непереможність захисників Ірпеня та Бучі

Два роки лютого місяця. Звідси починалася війна 2022 року… Перший матеріал ми опублікували з Віталіна Макарик , в газеті «Слово Правди» (місто Володимир). Зранку в Гостомель прилетіла ракета, наче з іншої планети, а в полудень, вже гвинтокрили в аеропорт летіли… Ми були ще в селищній раді, на летовищі гримів перший бій. Я вперше не знав, що писати на офіційний сайт Гостомельської ради… Потім було багато атак і пекло… В Ірпені підірвали мости, його в ці називали «Островом Свободи», а згодом Фортецею, що спинила залізні колони Zла, котрі сунули на столицю. Їх зупинила когорта ірпінських  спартанців, їх не було й півсотні, але в них стало хоробрості для цілого війська. Цю когорту очолював Повстанець (Володимир Коротя), який зараз знову на фронті в легендарній Третій штурмовій бригаді.

Хай береже його Всевишній і всіх наших воїнів, котрі на полі бою із Zлом, нехай Ангел з мечем буде з кожним. А тоді, в перші дні війни, 27 лютого, менше як півсотні воїнів Ірпінського Легіону виступили проти тисячі орків біля ТРЦ «Жираф». І вража орда не пройшла! Хоча кілька разів штурмувала цей форпост, що став висотою Нескореного Духу. Голіаф в Ірпені був зупинений. Як це було, уривки з моєї книги «Рубікон».

Танго на порозі зі смертю. Перший форпост Ірпеня

Йому запропонували життя й першу допомогу, але він, сказавши «харашо», вихопив гранату…

В Ірпені ніколи не було фортеці, але нею стало все місто, що мало захисників, які зібралися, мов ртуть, проти переважаючого ворога. Перший бій відбувся 27 лютого. Тоді проти тисячі вбивць, що сунули до Ірпеня Zалізною колоною, прагнучи захопити аеропорт в Жулянах після невдалої спроби в Гостомелі, виступили менше півсотні героїв…

Після цього бою Ірпінь стануть називати «Островом свободи», містом з підірваними мостами на двох річках, що були природніми оберегами. Буча й Гостомель, не маючи водяного щита, стали для ворога швидкою здобиччю. Символічно, що тероборонівці Ірпеня дали потужний бій теж біля мосту через Бучанку, який не підривали, а забарикадували, щоб не відрізати для жителів можливості евакуюватися. Міста й мости, у цьому співзвуччі, як на мене, є щось дуже вагоме, як і в поєднанні берегів.

А тоді, 27 лютого, десь о восьмій ранку, наче згідно з робочим графіком, посунула колона орди на залізних «конях» – бойових машин було понад сотню одиниць – до мосту через Бучанку, що був межею між двома містами. На шляху цього невидимого кордону був торговельно-розважальний центр «Жираф». Він стане першим форпостом неподоланої сили духу місцевого ТрО, яке організував «Повстанець», в мирному житті Володимир Коротя, депутат Бучанської міськради, а в недалекому минулому ветеран-атовець, який два з половиною роки воював з рашистами на Донеччині в розвідувальному взводі. Досвід воїна він розділив на всіх бійців.

Що думали орки, які зайшли на перших «коробках» під ТРЦ «Жираф», сидячи на броні, як «асвабадітєлі» України від українців, не відомо. Особливо, коли їх тут знову зустріла «Муха», що залетіла під башту БМП, яку «пустив» один із десантників згадуваної 80-ї ОДШБр Єлисей, група котрих долучилася до загону «Повстанця».

Тож орків на «Жирафі» зустріли «так, як треба». Начальник служби безпеки згадуваного ТРЦ, в минулому ветеран війни в Афгані й АТО, Фірдосі Ханкишиєв згадуючи цей день, сказав, що охоронці маркету відразу стали ціллю рашистів, і перший приліт снаряду, випущений з «коробки», був по «Форі», тоді накрило боулінг-клуб на другому поверсі.

