Біда звалилася на київську родину воїнів-захисників України. Чорна біда. Під арештом – Пума і Буча, дружина і чоловік. Це – псевдо, фронтові. А в цивільному житті – Інна і Владислав Грищенко. Хоч їх бойові соратники, однодумці, волонтери усе ще кличуть – Пума і Буча. І це ж треба: на своїй, рідній, землі – за лихими гратами! На тій землі, за яку проливали кров.
Ті, що в поліцейських мундирах, кажуть, що є матеріали розслідування – начебто Пума і Буча порушили закон. Але ж судового вироку немає. Водночас воїни-добровольці вже за гратами. Система шалено поспішає заперти туди, у сірі, жахливі камери… Навіть незважаючи на заслуги перед Вітчизною, на поранення, на те, що подружжя виховує неповнолітню доньку. Страшно.
Сьогодні ми розповімо про цю неймовірну родину воїнів Грищенко – Смолярів. Щоб люди знали, хто мешкає з ними в одному місті, ходить одними й тими ж вулицями… Хто серцем і душею уболіває за неньку Україну. І прагне перемоги над путінським військом.
Батько Пуми – Петро Миколайович Смоляр. Мама – Євдокія Калениківна.
А ще такий штрих – уся родина (Петро Миколайович, син Микола, донька Інна Грищенко та зять Владислав Грищенко) нагороджена відзнакою Київського міського голови «Честь. Слава. Держава» (на скрін-фото).
Дєд – воєнний псевдонім Петра Смоляра. Йому – за 60. Одного дня зібрався на фронт…
– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.
– Я все одно поїхав би, знайшла б ти його чи ні, бо вже усі документи були готові, – глава сім’ї коментує репліку своєї половинки.
Після розмови з журналістами фотооб’єктив Павла Пащенка зловив мить – подружжя Смолярів
Познайомимося ближче з Петром Смоляром. Колись працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси,трудився у супермаркеті.
– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадує Смоляр. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. На наших з дружиною плечах була внучка Даринка. І я почав Даринку «готувати»… Говорив, що, мовляв, вона вже велика дівчинка, і я можу їй доручити бабусю. І пішов до військкомату…
У лютому 2014-го Дєд вже був на армійському полігоні
– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торує стежину Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.
Петро Миколайович Смоляр з донькою Інною
Дєд служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.
– Я проводжав хлопців, зустрічав, забезпечував усім необхідним. Ставився до них, як до своїх синів.
У 2016 році Петро Миколайович повернувся з війни. Його рік не було у Києві, а вже стільки навинулося на життєвому витку. Кинувся оформляти пенсію – проблема…
– Фірма, де я працював, – збанкрутіла, документи, зокрема мою трудову книжку, горе-підприємці десь загубили, – згадував Петро Миколайович. – Написав заяву до поліції Солом’янського району. Їздив, щоб дізнатися, якому слідчому передали справу. Його звати Денис Яхненко. Він був дуже зайнятий. Він узяв у мене пояснення і на цьому все закінчилося, потім я телефонував йому декілька разів. Марно. Через якийсь час поїхав до прокуратури № 9 – може, допоможуть вплинути на слідчого? Пані прокурорша пообіцяла, що ледь не завтра вирішать моє питання. Коли я через декілька днів приїхав до неї, вона була дуже незадоволена – мовляв, заважаю працювати. А дружині згодом взагалі сказали у цій прокуратурі: «Ідіть геть звідси!».
На фронт би таких чинуш у мундирах!
Якось Смоляри забажали одержати бодай клаптик землі. Щоб вирощувати городину, а може, колись і хатинку збудують. У земельному відомстві порадили поїхати подивитися, де та земля… Це аж під Чернігівщиною. Подивилися, а там – яр… Вирощуйте помідорчики?
– На душі шкребе від такої несправедливості, – зізнавався Петро Миколайович.
Смоляри – люди з великим оптимізмом у серці. Але він з часом, можливо, десь розвіюється. Бо ж як гнуть-рвуть Україну різні лиховісні вітри. Смоляри – це також і щедрість, і щирість.
– Квартира – двокімнатна, її називаємо «рукавичкою», усі поміщаються, – бере слово Євдокія Смоляр. – На Воскресенці, живемо, як усі. Приїжджають волонтери, хлопці з фронту, треба переночувати чи пожити, то куди їм дітися? Усі – до нашої хати. І не тісно! Радіємо, що вони живі-здорові. Це – службова квартира. Я у 1980-му пішла працювати двірником, щоб заробити помешкання.
Ще одна риса в характері Смолярів – безкорисливість. Продали автомобіль, щоб «одягнути і взути» сина, коли йшов на фронт. Купили бронежилет. Потім Смоляри іншим бійцям допомагали з одягом. Кажуть: «Нашій доньці люди також допомагали, коли її було поранено».
Євдокію Смоляр можна часто побачити у шпиталях… Волонтер! І донька Інна – на волонтерській стежині, часто збирала кошти для фронту, продуктові передачі для шпиталів.
– А вона ж – після поранення, з ногою – проблема, – промовляє Євдокія Смоляр. – Донька ставить поранену ногу на стілець біля плити і працює. Трішки відпочила і далі працює – готує їсти пораненим солдатам. Я бачу, як їй тяжко, але ж не зізнається.
А по хвилі:
– Ось на фотографії наша донька, її позивний Пума, була начальником оперативного відділу контррозвідки Правого сектору.
Буча і Пума
Із Владом, зятем, вони вінчалися на фронті. Зять був кіборгом, захищав Донецький аеропорт.
Вони повінчалися на фронті
Чим ще живе ця родина? Петро Миколайович якось був влаштувався охоронцем, зарплата – мізерна. У собезі пообіцяли, що пенсію йому будуть все ж виплачувати. Дружина Петра Миколайовича каже, що вона «тимчасово не працює.
Петро Миколайович сумує дещо за справжньою роботою. Каже:
– У нас є військкомат, я ж міг би служити там… Чому б таким як я, які ще при доброму здоров’ї, не дозволити служити далі? Я, наприклад, допомагав би військкомату під час призову, з хлопцями розмовляв би, вчив би їх. Чи нам не потрібні професіонали?
Врізалося у пам’ять розмірковування Дєда:
– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас. В мене батько дві війни пройшов: фінську і Другу світову. Він був сином кулака, їх гнали на фінську війну, радянська влада нікого не жаліла.
Такі вони, Пума, Буча, Дєд…
Фото із Фейсбук-сторінки Інни Грищенко, а також з відкритих джерел.