Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі Господи Боже наш!
Молимо Тебе, пом’яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, і прийми їх у Свої небесні світлиці як зранених мучеників, омитих своєю кров’ю, як тих, хто постраждав за Святу Церкву Твою та Батьківщину, що її благословив Ти як насліддя Твоє. Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю, бо вони віддали життя в бою за незалежність землі Української, бо захищали від ворогів православну віру, в тяжкі роки боронили Вітчизну від чужинських орд. Пом’яни, Господи, і всіх, що добрим подвигом змагалися за віддавна бережене Апостольське Православ’я, за освячену і Тобою обрану, як народ Божий, українську землю, на яку вороги Хреста і Православ’я приходили з вогнем і мечем. Прийми з миром душі рабів Твоїх, що воювали за мирне життя наше, за добробут і спокій наш, і даруй їм вічний спокій, бо вони рятували міста й села і собою захищали Батьківщину. Помилуй Твоїм милосердям убитих на війні православних ратників, прости їм усі гріхи, в цьому житті заподіяні словом чи ділом, свідомо чи несвідомо. Зглянься милостиво, о Премилосердний Господи, на рани їхні, муки, стогін і страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі вгодний. Прийми їх милістю Твоєю, бо люті скорботи й тягарі тут понесли, перебуваючи в нестатках, у скруті, трудах і неспанні, голод, спрагу і виснаження терпіли, були, як ті вівці, що на заколення. Молимо Тебе, Господи, нехай будуть рани їхні оливою та ліками, пролитими на гріховні рани їхні. Зглянься з небес, Боже, і пом’яни мужів, убитих у розквіті літ і сил, старців — у силі духу й мужности; подивись на сердечну скорботу нашу, подивись на журбу нашу і змилосердься, Всеблагий Господи! Ти забрав від нас рідних наших, але не позбав нас Твоєї ласки: осели в Царстві Небеснім усіх повік незабутніх рабів Твоїх, як добрих воїнів, що мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах; зодягни їх там у шати світлі й чисті, як тих, що вибілили тут одяг свій у крові своїй, і вінців мученицьких сподоби. Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти світу, плоти й диявола; долучи їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, праведних і всіх святих Твоїх..
Людмила Менюк (позивний «Мальва»), ветеран російсько-української війни, волонтер
Станіслав Менюк народився 9 лютого 1991 року у місті Гайсин. Навчався в НВК: СЗШ I–III ступенів-гімназії м. Гайсин (колишня СЗШ № 1), у 2007 році закінчив 9 класів і вступив до Гайсинського медичного училища, яке в 2011 році успішно закінчив, отримав спеціальність фельдшера. Стангіслав захоплювався спортом, найбільше — армреслінгом. Був членом Вінницького спортивного клубу «Спартак». Виступав за армреслінг клуб «Спартак» м. Вінниця, а у 2013 році став чемпіоном Вінницької області з цього виду спорту. Організував перший відкритий турнір з армреслінгу в м. Гайсин у 2012 році.
Активний учасник Майдану, в липні 2014 року добровольцем пішов служити в добровольчий батальйон «Айдар» санінструктором. Виніс з поля бою багатьох поранених. Вибух російсько-сепаратистського фугасу, який пролунав 27 липня 2014 року, забрав життя молодого гайсинчанина. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року Менюка Станіслава Петровича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст.
Зазвичай новий цикл я розпочинаю зі «Сповіді» з митрополитом. Адже приїжджаючи до регіону, для мене важливо вклонитися українському Храму й отримати благословення. Так і цього разу Високопреосвященний Михаїл, архієпископ Вінницький і Тульчинський благословив нас і нашу працю.
Але Подільський цикл я розпочну зі «Сповіді» про тих, хто відав своє життя за Україну і тих, хто присвятив своє життя Вітчизні. Адже, живучи власним сьогоденням, ми не маємо права ані на мить забувати, завдяки кому можемо дивитися в мирне небо. Не маємо права забувати тих, хто віддав кожному з нас усе, що мав — власне життя. В той похмурий день небо не припиняло плакати ані на мить. Мені було важко налаштуватися на цей діалог, адже я завжди з великою обережністю доторкаюся до душ, котрим випало стільки болю, щоб, боронь Боже, зайвий раз не сколихнути той біль.
Ми з Людмилою Менюк зустрілися біля Гайсинського музею АТО. Вона по-дитячому щиро посміхнулася й уважно подивилася мені в очі. Можливо, вона зуміла побачити скільки ніжності та поваги я відчув, дивлячись на неї, а може побачила в моїх очах щось своє, але без слів кивнула своїм думкам. Ми мовчки курили. Нервували. Її сина тут пам’ятають. Шанують. Один зі стендів музею присвячений Станіславу Менюку.
Не дай Боже комусь пережити те, що випало на її долю. Але вона не зламалася. Навпаки — загартувалася. І пішла далі. Вона захищає Батьківщину так само, як чоловік і син. Розмовляв з нею і відчув, що ця красива, тендітна жінка сильніша за мене. І справа не в емоціях, а в тому, що в ній є стрижень, що міцніший за сталь. Пам’ять. Віра. Честь. Любов. Батьківщина. Для неї це сенс життя.
Такі, як Мальва, не схилять голови інакше, як під іконами і перед Богом. Для мене це урок. Урок високої й непокірної мужності. В ній так багато надважливих істин. Адже хто краще за неї навчить нас, що чужих дітей не буває? Хто краще за неї знає, чого коштує мир в нашій державі? Хто краще за неї знає ціну кожному солдату? Кожному загиблому на цій війні.
Вона пішла далі. Пішла жити, воювати та любити. Переступивши через неймовірний біль, вона знаходить в собі сили душею обіймати всю Україну. Таким людям треба дивитися в очі. Дивитися так само як дивляться на світ вони: прямо, відкрито і щиро.
Я бачив її очі. І лиш повторював подумки: «Дякую тобі, рідна. Назавжди дякую». Залишившись на самоті під іконами, я молився за неї. Молився і дякував Господу за цю зустріч. Я ще не раз згадаю її у своїх молитвах.
Тому що вона пішла далі. Для мене ця жінка — це Україна. Загартована полум’ям війни, в якому втратила найдорожче, але непокірна, незламна, сильніша за будь-якого ворога і при цьому здатна квітнути та любити. Ми вийшли на вулицю і знову закурили. Я уважно спостерігав за нею. Прощаючись, вона тепло і по-рідному обійняла мене.
І де б я не був, як би не склалася моя доля, я завжди буду пам’ятати її погляд. Дописав. На мить замислився. Неймовірно закортіло курити. Знову закортіло доторкнутися краєчком пам’яті до людини, котра пішла далі.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Людмила Менюк (позивний «Мальва»), ветеран російсько-української війни, волонтер