«Кепсько! Якого біса так, по собачому, паскудно?» — Глухар відкинувся на піщану стіну їх тимчасового притулку та прикрив очі. Одразу навалилось щось змішане. Тут були і хронічна втома, і хронічний біль у лівому коліні, що переслідував його ще в цивільному житті, хронічне ниття у шлунку і такий самий хронічний мінор у почуттях. Цей клятий мінор з’явився наче нізвідки й майже непомітно.
Коли він почався? Пес його знає… Але це паскудство вправно, наполегливо та методично роз’їдало бойовий запал Глухаря наче шашель деревину. Та не тільки його.
Хлопці з його роти так само були уражені цим собачим мінором. Хтось у більшій мірі, хтось у меншій. Залежало хто коли мав хоч якісь новини з дому. Від своїх.
«Як там моя дівчинка?» — перед заплющеними Глухаревими очами постала його Полінка. Правий кінчик її губ подригувався, наче ледь ледь стримуючись. Він ніколи не міг напевне сказати, що передвіщає цей вигин куточку її губ. Чи то вона вибухне раптом заразливим сміхом, чи бовкне щось таке ядуче, що хоч вбийся на місці.
От хоча б того разу, коли вони востаннє були на шашликах у Сашка. Снігу в той день було наче на Алясці. Вони висмикували з білої та холодної маси розмоклі поліна, що ніяк не хотіли ні вилазити, ні горіти. Вона вчепилась за край якоїсь деревини й усім своїм тендітним тілом намагалась витягти її з хури. Хапалась за неї і так, і по іншому, тягла на себе й від себе, спробувала навіть підняти її вгору. Та де там! Врешті-решт зовсім втратила надію подолати цю дерев’яку й раптом обернулась. Глухар чітко запам’ятав цей жорсткий вигин правового куточка її губ. Він був так чітко й жорстко окреслений, з таким травматичним тремтінням, що сумніву в нього вже не було: вона зараз бахне щось таке короїдне та отруйне, що він почуватиметься й винним перед нею, і незручно перед Сашком та його Свєткою, яка і без того ледь зносила присутність Поліни. Він напружився в очікуванні її ядучих слів, а почув… її заразливий сміх. Вона реготала все ще тримаючись за ту вперту дерев’яку. Все її тендітне тіло вібрувало й грало в унісон з хвилями заливистого, мов лісовий водоспад, сміху. Ця сміхотня, немов та пошесть, перекинулась спочатку на Сашка, потім на нього самого й завершила коло Свєткою. Та, хоча й опиралась реготу, але не здужала. Він виявився сильнішим. Так вони й гоготали хвилин десять. Доки не вщухли потроху.
Глухар посміхнувся, все ще не розтуляючи очі. Здавалось, аж стало тепліше. Чи щось таке…
— Глухарський! Глухарський! — долетіло до нього.
Жаліючи за цією уявною химерою, розплющив очі та виліз назовні.
— Що таке?
— Швидко давай. Командир кличе.
— Мене?
— Ні, мою бабцю, — оскалився Лисий, — Швидше давай. Чалого не бачив?
— Нія, начебто
— Підходь до командного пункту і зачекай, бо він вас обох покликав.
— Добре, йду.
Лисий, злегка припадаючи після поранення на ліву ногу, почимчикував далі у пошуках Сержа Чалого.
Командир стояв біля вікна й споглядав за купкою горобців, що видирали один у одного окраєць чорного хліба. Глухар з Чалим постукали й, не очікуючи віповіді, відчинили двері.
— Можна?
— Вперед, хлопці.
Він відвернувся від вікна й перевів погляд на них. Чомусь мовчав. Від цього мовчання у Глухаря ворухнулось якесь недобре передчуття. Щось холодне, навіть крижане пробігло по спині десь у районі лопаток, й віддалось дурною і злою біллю у потилиці. Знов занило коліно. Захотілось присісти, але перед командиром це було неможливо.
Він глибоко вдихнув, щоб вгамувати розгойдане тіло й почуття. Іноді допомагало.
— Що хлопці? — нарешті заговорив командир, — Ви ж одночасно до нас потрапили?
— Так точно, — на одному диханні відповіли обидва.
— Ви ж обоє одружені, якщо не помиляюсь?
— Так, — синхронно кивнули головами.
— Тоді.., — він знову замовк начебто щось вираховуючи, — В неділю повертаються з відпустки Бобровський та Остапчук, тож готуйтесь.
Після цих слів обидва тільки й могли, що ошелешено дивитись на командира, не в змозі повірити почутому.
— У вас що, язики повідсихали? — командир намагався втримати посмішку
— Ніяк ні, пане підполковнику! — відновився першим Глухар.
— Тоді повертайтесь на місце дислокації та готуйтесь до відпустки.
Обидва вийшли з командного пункту, так і не зронивши жодного слова. Лише перед тим як розійтись, поглянули один на одного, й за мить міцно обійнялись. Немов після вдалого наступу.
«Цікаво», — промайнуло в голові Глухаря, — «Що вона зараз зробить? Облає чи розсміється? Тепер вже без сумніву облає…».
Правий куточок його губ невпинно попрямував догори.