Олег Левченко — молодий, щирий і усміхнений. Але в очах наших відважних захисників назавжди застигла тінь війни — Олег Володдарський (відео)

Оборона Донецького аеропорту

95-та окрема десантно-штурмова бригада (95 ОДШБр, в/ч А0281, пп В1740) військове зєднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

З жовтня 2014 року 4 рота («Ведмежа рота») 2 батальйону бригади брала участь в обороні Донецького аеропорту.[8] 5 жовтня під час спроби зайняти позицій в районі с. Спартак загинув молодший сержант Сергій Сідлецький, 6 жовтня внаслідок обстрілу з градів загинув солдат Артур Сілко.

25 листопада 51 військовослужбовців «Ведмежої роти» повернулися до Житомира.

1 та 13 аеромобільні батальйони підрозділу брали участь в боях в районі аеропорту в період з 18 січня до 20 лютого 2015 року.

Бійці 1-го батальйону прибули на позицію «Зеніт» в ніч з 17 на 18 січня. Вже зранку зведена РТГр 95 ОАЕМБр (близько 90 бійців, 9 БТР) була задіяна в штурмі селища Спартак. В результаті бою танкістам 2 ОТБ вдалося зруйнувати міст. Три військовослужбовці 95-ї бригади загинуло, 14 було поранено.

20 січня 3 бійці 13-го окремого батальйону бригади загинули в районі ЗПС аеропорту при виконанні штурмових дій, в цей же день військовослужбовці 1-го аеромобільного батальйону бригади були задіяні до штурмових дій в напрямку шахти «Путилівська».

22 січня десантники 95-ї бригади брали участь в обороні військової частини «Катер», під час якої було знищено 3 БТР-80, 3 БМП-2, 2 МТ-ЛБ, 3 МТ-12 «Рапіра», 3 кулемети НСВ, 6 автомобілів «Урал» та один КрАЗ незаконних збройних формувань, один з танків та ще один БТР-80 отримали сильні пошкодження. Також в результаті бою у полон потрапили приблизно 10 сеператистів. На даний момент вдалося встановити, що в тому бою загинуло 27 бійців 1 ОМСБр. В результаті поранень, отриманих в ході бою, через декілька днів в шпиталі помер старший сержант 13 ОАЕМБ Віталій Мазур.

Під час штурмових дій 26 січня підрозділи 1-го аеромобільно-десантного батальйону та 13 окремого аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, посилені танковим взводом 3-го окремого танкового батальйону 169-го Навчального центру СВ ЗСУ, а також 3-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади знищили противника в районі залізничного мосту на ділянці Авдіївка — Донецьк поблизу м. Авдіївка та шахти «Путилівська» і взяли їх під контроль, 9 бойовиків було взято у полон. В бою загинули 5 бійців бригади.

10 лютого 13 ОАЕМБ штурмувала позиції в районі цементного заводу, а в цей же час 3-тя рота 1-го батальйону мала зайти у Спартак. В бою загинуло 4 військовослужбовці 13-го ОАЕМб, позиції зайняти не вдалось.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/95-%D1%82%D0%B0_%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B0_%D0%B4%D0%B5%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BD%D0%BE-%D1%88%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%B0_(%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0)

Олег Левченко (позивний Льова), учасник російсько-української війни, 90 батальйон

Жмеринка. Похмурий осінній ранок. Маленьке місто ледве-ледве почало прокидатися, скидаючи з себе ковдру нічної тиші та спокою. Та на противагу осінній прохолоді, нас дуже тепло та гостинно зустріли, пригостили кавою і надали затишне та світле приміщення для зйомок програм. Потужні герої програм – учасники українсько-російської війни, священик, заступник міського голови. Усі ті, хто сьогодні, на моє глибоке переконання, мають право та можливість здійснювати розбудову абсолютно нової, справедливої, правової України.

Олег Левченко приїхав уже вдягнений за формою. Молодий, щирий та усміхнений. Але в очах наших відважних захисників назавжди застигла тінь війни. Я не запитував про це і не говорив, але є в їхніх поглядах щось таке, від чого стискається серце.

