Ми рухаємося пустелею очищення й каяття, котра випалює з нас рабську залежність і страх перед безжальним північним людожером — Олег Володарський (відео)

Настільки повномасштабного макета більше ніде немає

Усього в музеї близько тисячі предметів, повязаних з російсько-українською війною. Є зразки обмундирування та зброї, уламки снарядів, муляжі гранат, макети бойової техніки, прапори, особисті речі військових, фотографії, дитячі малюнки й листи. Все це приносили учасники бойових дій.

— Цей музей є унікальний своїми експонатами, аналогів в Україні немає, – додає голова громадської організації «Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району» Микола Данилюк, 57 років. — Він створювався людьми, які пройшли війну і знають, що це таке. Вони можуть розповісти про те, що бачили своїми очима. Наш музей знають не тільки в Україні, а й за кордоном. Були делегації з США, Англії, Іспанії, Нідерландів, Фінляндії, Білорусі. До речі, цікаво те, що музей відвідали вже чотири групи білорусів і жодна не залишала письмового відгуку. Усі бояться, хоча й захоплюються нашими воїнами й Україною. Та, на жаль, рівень патріотизму серед нас, українців, стрімко впав у порівнянні з 2014 роком. Люди, які не воювали і не воюють, стомилися від війни, хоча й не знають, що це таке. Але шлях до перемоги тільки один – не здавати позицій. Через це вважаю неправильним, що на День Незалежності в Києві не було військового параду. Він не лише підняв би бойовий дух народу, але й показав Росії, що ми на коліна перед нею не станемо. Бо в нас є сильна армія і є чим дати відсіч. За останні пять років зявилася нова військова техніка, відремонтована стара. Словом, є що показати і треба показувати. Адже, крім українців, доля нашої країни нікого не цікавить. І Європа, і наші олігархи захищають, перш за все, свої економічні інтереси. І лише народ в усі часи залишається незламною силою. Саме тому необхідно, аби люди не забували, що, крім буденного життя тут, є ще страшна війна на сході країни. Важливо, щоб наші земляки просто приходили в музей, приводили своїх дітей, пройшлись Алеєю Слави і помолилися за героїв, які віддали своє життя заради України.

Джерело: https://m.gazeta.ua/articles/region-newspaper-lyudy/_nastilki-povnomasshtabnogo-maketa-doneckogo-aeroportu-bilshe-nide-nemaye/924878

Андрій Головань, учасник російсько-української війни, директор музею АТО міста Гайсин Вінницької області

— Сину, іде війна!

Стогне земля з яворами.

Сину, що буде з нами?!

— Мамо, ніхто не зна!

— Сину, летять літаки,

З неба летять у вічність…

— Мамо, ще буде січа,

І обеліски, й горбки…

— Сину, моє дитя!

Мріє моя єдина!

— Мамо, ти в мене одна!

Ти – це моя Україна!

Мамо, іду… Прости…

— Візьми собі хрестик натільний.

— Мамо, все краще – ти,

Світ, що любити навчила!

— Сину, моє дитя!

Боже святий, відпускаю…

Бо Україна одна

У серці з краю й до краю.

Автор Любов Геньба

Привітне й затишне місто вирує звуками буденного життя: шумом автомобілів, гомоном голосів, музикою, котра лунає з кав’ярень та магазинів… А в центрі міста Алея Слави на честь воїнів, котрі загинули в російсько-українській війні, поруч з якою розташувався музей АТО. Біля музею нас зустрічає його директор, учасник російсько-української війни, волонтер Андрій Головань. 30-річний сивий українець. На його долю і долю всього його покоління припало надскладне завдання: віднайти й повернути усім нам СПРАВЖНЮ Україну. Ми вже не маємо ані часу, ані змоги закривати очі на правду: наша країна вже сотні років по-справжньому нам не належить, адже й досі на теренах нашої країни чимала кількість вати, сепаратистів та колабораціоністів.

А вони, молоді, котрі виховувалася вже в незалежній Україні, не допускають навіть думки про те, що наша країна може не бути незалежною. Це покоління, котре непомітно для нас виросло і, вільне від совкових ідеалів й комуністичних наративів, стало набагато дорослішим та свідомішим за нас. Вільне та сильне покоління вже незалежної України, в програмі «Сповідь» я називаю їх ровесниками України.

Вони на Майдані, на війні, в тилу днями й ночами, не шкодуючи сил і часу, а інколи навіть життя, допомагають нашій країні вистояти та перемогти в боротьбі із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Вони опинилися на гребені ВІЙНИ. Тоді, коли вона почалася, їм було по 20, 25 років, а декому ледве виповнилося 18. Ця війна викрила те, що один 20-річний син НЕЗАЛЕЖНОЇ України часто виявлявся набагато свідомішим та рішучішим за десяток 40-, 50-річних чоловіків. Мені завжди складно перед ними. Хочеться опустити очі від усвідомлення того, що моє покоління не зробило нічого для того, щоб ця війна їх не торкнулася.

