Не повинно бути так, щоб долею команди з будь-якого виду спорту опікувався лише її власник. Заманеться йому – то переведе команду в інше місто, а може взагалі її розформувати

Протягом 30 років незалежності України наші чоловічі збірні команди з ігрових видів спорту не вибороли не лише жодної олімпійської нагороди, а й взагалі майже не потрапляють на Олімпійські ігри та фінали світових чемпіонатів. На останній Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро наших команд знову не було. А йдеться про найпопулярніші у світі види спорту – футбол, баскетбол, волейбол, гандбол, водне поло…

Великий спорт – велика політика

За радянських часів спорт був ширмою, яка прикривала всі вади нашого тодішнього життя. Своїми перемогами радянські спортсмени мали демонструвати світові «переваги соціалізму». За те, що хокеїсти вміли влучно кидати по воротах, фігуристи робити «потрійний тулуп», а шахісти ставити мат королю, їх нагороджували найвищими державними відзнаками. Ну а коли обидва табори почали бойкотувати Олімпійські ігри, всім остаточно стало зрозуміло, що великий спорт – це велика політика.

Внутрішні розіграші чемпіонатів СРСР із різних ігрових видів спорту були підпорядковані лише одному – підготовці збірних команд країни. Основну ставку робили на так звані відомчі клуби Міноборони та Міністерства внутрішніх справ. У всіх без винятку ігрових видах спорту у чоловіків домінували команди ЦСКА (СКА) та «Динамо». У футболі це передусім київське «Динамо», московське, тбіліське, мінське і ЦСКА. Клуб ЦСКА тріумфував у хокеї, баскетболі й волейболі, маючи у кожному зі своїх складів з десяток заслужених майстрів спорту. У гандболі разом із ЦСКА ще був мінський СКА. У водному поло домінували «моряки» ЦСК ВМФ і московське «Динамо», у хокеї з м’ячем – «Динамо» Москва, «армійці» Свердловська і Хабаровська. А ще красноярський «Єнісей», команда Сибірського військового округу. У хокеї на траві перемагали «міліціонери» Москви та Алмати. У регбі чемпіонську ходу мала ВПА (Військово-повітряна академія) з підмосковного Моніно. Всього разом узятих цих команд у вищих лігах радянських чемпіонатів було менш як 15%, а перемог вони мали понад 80%.

Радянська система нищила спортивну конкуренцію. Десятки чудових профспілкових команд були зруйновані – футбольні «Карпати» і «Арарат», хокейні «Трактор» та «Автомобіліст», баскетбольні «Будівельник» і «Спартак» та багато інших. Практично всіх їхніх талановитих гравців одразу призивали на строкову «військову службу».

Скільки блискучих українських спортсменів відстоювали інтереси московського ЦСКА не з власного бажання! Чого варті лише імена київських баскетболістів, олімпійських чемпіонів і чемпіонів світу: Володимира Ткаченка, Валерія Гоборова, Олександра Сальникова, Сергія Коваленка, Олександра Білостінного, Олександра Волкова. Та хіба лише вони? У Литві тоді найбільш хвилюючи для всіх питанням було – чи вдасться їхньому геніальному центровому Арвідасу Сабонісу не зіграти за ЦСКА? Його друзям із каунаського «Жальгіріса» Римасу Куртінайтісу та Сергію Йовайші не вдалося…

А ось у жінок, де силоміць в армію не брали, домінували зовсім інші команди: пригадуйте славетну еру баскетболісток ризької ТТТ, волейболісток свердловської «Уралочки», гандболісток київського «Спартака»?..

Звичайно, що й тренери на кшталт Валерія Лобановського, Олександра Гомельського та інші, маючи такий привілей, були королями. А чого вони досягли, тренуючи профспілкові та закордонні команди? Віктор Тихонов залишився тренувати хокейний ЦСКА, але після зміни системи його колись непереможний легендарний клуб жодного разу протягом стількох років нічого не виграв, борючись лише за збереження місця в елітній лізі…

Антирекорд футбольного чемпіонату України

Коли Україна стала незалежною державою, з’явилась надія на поліпшення ситуації у спортивній галузі. Але, на жаль, не судилося. Те, як нині відбуваються деякі першості України – тема для гумористичних видань. Збираються собі команди на так звані тури й у робочий час проводять поєдинки. На трибунах глядачів менше, ніж самих спортсменів.

Для кого вони грають? Цьогорічний чемпіонат України з футболу взагалі дивовижний – в елітній лізі грають представники всього восьми регіонів нашої країни, натомість Львів, Донецьк, Київ представлені одразу кількома командами. А на черзі з першої ліги стоять їхні земляки. Дочекалися в еліті «Колос» з Ковалівки, де населення села вдвічі менше мінімальної кількості місць, які згідно з регламентом мають бути на стадіоні… На Ігри цих штучно створених команд, на утримання яких ідуть великі гроші, їх матчі проходять за порожніх трибун, а понад 75% вболівальників нашої країни не бачать великого футболу на стадіоні. У минулій першості встановлено абсолютний антирекорд відвідуваності усіх чемпіонатів України. Майже половина команд-учасниць чемпіонату свої домашні матчі грали не на рідних стадіонах. Прихильники гри мільйонів бачили по ТБ гнітючий вигляд пустих трибун стадіонів.

Але жодних висновків ФФУ і ПФЛ не зробили. Який же це чемпіонат без команд Харкова, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва та інших регіонів нашої найбільшої у Старому Світі країни?!