Більш детально про бій на «Жирафі» розповів електронному часопису «Новинарня» Олександр Котенко. Його позивний – «Танго», оскільки захоплюється аргентинськими танцями.

«…Передовий загін підпустили максимально близько, бо в нас було лише три гранатомети. І коли наші хлопці вистрілили з них, підпаливши передові машини, всі наші почали стріляти по росіянах, які сиділи на цих машинах – вони сипалися з них, як горох. Схоже, що для них наш спротив був повною несподіванкою, бо коли піднімали потім їхню зброю, вона була на запобіжниках, навіть не заряджена… Напевно, цією раптовістю ми тоді їх заскочили зненацька, і вони мусили «відкотитися» назад… Потім, на наше щастя, цю російську колону розбила українська арта. І результатом тоді стала спалена колона в Бучі. Коли артобстріл вщух, наш штурмовий загін пішов на зачистку тієї вулиці. А ми залишилися наводити порядок тут… Зібрали зброю, документи, чотирьох «200-х» їхніх знайшли, а п’ятий – був мій. Ніколи не думав, що зможу вбити людину. Зміг! Бо не мав вибору. Ми пішли на зачистку. І під центральним входом у «Жираф» сидів (на жаль!) поранений російський військовий. Я до нього підійшов, ще двоє хлопців зі мною були, кажу йому: «Руки вгору – і будеш жити. Заберемо, полікуємо, у полон віддамо. І, може, додому поїдеш. А він: «харашо, харашо!» А сам руку в кишеню – і дістає гранату. Ну я і вистрілив. Не маю чим пишатися. Але вибору не було. Виходить, що одного росіянина вбив, а двох побратимів врятував… Коли ти бачиш, як літня жінка везе в будівельному возику іншу, ще більш літню жінку, бо та не може йти сама, важко передати словами цю біль… Як висловити емоції від цілого «кладовища» дитячих візків, в яких батьки привозили немовлят і взяти ці візочки з собою не могли, як і багато домашніх тварин, котрих були зграї… Мене ж взагалі вразив випадок, коли наш хлопець хотів допомогти молодій дівчині – підійшов сумку їй піднести. А в цей момент у неї влучає російський снайпер. На щастя, дівчина лишилася жива, але була серйозно поранена…».

Коли орківська колона ще дихала жаром агонії, ірпінські відчайдухи пішли збирати вцілілу зброю, не зважаючи, що поранений Zвір був смертельно небезпечним, адже неспроста вони позначали борти своєї техніки Zеткою, бо й зло починається з цієї літери. Та наші хлопці відважно пішли до тліючої «Zмії», що простяглася на всю вулицю між Ірпенем та Бучею, й непогано розжилися в цей день на зброю, ще й техніку прихопили…

Так ТРЦ «Жираф» став першим форпостом Ірпеня. Власники й працівники закладу надавали все необхідне для захисників, включаючи їжу. Саме звідси, незважаючи, що Ірпінь було звільнено 28 березня 2022 року, 21 червня, по суті, за один день до дати, коли фашисти розпочнуть війну, було «вигнано» останніх трьох рашистів з Ірпеня. Їх знайшли мертвими під завалами ТРЦ й здали для обміну на закатованих азовців.

Майбутні покоління міста мають пам’ятати, що саме за форпостом «Жирафу», у викопаних нашвидкуруч окопах, за бетонними міксерами й мішками з піском була незламна лінія оборони й сили духу нащадків козацького роду. Хоча під час боїв локації біля ТРЦ називали досить буденно: «Мішками», «Бетоном» (тут знаходилося укриття за бетоновозами»), «Пеньками», що означували місцевість, за яку не ступив ворожий чобіт. Рашисти навіть думали, що біля «Жирафу» вони воюють з бійцями НАТО, розповідаючи про це жителям окупованої Бучі.