Ми втратили стільки неймовірної, прогресивної молоді. І продовжуємо втрачати кращих із кращих. А ті, хто повернувся, хто бачив смерть побратимів і дивився в очі власній, аж ніяк не готові були до зустрічі з внутрішнім ворогом – з ницістю та цинізмом бюрократичної машини, на чиї жернова потрапляєш на кожному кроці.

Державна влада, котра розпоряджаючись коштами платників податків і майном народу України, замість того, щоб піклуватися про Націю, робить усе можливе, щоб кожен з нас окремо і всі ми разом почували себе слабкими та безсилими. І ця тенденція притаманна усім командам, котрі приходять до влади. Адже за своєю суттю політики – лише маріонетки, а за ниточки їх весь цей час смикають одні й ті ж внутрішні вороги Нації.

Але завдяки цим хлопцям та дівчатам, котрі стали на шляху агресора і зуміли гідно протистояти йому, на початку ледве не голими руками, у ворога не вийшло переконати Націю в тому, що вона слабка і безпорадна. Їх сила та незламність дає можливість Нації не тільки дивитися в мирне небо, а й відчувати себе сильними для того, щоб будувати власне життя і відбудовувати Україну.

Саме тому тим, хто і досі намагається утримати владу у своїх руках, хоча руки вже і починають тремтіти від напруги, такі сильні та усвідомлені українці наче кістка в горлі. Майданівці, добровольці, військові, капелани, волонтери, творча інтелігенція самим своїм існуванням, своїм життям і власним прикладом зводять нанівець будь-які намагання знищити Націю як зсередини, так і ззовні.

Об’єднавшись, ми зуміли зупинити зовнішнього ворога, тому внутрішній, зрозумівши це раніше за інших, робить все можливе, щоб посіяти розбрат всередині Нації, розділяючи Україну на Схід та Захід, людей на російськомовних та україномовних, створюючи силу силенну перепон між нами. Прислужники ворога скуповують людей пачками. Тих, кого не можуть купити, саджають за ґрати. Найбільш небезпечних вбивають.

Але чим далі, тим більше у всьому цьому стає помітною агонія відчаю ворога та його передчуття близької та неминучої поразки. По всій країні люди, котрі воювали на фронті й ті, хто вірно та віддано чекав на них та підтримував їх, починають об’єднуватися в величезну силу під назвою «Україна». Це більше ніж політика чи соціальний проект. Це громадянське суспільство, котре зародилося під кулями на Майдані, загартувалося в горнилі війни й тепер, коли цей механізм вже запущений, його вже ніщо не зупинить.

Адже цих людей, котрі єднаються навколо спільної ідеї, спільної України, стає дедалі більше. Вони були й до цього. Вони є зараз і їх стає дедалі більше. Просто лише зараз вони починають переходити від усвідомлення того, яка небезпека захована в роз’єднанні Нації до виправлення цього бісівського, штучного розбрату між нами. Наша сила в єдності. І сьогодні ми нарощуємо цю силу, перед якою не вистоїть ворог.

Олег, як і багато його побратимів, відкритий, але небагатослівний. Вони звикли до справ, а не до слів. Замість того, щоб довго і красномовно говорити про необхідність захисту Батьківщини, він просто пішов на війну. Він в строю. Він досі в строю. Поруч побратими, друзі та близькі. З ним надзвичайно просто. Він щирий та відкритий. Діалог з ним здався мені свіжим та приємним.

Але водночас мені було соромно за себе і за усіх нас. Тому що ми просто зобов’язані зробити все можливе, щоб такі, як він, навчалися набиралися досвіду і допомагали нам розбудовувати країну, котру ми не втратили виключно завдяки їм. Адже ті, хто захищав нашу Батьківщину, не словами, а справами довели свою відданість Нації.

Я подивився на Олега і запитав:

– Ти підеш допомагати розбудовувати країну? Для усіх нас і для себе самого.

– Я вже роблю це. Ми це робимо. Тому що не можемо інакше.

І весь той біль, котрий піднявся в душі під час розмови з Олегом раптово розвіявся, наче роса на сонці. Вони пробачають нам наші гріхи. Та чи зможемо ми ці гріхи не повторювати? Ми прощалися і наостанок я потис міцну та сильну руку цього воїна. Душа відчувала МИР.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олег Левченко (позивний Льова), учасник російсько-української війни, 90 батальйон

Sharing is caring!

Send a Comment