І зараз ми маємо усвідомити, що весь нас життєвий досвід, котрим ми прагнемо навчати та повчати молодь, виявився безсилим перед обличчям війни, в котре вони сміливо та безжально зазирнули. Саме тому ми маємо слухати та чути їх. Це вже країна наших дітей. Ми прожили життя так, ніби маємо право робити з Україною все, що нам заманеться, а насправді ми не отримали цю землю у спадок від предків, котрих так часто забуваємо, чи в користування від якоїсь з держав. Ми позичили її у наших дітей. І тепер вони, ціною власних життів, розплачуються за НАШІ борги.

Назар Суденков, Олексій Грицан, Олег Левченко, Андрій Головань… І ще тисячі таких звичайних і водночас надзвичайних хлопців та дівчат, котрі пішли захищати нас, своїх недбалих і байдужих батьків. Це дуже страшно визнавати. Страшно, соромно й боляче. Але й далі ховатися від цієї правди вже не можна. Ми мусимо навчитися жити з цією правдою. Адже вони взяли на себе тягар спокутувати нашу провину: боронити та відбудовувати рідну країну. Нам залишається просто йти за ними, поруч з ними й допомагати та підтримувати цих раптово вже не дітей, котрі саме з нашої вини так рано подорослішали. І в цьому буде більше совісті, мудрості, гідності та любові.

Вже настав час нам усім взятися за руки, стати пліч-о-пліч і, піднявши очі до неба, помолитися Всевишньому. Наша сила в єдності. Але після стількох років розбрату та поневірянь, об’єднати нас зможе лише Бог та Любов. Єдність та молитва — це та сила, перед якою не вистоїть ані зовнішній, ані внутрішній ворог. Досі нас об’єднувала система, страх, безвихідь. Зараз вже настав етап переусвідомлення помилок та їх виправлення. В цьому є глибинна, Божа мудрість: розповідати дітям про наші помилки, визнавати їх, спокутувати та допомагати не повторювати. Адже безвідповідальність ледве не привела країну до катастрофи.

Все лише починається. Жовто-синя Нація рухається пустелею очищення й каяття, котра випалює з нас рабську залежність і страх перед безжальним північним людожером. Ми нарешті починаємо усвідомлювати, що ми, українці, — нащадки русів, нащадки Русі, а наші самозвані брати, прямі спадкоємці андрофагів (андрофаги — плем’я, яке мешкало на пн. Скіфії (Геродот, Історії, IV, 18, 106, 125). Прізвисько своє (з грец. — «людожери») одержали, мабуть, через звичаї ритуального канібалізму. Вели рухливий спосіб життя і одягалися, як і Скіфи, але мова в них була іншою. Геродот пише, що вони мали найдикіші звичаї серед скіфів та їхніх сусідів, у них не було ні прав, ні законів. Це може означати, що вони були войовничими і не дотримувалися норм права тих часів. — прим. ред.)

Ми розмовляли з Андрієм в музеї АТО. Він збирався балотуватися на місцевих виборах. Це уважний, чуйний та небайдужий чоловік. Він уміє слухати та чути. Ця людина варта поваги й варта того, щоб бути почутою. Андрій втратив друзів на цій на війні. Тих, кого знав з дитинства, з ким дружив змалечку. І цей біль назавжди залишиться з ним. Відлуння цього болю видно в його очах, у словах, у вчинках. Там, у Гайсині, Андрій не самотній у своїй потужній та дієвій любові до Батьківщини. В цьому місті згуртований колектив однодумців й патріотів. Вони ревно ставляться до України. І це правильно. Вони вивчили цей урок на війні. А це страшна та жорстока школа. Андрій говорив про Україну, заради якої ризикував життям. Розповідав про країну, якою він її бачить і якою буде розбудовувати.

Андрій говорив, а я слухав його і молився про те, щоб усі ми, ті, кому так небайдужа Україна, нарешті об’єдналися. Так, вони можуть в чомусь не погоджуватися один з одним, можуть мати різні погляди на багато запитань. Це нормально. Це правильно. Головне те, що ми любимо свою країну. І якщо ми хочемо її розбудувати — ми зобов’язані слухати та чути одне одного. Затишний, створений з любов’ю музей у затишному місті Гайсин. Щирі, справжні, небайдужі українці, котрі бережуть пам’ять про тих, хто не повернувся з цієї війни. Вони з теплом та турботою ставляться до кожного аркуша, кожної фотографії, кожного дитячого малюнку. Це пам’ять та віра. Це НАЦІОНАЛЬНЕ НАДБАННЯ. Це шана новітнім українським ГЕРОЯМ. Це те, що кожен з нас має знати, поважати та шанувати. Новітня історія, новітні герої. Єдине, що залишається незмінним протягом віків, це найважливіше для нас: Бог і Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Андрій Головань, учасник російсько-української війни, директор музею АТО міста Гайсин Вінницької області

Sharing is caring!

Send a Comment