Вони не знали, що незламним командиром цього форпосту був інженер харчової галузі Володимир Коротя – «Повстанець», справжній Воїн Світла, як і тисячі інших незламних українців. Саме вони є нескореною висотою істинних лицарів духу, на відміну від середньовічних воїнів, які прагнули чужих фортець, наші воїни самі ставали форпостами на межі Добра і Zла, захищаючи увесь світ від нього. Це про таких, як Володимир Коротя співають, що герої завжди нас захищають, коли приходить час. Він ще зовсім молодим став ветераном АТО й ділився спогадами про цю війну в своїх книгах. Його слово теж було зброєю, адже саме воно об’єднало всіх у нескореній ротно-тактичній групі Ірпеня, що створювалася за кілька днів до війни, в котру ніхто не вірив.

Але «Повстанець» її передчував, і заздалегідь почав гуртувати навколо себе справжніх патріотів, виступивши 22 лютого на своїй сторінці в ФБ, що ветерани АТО готуються до бою. Через два дні війна почалася, хоч її ніхто не оголошував, вона увірвалася в небо Гостомеля вбивчими вибухами, цілячись в серце України – Київ.

Очевидно, 22 лютого мало хто помітив пост Володимира Короті («Повстанця») на його сторінці в ФБ, але він став пророчим,  стверджуючи прописну істину: «Хочеш миру – готуйся до війни».

Володимир Коротя («Повстанець»): письменник і воїн

В евакуації я перечитував і поширював усі пости Повстанця на сотнях сторінок у мережі ФБ, а також матеріали про «бойові» перемоги ротно-тактичної групи «Ірпінь», щоб інші брали за приклад досвід їхньої оборони, що починалася з ядра бійців ветеранів АТО, які воювали на досвіді. Ось як про ці події писав на своїй сторінці в ФБ 19 березня 2022 року сам Володимир Коротя («Повстанець»)

«24 дні об’єднана мною РТГ «Ірпінь» тримала висоту на підступах до Києва. 576 годин без сну і відпочинку. Ми спали стоячи по дві години на добу. Тричі ми зупинили рух механізованих колон. Ми робили рейди і нападали на колони в Ірпені, Бучі, Блиставиці, Гостомелі, Ворзелі. Десятки спалених коробок. Дванадцять трофейних коробок. За цей час ми дали можливість киянам насолодитися водою та світлом. Спочатку ми тримали будівлі, потім руїни, потім підвали і просто сиру землю. Ми не відступили ні на сантиметр із зайнятих позицій. Суттєво розширили лінію оборони. Ми дали змогу Києву підготувати й сформувати оперативні резерви. Сьогодні ми нарешті вийшли на ротацію. Тепер пару діб сну. Хоча сумніваюсь. Тепер повноцінне формування і доукомплектування».

Ротно-тактична група «Повстанця» не тільки обороняла Ірпінь, а й робила глибокі рейди в стан ворога по всій території Приірпіння. Ось як Володимир Коротя писав у Фейсбуці про спробу звільнити Ворзель:

«Поки що я не можу із себе видавити подробиць того бою… Але прийде час, я справлюсь і все опишу. Це було 5 березня. Разом з полком «Азов» та бійцями 80-им ОДШБР ми зайняли двоповерхову будівлю на кільці Ворзельскої розв’язки. Нас було 63 бійця. Нас зажали коробки з трьох сторін. Ми спалили 9 коробок, в тому числі й танк! Чотири години ми вели бій в оточенні. Потім ще тричі проривалися на визволення своїх… Наших загинуло тоді семеро. Були підбиті чотири наші коробки. В одній з них я був командиром машини… Із жахливого  підготовлених позицій НЕ БУЛО ЗОВСІМ. Слава нації!».

Також Володимир у цьому пості пише, що за неповний місяць війни змінив вже третю каску, бо попередні були ушкоджені осколками.

Не витримували шоломи, але цього Воїна Світла підтримували Божі ангели й молитви врятованих жителів Ірпеня.