Цілком імовірно, що за наявної системи, коли в бюджеті держави грошей набагато менше, ніж поза ним, нас очікує перспектива мати у прем’єр-лізі команди лише київського та донецького регіонів. Адже в Україні першість проходить не серед команд регіонів, а колективів майстрів. Чому на Чемпіонаті світу нікому не спадає на думку дозволити грати декільком командам від однієї країни?

Безумовно, має бути не лише спортивний принцип, а й розумна система першості. Не повинно бути так, щоб долею команди опікувався лише її власник. Заманеться йому – то переведе команду в інше місто, а може взагалі її розформувати. Свого часу таким чином зникли хокейні «Сокіл» і «Беркут», баскетбольні «Денді-баскет», «Шахтар», «Азовмаш», «Біпа МОДА», футзальні одеський «Локомотив» і «Шахтар», волейбольні «Азот» та «Локомотив» та інші. А ці команди були лідерами у своїх видах. Довгий перелік зниклих футбольних команд добре відомий. А з огляду на те, що за нормальної (сподіваємося, що така колись буде) української влади в черзі до прокуратури стоятиме багато власників клубів, напевно, буде й продовження цього переліку.

Перше коло чемпіонату з футболу завершується, коли грають на крижаних полях за мінусової температури. Хіба може в таких умовах поліпшуватись майстерність гравців? До того ж за порожніх трибун. Аргумент, що система осінь-весна покращить наш футбол – абсурдний. Так нічого ми за цей час і не виграли. Зате більша частина літа в нас у футбол не грають. Принагідно зазначу: серед іншого, щоби бути конкурентоспроможними, свої домашні матчі у ЛЧ та ЛЄ нам треба починати у звичайні для нас вечірні 19.00, а не майже нічні 22.05, де ми даємо фору західним командам. У другому таймі наші засипають…

Великий Кубок України

Тож уявімо собі, що з 15 березня по 15 листопада в нашій країні розігрують окремі чемпіонати, а набрані очки складують у залік Великого Кубка України. У кожному командному ігровому виді спорту на старт виходять 25 клубів всіх регіонів нашої країни. Уявляєте, скільки гордості буде у місцевих хлопців за свій край, за своїх земляків! Назви команд будуть рідними для свого краю, а не такими убогими чи ганебними, як «Спецтяжмаш», «Іллічівець» або «Хімпром». Звісно, всі підприємства та установи регіону підтримуватимуть свою команду – гордість краю. Фінансування може бути частково з державного і регіонального бюджетів. І, звісно, команди зможуть самі себе певною мірою утримувати. Економічні розрахунки показали: якщо центр не «грабуватиме» регіони – бюджети клубів будуть пристойні, а структура – справедливою. Підпорядковуватись команди мають лише обласній раді, обраній громадою регіону на виборах, і представляти не лише місто, а всю область, увесь регіон. Помріймо й уявимо один з таких матчів – команда Донеччини «Гірник» приймає кримську «Таврію». В обласному центрі футбол, у Макіївці – хокей на траві, у Горлівці – гандбол, у Маріуполі – баскетбол, у Дебальцевому – реґбі, у Краматорську – водне поло, в Єнакієвому – футзал, у Слов’янську – волейбол. А матч-відповідь у Сімферополі, Бахчисараї, Севастополі, Керчі, Євпаторії, Феодосії, Ялті. Потім міста міняються видами спорту. І так по всій Україні, де вже є можливість та умови проведення подібних матчів.

Пещений київський глядач у переважній своїй більшості ходить лише на міжнародні топматчі. Але ж в області десятки міст. І для кожного з них подібні ігри були б великою подією. Вони й автодороги й готелі у себе нові зроблять, щоб пристойно зустріти дорогих гостей. І вся ця інфраструктура залишиться місту, служитиме розвитку великого спорту і фізичної культури. А наявні зараз футбольні професійні клуби повинні мати статус аматорських команд – колективів фізкультури. Скажімо, «Оболонь» гратиме на першість аматорів, Києва і пивних закладів України. Якщо у заводу є така можливість – чому б ні?

Більше спортмайданчиків – більше людей охоплено спортом і фізичною культурою

Що більше буде масового аматорського спорту – то кращим буде здоров’я української нації та вибір кандидатів для професійної гри. Саме з таких команд і будуть запрошувати до головних клубів талановитих гравців, які відстоюватимуть честь свого рідного регіону. Узимку та на початку весни аматори разом із професіоналами зможуть взяти участь у розіграші Кубка України у своїх видах спорту. Фінали можна розігрувати 24 серпня на наше чудове свято. А фінали Суперкубків призначати за тиждень до старту нового сезону.

А потім у дванадцяти регіонах нашої країни кожного туру проводити поєдинки 24 команд у восьми найпопулярніших у нас ігрових видах спорту. Понад сто наших міст уже зараз можуть прийняти у себе подібні матчі. 48 турів протягом восьми місяців! Уявляєте, яке це буде дивовижне свято для людей? Всюди повні трибуни, інтрига, боротьба. Маленьке містечко цілий рік житиме подією – проведенням у себе бодай одного матчу. З’являться нові майданчики, молодь потягнеться до занять спортом – це стане престижним заняттям. А значить, з’являться нові таланти й будуть у нас сильні збірні, які виступатимуть на Олімпіадах. І обов’язково до нас прийдуть перемоги на різноманітних чемпіонатах, поза усяким сумнівом!

Дмитро Нагорний

Sharing is caring!

Send a Comment