Пригоди хронічного невдахи у нічному Києві

18 червня 2023, в неділю, починаючи з сьомої вечора, я став героєм сценарію, написаного не інакше як в ЛітАкадемії Сатани.

Гуляючи по Оболонській набережній, я спокусився принадами різноманітних снарядів для любителів спортивної гімнастики. У молоді роки я віддав цьому виду спорту чимало часу. Угледівши брус’я, я весело запригнув на них, випрямився… і трахнувся головою в залізну трубу зверху, яку квазі спортивний комунальник встановив якраз над брус’ями, чого за правилами не могло бути.

Удар по черепу був дуже сильний, з усіма травматичними наслідками. Але я не втратив свідомості і, прикривши рану платком, побіг до виходу з набережної. Кров лилася з голови на сорочку… Це помітили і підбігли до мене чоловік і дві дівчини, як виявилося, чергові медики. Хвилин через 15 вони вже підвели мене до карети швидкої допомоги — і карета помчала мене невідомо куди. З’ясувалося, що на Оболоні нема лікарні із спецами із черепних травм. І мене привезли аж на Троєщину, у чергову лікарню на Братиславській. Там було декілька громадян з травмами черепа. Чекати довелося недовго. Медики у приймальні і хірурги молоді, все у них робиться швидко і чітко.

Підійшла моя черга. Мене завели в операційну. Молода хірургиня зробила обезболюючий укол і заходилася зашивати рану на голові. Рана виявилася довгенька, ширша за долонь. Довелося поставити 8 чи 10 швів. Було боляче, бо укол виявився не ефективним. Але терпіти треба.

Ніякої простинки чи фартуха не було, я сидів у своїй сорочці, кров текла сама собою. Уся сорочка була у характерних плямах, як у кривавого палача на політичних карикатурах.

Та ось операція закінчена, голова перев’язана, справка для хірурга за місцем проживання виписана. Я подякував медикам за роботу і підписав відмову залишитися тут на стаціонарне лікування.

Коли вони вийшли із приймальні, я вирішив скористатися шансом, скинув сорочку і виправ її у раковині під краном холодної води. Слава богу, кров легко змивається навіть холодною водою. Через п’ять хвилин я вже мав цілком чисту сорочку і швидко натягнув її. Єдина незручність: мокра сорочка повільно висихає на вашому тілі. Добре, що ніч тепла, а вітерець легкий.

А тепер – до дому, до хати!.. Я вийшов на темний двір, потім на великий пустир і поспішив на гуркіт великої дороги. Там метро, тролейбуси, маршрутки… В голові крутилися слова популярної колись пісні Булата Окуджави «Когда мне не вмочь пересилить беду, когда настигает отчаянье…Я в синий троллейбус сажусь на ходу, последний, случайный… Последний троллейбус по улицам мчит, своё завершая движенье…Чтоб всех подобрать потерпевших в Ночи крушенье…крушенье…» (у 60-тих роках я вчився в Москві (МИИТ), і мізансцена з останнім синім тролейбусом була у мене не раз.)

У незвичних обставинах я без вагань звертаюся за порадами до першого стрічного. Відмовлять – до другого, третього… Мені показали дорогу до метро «Чернігівська», а оскільки це далеченько, до трамвайної зупинки. Через три зупинки треба злізти і поспішити до входу у метро… Я зробив все, як слід. У 22:27 я увірвався у вестибюль метро і почув від прибиральниці, що останній поїзд відійшов хвилину тому. Бо тепер метро припиняє перевозки пасажирів о 22:26.

Я вийшов на вулицю. Я відчув небезпеку залишитися на ніч у незнайомому районі, фактично, у чужому місті. Я дійшов до якоїсь зупинки. Мій план був: доїхати хоч кудись…аби ближче до своєї Оболоні. А якщо ні – то пішки… Війна все спише…

На зупинці були люди. Мені пояснили, що єдиний спосіб дістатися до Оболоні — це таксі! Оно воно стоїть біля наливайки. Я підбіг до чорного авто, де у темряві сидів водій. Розмова була коротка: «500грн!» (У мене в кишені було 100грн. — Може, довезеш за 200? У мене з собою тільки 100, а там я заскочу до квартири і винесу тобі ще сотню? «500! Разговор окончен».

Тут підійшов автобус. Я сів і одразу розпочав опитування. Одна пасажирка пояснила мені, що на цьому автобусі я можу доїхати до ДВРЗ, цебто до лісу, але ніяк не до транспортних хабів цивілізації.

Проїхавши три зупинки, я вискочив і, як мені порадили, пішов у зворотньому напрямку. Треба було пройти два квартали, повернути наліво і йти у напрямку до Дарницької (колишньої ленінградської) площі.

— Не підкажете, як мені пройти до ленінградської площі?

— Так ви і так вже на ленінградській площі.

— А де тут зупинки автобусів чи маршруток?

— Вже пізно. Транспорт не ходить. Візьміть таксі.

Цей діалог повторився кілька разів. Нарешті я натрапив на молодого чоловіка могутньої статури. Він вислухав мене, а коли я повідомив йому свій секрет із 100грн в кишені проти 500 за таксі, він раптом сказав мені:

— Братан! Держи мою сумку, сейчас ми ето устроїм…(він пробурмотів собі: «хоть что-нибудь доброє сделаю…»

Він підійшов до стіни будинку біля тротуару, де виявився термінал «ПриватБанку», потикав там кнопки – і повернувся з двома купюрами по 500 грн. Одну купюру він сунув мені в руку. Я оторопів.

— Всё нормально, Братан! Будь здоров! – він махнув рукою і пішов. Я навіть не встиг подякувати йому! Та це ще нічого: я не встиг оцінити королевський дарунок Долі: зустріч із живим носієм рідкісної якості Благородства, про яке ми дізнаємося хіба що з повідомлень про героїзм воїнів на лінії бойового зіткнення та про самовіддану службу волонтерів.

З такою купюрою у кишені я міг сміливо зупиняти таксі. Але жодного таксі я не побачив. Що за чортівня! І перехожих не стало, це ж скоро 12-та, комендантська година! Іще заметуть…

Тут я помітив одиноку дівочу фігуру, яка виринула з підземного переходу. Я зупинив її й почав у двадцятий (чи сороковий?) раз свою оповідь. Вона спокійно вислухала.

— Таксі тепер ніде не чергують. Таксі треба замовляти. Ви знаєте, як?

— Ні! – чесно признався я.

— Давайте ваш мобільник! Я замовлю таксі.

Вона швидко набрала номер компанії, адресу куди їхати, куди подати авто (нашу з нею адресу (Гагарина, 2, МакДональдс) і ми стали чекати. Вона встигла повідомити, що її звуть Наташа, що вона якраз у цьому МакДональдсі працює, вона профі кондитер (закінчила Харчовий інститут), а зараз прийшла на прохання про допомогу від подруги, яка теж тут працює. Якби не це – у мене не було би цієї зустрічі, яку слід було би назвати дарунком Долі №2, із серії Благородні люди серед нас.

А далі – все пішло без якихось ускладнень. Таксі прийшло через 5 хвилин. Доїхали без пригод. Не рахуючи травму голови.

Л.К. Хомяков

Sharing is caring!

Send a Comment