Коли повернувся в Ірпінь  мріяв про зустріч з «Повстанцем»

Нескорене місто кожного дня ранило душу руїнами, на які натрапляв мало не на кожній вулиці. Особливо вражав район СМУ, що став мертвим. Тут неподалік, біля мосту через річку Бучанку, знаходився блокпост, який за назвою ресторації називали «Караван-Гала». У цьому напрямку рашисти спрямували всю свою звірину лють, «переплюнувши» нелюдів фашизму. В цьому районі не залишилося жодної вцілілої хати, а багатоповерхівки вигоріли від низу до верху, наче коробки сірників.

Цей масив, який називають СМУ, пережив не тільки вогняні вали ворожої «арти», а й фосфорні бомби.

Смерть у районі СМУ не знала меж, хоча тут був всього один блокпост ТрО за мостом на річці Бучанка, де ірпінські тероборонівці відправили до пекла чимало ворогів. Вони запрошували їх туди їхньою мовою, використовуючи це як психологічну зброю, пишучи своєрідні послання на видних місцях. Перше створив «Повстанець» біля ТРЦ Жираф, написавши на шматку жерстяного профілю: «Добро пожаловать в ад».

***

Сьогодні нарешті отримав повідомлення у Вайбері про зустріч з «Повстанцем». Чекаючи його згадував подвиг Давида, який переміг велетня Голіафа, випущеним каменем з Божої  пращі, адже ірпінські захисники не мали важкої зброї проти ворога, що наступав броньованими колонами – однак вони не пройшли, хоча проти тисяч ординців було всього 130 воїнів на нескореній висоті «Жирафу». Символічно, що й моя зустріч із командиром цих героїв мала відбутися на площі Творчого Духу, названій в пошанування письменницького Будинку творчості письменників, Парнасом, що теж став одним із форпостів, де формувалося місцеве ТрО.

Площа Творчого Духу духмяніла в цей день черемуховим цвітом, хоча їй теж дісталося від рашистів. Особливо – Музі, що була на вершечку колони й похилилася від влучання осколків, наче один із символів нашого нескореного народу – червона калина…

Очікуючи «Повстанця», пригадував його біографію, подумки зауважуючи, що він закінчив ірпінську школу №12, воював в АТО, є депутатом Бучанської міськради. Знав, що хоч живе в Бучі, й не зважаючи на політичні суперечки влади двох міст, зумів в Ірпені об’єднати найхоробріших патріотів. Також мені було відомо, не знаю звідки, що дружина в нього фаховий юрист, що зі шкільної лави Володя не терпів несправедливості в усіх виявах.

Я шкодував, що до війни не був із ним знайомий. Та коли ми зустрілися, було таке враження, що знав його давно, адже не раз писав про воїнів минулих століть. Наразі Володимир видавався мені схожим на полковника Палія, в якого у Гостомельському замку був один із форпостів, коли він очолив повстання проти шляхти. Володя теж був «Повстанцем» не лише за позивним, а й по духу. Я з гордістю пишався, знаючи, що керована ним РТГ «Ірпінь» палила до двадцяти ворожих «коробок» на день. «Чим не Палій,— посміхався подумки, приглядаючись до справжнього Воїна сучасності.

Володимир Коротя був не богатирського зросту, але міцненької статури, яку ще більше посилював карбований якір на військовому паскові. Я знав, що він, коли воював в АТО, служив у розвідроті, і хоч прийшов з війни рядовим, але зібрав, як справжній полковник, цілу ротного-тактичну групу «Ірпінь», що на початку спротиву не маючи важкого озброєння зупинила цілу армаду орків.

Після цих боїв, які можна порівняти з подвигом спартанців, Володимиру Короті присвоїли звання сержанта, згодом «обер-лейтенанта», як він з посмішкою писатиме на своїй сторінці ФБ.

Він братиме участь в битві за Бахмут, буде відзначений бойовими орденами та званням Народного героя України. Згодом почне займатися формуванням батальйону в легендарній Третій штурмовій бригаді на базі героїчного полку «Азов».

Тоді ми довго розмовляли про бої в Ірпені в кав’ярні біля площі Творчого Духу, що було знаковим місцем для зустрічі з воїном-письменником.

Я читав його книгу «Пригоди Фантома», з якої поставали реальні будні війни й виклики, з якими зіштовхувалися після фронту в мирному життя молоді ветерани.

Наразі мене цікавило, як він зумів організувати такий загін бійців, котрі стали легендою, адже на початку їх було менше півсотні.

Він посміхався й розповідав:

– Нашим батьком був Козацький Дух, він і зібрав відважних патріотів, ядром котрих були ветерани АТО. Припхавшись під Київ, орки подвоїли нашу силу і лють, і хоча нам тоді не вистачало зброї й набоїв, але в нас була така сила, що спиняла колони орди. Один з моїх «механів», позивний Рембо майже голіруч пішов на БМП. Він непомітно підкрався до «коробки», відкрив люк, чикнув ножем рашистського механіка, вихопив його зброю, вклав командира машини, а потім захопивши «коробку», пройшовся по ворогах кулеметом й пригнав її до нас. Ми ще на тій «коробці» добряче повоювали.

— Чи не було страху, адже знали, що проти вас тисячі орків?

— Був, ми ж не термінатори, але свій страх ми передавали ворогу – від «Добро Пожаловать в ад», яке писали на видних місцях, до інших «іпсо», як от пісенних шоу, які влаштовували тричі на день. Для просвітлення їхніх мозкових звивин включали Гімн України, «Червону калину», і навіть «Гуцулку Ксеню». Пісні через потужні колонки заповнювали всю околицю, щоб вони знали, де знаходяться. Тоді рашисти, скаженіючі від люті, даремно спалювали боєприпаси, бо пісню не вб’єш! Хоча вони й так були «косолапі» в прицільності. Думаю в такі моменти вони не раз згадували «мать-перемать».

– О, це їх улюблений матюк, якого їхні предки навчилися від Чингізидів, коли ті похвалялися ґвалтуваннями. Та орки були мерзеннішими за ординців, навіть дітей ґвалтували. Хоча в ординців можливо були певні уявлення про честь, на відміну від путіноїдів, в котрих нічого святого. Адже, коли король Данило Галицький воював з ордою, то їхні правителі випрошували ярлики на правління.

– Авжеж, «приемственность поколений» дуже наглядна після їхніх звірств в Бучі та Ірпені… Коли ми підбили машини розвідувального загону колони, викликали на допомогу «богів війни». Спершу прилетів «Байрактар» і вклепав «коробки», щоб заклинити рух всієї колони. А тоді підключилась «арта» й дуже філігранно вгатила. Ми тоді взяли «на прокат», – посміхається, – чотири «конячки». Згодом у нас буде 12 механізованих трофеїв. Адже я знав, що проти броньованих колон воювати однією піхтою — марна справа. Я кинув тоді заклик в мережах, щоб до нас приїхали «механи» — відгукнулося 15 сміливців. Хлопці працювали   в день і вночі, навіть спали в «коробках», щоб якнайшвидше поставити їх в бойову лаву. 27 лютого ми розжилися ще й на БМД-2. У нас таких машин немає. Потім затрофеїли й БМД-3 і БМД-4.

— Все ж, наскільки знаю, розгром колони 27 лютого не зупинив рашистів?

— Так, орки не втихомирилися, хоча ми добряче «денацифікували» псковських десантників. Але друга атака через «Жираф» на Київ була ще лютішою — на нас перло 164 «коробки». Під час третього наступу вони трохи «здулися» й атакували вже 101-ю «коробкою». Кілька разів нам казали відходити з позицій, але ми стояли! Нас підтримували й стіни рідного міста, хоча й вони не витримували обстрілів, наша «казарма», в яку ми перетворили колишній адмінкорпус цегляного заводу, повністю перейшла на нуль, тобто в підвал, який ми називали бункером. З нами там постійно переховувалися мешканці міста, оскільки їм ніде було шукати захисту. А ще ми прикривали евакуацію з Бучі й спеціально не підривали міст через річку, заблокувавши його міксерами та «їжаками». По цьому мосту пройшло близько тисячі жителів Бучі. До речі, орки затесувалися до колони мирних мешканців, але ми їх вичисляли. Це було важко, адже 60 відсотків часу ми витрачали на фільтрацію, а 40— на бої. Однак ми стояли на висоті «Жирафу» так впевнено й зухвало, що до нас долучалися й бійці Грузинського іноземного легіону. Форпостом був не тільки  «Жираф» — ним стало все місто. Одним із стратегічних блокпостів Ірпеня також був міст на «Карван-Галі», де було справжнє пекло від ворожої «арти». Але це не зупиняло нас від бойових рейдів в Бучу та Ворзель. Через Бучу рашисти просувалися з особливою впертістю, хоча вулиці були вщерть заповнені спаленими «коробками», орків це не зупиняло. Вночі вони розтягували «зашкварені» машини, а вранці наступали знову. На нашому рахунку — три зупинені колони.

— Без сумніву, військові історики ще вивчатимуть досвід РТГ «Ірпінь», все ж, як вдавалося вашій сотні протистояти тисячному війську?

— Якщо говорити про наше РТГ, його бойове ядро налічувало 130 бійців, а взагалі в місті воювало близько семи сотень добровольців, в тому числі з Києва, до нас також підключалися підрозділи ЗСУ, поліції. Були в нас бійці, з потужним досвідом і мотивом, як от «Сєвас», Олександр Ткаченко. Він був нерушимою стіною нашого опору, навіть коли я розмірковував, чи не краще відступити, то він казав: «Хіба ми в АТО про таке думали?» — і ми стояли далі! «Сєвас» був чудовим стратегом і снайпером. А ще з нами воювали люди різних професій: юристи й програмісти. До речі, юрист, який отримав позивний «Електронік», налагодив з любительських рацій зв’язок між усіма блокпостами. Також з нами бився викладач танців і психолог з позивним «Танго». Були й досвідчені воїни, як от командир штурмовиків «Монах», Ростислав Чернобровий, який служив у поліції, мав за плечима низку ротацій в зоні АТО-ООС.

Ростислав свого часу працював у Дніпрі, та війна його застала в Ірпені. Взагалі то в нашій РТГ було два «Монахи», другий із «вісімдесятки» львівської ДШБр, які приєдналися до нас, як і кулеметник з позивним «Піка», котрий відбився від свого підрозділу. Натрапивши на нас, «Піка» відразу запитав: «Чи є кулемет?», коли його отримав, то заснув із «стволом» богатирським сном, й проспавши годин п’ятнадцять, відразу почав готуватися до бою.

«Піка» був справжнім віртуозом: чимало орківських морпіхів приземлив біля мосту в районі «Караван-Гали», він так спритно обирав позиції під спаленою технікою, що орки чманіли.

Хочу зауважити, що з нами воювали люди різного віку, найстаршому було 64 роки… Усіх окрилював бойовий дух. Знаєте, це такий стан душі, коли й смерть відступає, а Вічність дивиться на тебе з надією і підтримує. А ще ми постійно відчували підтримку влади, мера Ірпеня Олександра Маркушина, який стріляв зі  мною в окопі й стрічку кулемета заряджав.

— Чи почувалися ми титанами? Бували моменти, адже з нами була вся Україна, а за нашими плечима її серце — Київ.

— Як зреагували бійці, коли в ФБ з’явилися перші повідомлення, що орки прорвалися до північної частини Ірпеня й ставлять на коліна чоловіків, розстрілюючи прямо в потилицю, як за часів Сталіна?

—  Хочете запитати, чи ми злякалися? Ще більше хотілося їм відплатити за пролиту кров протягом століть, за всі їхні звірства, що чинили в нашій країні. Вони їх робили б скрізь, просто їм до нас ближче дотягнутися, тому маємо їх зупинити всім світом. До речі, в ці трагічні дні, коли на вулицях Ірпеня почали розстрілювати мирних людей, наші лави ще більше зростали, й ми не тільки обороняли місто, а й наступали. Кожного дня шматували орківську армаду, що загрузла під Ірпенем, колошматячи їх в Бучі та Ворзелі. У нас навіть була тактика наступу бетонними міксерами. З допомогою цих «леопардів» ми віджали у ворога сім вулиць. Я знав, що бункер бетонного міксера «бехою» не пробити, й вони стрілятимуть поверх нього, коли снаряди летітимуть на п’ятсот метрів далі, тож прикриваючись такою бронетехнікою, ми наступали. Колись цю тактику, можливо, ще вивчатимуть, як ірпінське ноу-хау, — посміхнувся Володимир, сказавши, що час йти до бійців.

***

Після цієї зустрічі з «Повстанцем» жалкував, що не запитав чому в нього такий позивний, хоча пізніше дізнався з його книг, про що буде розповідь згодом.

А тоді чомусь в уяві став перекладати слово повстанець російською мовою, та не міг знайти відповідник. Несподівано згадався Маркс, який в своїх творах гнівно писав, що московія вихована в жахливій школі монгольського рабства, бо навіть після свого звільнення залишилася рабом, ставши паном і водночас «оплотом» світової реакції й загрозою вільному суспільству. А згодом, через 34 роки після смерті класика його прорче передбачення щодо мокшинської орди збулося — сталася більшовицька революція на чолі з купкою терористів. Епоха цих «революціонерів» не могла спонукати до справжнього повстання, через що в буквальному перекладі повстанець у їхній мові означає «восставший», що більше підходить до словосполучення: «воставвший из пепла». Можливо, це слово народилося «из пепла москвы», коли її спалили перед наступом Наполеона. Все ж повстати проти царя й перемогти вдалося лише купці більшовицьких терористів, справу яких продовжують путіноїди. Але настане час — і в них народ повстане. Принаймні, це мої сподівання.

Схожа ситуація в московитів із самоназвою «русский», яку вони вкрали в нас з епохи Київської Русі, не замислюючись, що ніхто в світі не називає себе англійським, чи німецьким, а лише в іменниковій формі: англієць, німець і т. д. Тож і виходить, що така прикметникова самоназва, позбавлена майбутнього, наче постійно їх спонукає до побєдобєсія, до пошуків історичної основи в Україні, але шукають її вони не розумом, а війнами. Та й вигадані «исконные територии» ніколи не додадуть їм ні розуму, ні благополуччя.

А ще після цієї зустріч із «Повстанцем» з сумом думав, як рано в Україні стають ветеранами, на долю яких випало дві війни, а для декого й більше, якщо взяти до уваги кількість ротацій в зоні, так званого, АТО. Також мені завжди боліла й інша реалія, коли ніхто не звертав на них уваги, як і на саму армію, котру послідовно знищували. Навіть військові літаки розпилювали на метал для каструль, а каструлеголові політики позбавляли всіляких перспектив самих військових, яких тримали на мізерних зарплатах, у той час, як скоробагатьки набивали свої кишені, добиваючи й розкрадаючи до основ вітчизняну промисловість і багаті надра країни.

Володимир Коротя на своєму рівні не мирився з цими проблемами, через що пішов на вибори й став депутатом Бучанської міської ради. На жаль, до нього, як і до інших ветеранів АТО, не дослухалися, доки не вдарив грім 24 лютого.

Саме тоді, такі воїни, як Володимир Коротя, малоозброєні, але з силою духу міцніше криці, стали щитом Ірпеня, який захищав серце України — Київ. І хоч цих воїнів ніколи не помічали в гонитві за статками скоробагатьки всіх мастей, вони захистили всіх! Дуже хочеться сподіватися, що після війни в нашій країни будуть інші устремління — справедливість і честь!

Про зброю «Повстанця» у слові

Друга зустріч із Володимиром Коротею відбулася в Ірпінській бібліотеці під час презентації його книги «Роздуми Фантома про державотворення». Чому його герой «Фантом»? Про це я дізнався ще з його першого твору «Пригоди Фантома». Там є чітке пояснення образу в есе під назвою «Щоб зрозуміти, хто такий Фантом, пограй у гру». У цьому сюжеті автор пропонує експеримент із чайником, коли його треба кип’ятити стільки разів, щоб замість вечері втамувати голод. А ще виходити на балкон і вдивлятися в горизонт до моменту, коли стане холодно й захочеться в гарячу ванну й під ковдру до коханої. Але: «Уяви, що ванни не існує. Її ще не придумали. А дівчина твоя як мінімум за 800 км. від тебе», бо «Фантом» на фронті, з якого він повернеться уже не тим, ким був раніше. З тим же тілом, але іншими думками, головною з яких буде заклик, що Україну треба захищати не тільки на фронті, а й в політичних та життєвих сенсах, причому бути активними не лише ветеранам, а всім.

Однак його, а також інших ветеранів, не слухатимуть, і «Повстанець», постійно повставатиме проти цієї ситуації, а в лютому 2022 року, коли ніхто не чекав вторгнення рашистів, гуртуватиме ветеранів АТО, які матимуть зареєстровану зброю і першими вийдуть проти орків в Ірпені, не похитнувшись перед нашестям рашистів.

А ще в «Пригодах Фантома» багато філософських міркувань, як от в есе «Безсмертя»: «Де різниця між вічністю і безсмертям? — Ця різниця існує. Дехто з 10 відсотків змінює життя 90 відсотків. Безсмертних мало. Дехто скаже: Цой, Кузьма. Я почув приблизно 30 прізвищ українських винахідників і письменників. Але це все безсмертя. А от вічність зберігається на могильних плитах загиблих у війнах. Для того в релігії існує день усіх святих, щоб можна було згадувати незаспокоєні душі… Проводячи час зі своєю родиною, відчуваю, що шалено щасливий. Чому я це відчуваю? Бо знаю, як накласти джгут на відірвану кінцівку… як зігрітися від розтопленого снігу; як змотивувати дядька, який удвічі старший за тебе… як шматок заліза може обірвати життя… Навіщо мені всі ці знання? Не думав, що буде так складно, адже людям неймовірно важко переживати щось знову — особливе те, про що хочеться забути».

Але молодим ветеранам, яким випало дев’ять років війни, знову довелося йти на війну. І Повстанець пішов з іще більшим завзяттям. А чому?

Одну відповідь на це запитання знайшов в одному есе Повстанця у книзі «Пригоди Фантома». Хоча воно називалося «Про їжу», але було про справжню любов до Неньки: «Ми їли мерзлий варений горох з «епоксідкою» і запивали згущеним молоком. Сміялися, дивлячись один на одного, і дивувалися, що пережили ніч. Просили у Бога, щоб врешті забрав наші душі. Ми були найщасливішими людьми у світі. Ми були хохлами, які пишалися тим, що є українцями. Слухали виключно Муцураєва. Над нами майорів жовто-блакитний стяг».

Також відповідь на запитання: чому молоді ветерани першими знову пішли на війну, була й у книзі «Роздуми Фантома про державотворення» в епіграфі твору: «Ветеран це людина, яка має два життя. Одне до війни і одне після. Яке жив за себе та за того, в кого на, жаль, лише одне, яке було до війни», бо «Там, де Росія, там війна».

В есе з такою назвою Володимир Коротя розповідає, як зустрівся з одним хорватом, який впізнав у ньому ветерана. Він поцікавився, як той його вирахував, почувши у відповідь: «Я одразу бачу своїх».

Далі хорват почав розповідати про війну з сербами, як їм довелося палити російські танки, як в його взводі воювали троє українців, двоє з яких загинуло. Тоді Володимир йому розповідав про нашу війну, їхнє спілкування перейшло у формат, наче вони були учасниками одних і тих же кривавих подій, розпочатих росією.

Валентин СОБЧУК, член Спілки письменників України

Sharing is caring!

Send a Comment