РАПТОМ…

У цій статті часто повторюватиметься слово «раптом», тому я вирішила винести його в заголовок

Я пишу для вас протягом десяти років, від початку Революції Гідності, і жодного разу за всі ці роки ви не почули від мене брутального чи лайливого слова на адресу українського народу. Повторюю – не влада, а народ. Я завжди захоплювалася українським народом і підтримувала його, розповідаючи у всіх своїх інтерв’ю про легендарну мужність українців, про їхній героїзм та готовність віддати життя за свободу.

І ось, варто було мені присвятити лише один параграф правді про президента, який до багатьох злочинів, чинних нашим сукупним внутрішнім ворогом, залишається сліпий і глухий, як на мене обрушився шквал критики та лайки. Мені сказали, що я маю мовчати, бо на мою голову не летять ракети. А якби летіли, я стала б «своєю» і отримала б від вас право говорити? Знаєте, цілком можливо, що незабаром і на мою голову полетять ракети, бо, як я не раз писала, Україна – це лише початок великої війни. І, якщо і коли вони полетять, я робитиму те, що маю робити – рятувати своє життя і життя оточуючих мене людей, але ви ніколи не почуєте від мене докору, що на вашу голову ракети перестали летіти, а на мою летять. У цьому різниця між мною та вами.

Ви написали, що моя стаття є шкідливою. Зачекайте, ця буде ще «шкідливішою».

І раптом я зрозуміла…

Український народ, який я так люблю і частиною якого є я сама, хворий. Так, хворий. У мозку цього народу вживаються дві протилежні особи, які не співвідносяться. Одна не знає, що творить інша. Ця хвороба називається роздвоєння особистості.

Одна бореться, інша дає хабарі, щоб одержати «білий квиток» та звалити; одна волонтерить і збирає гроші на дрони та автомобілі для фронту, інша краде, у тому числі й у фронту; одна думає про майбутнє і свободу України, інша слухняно прислухається до влади, радісно обманюючись і перебуваючи в ілюзіях. Цей список можна продовжити до безкінечності. Цей психічний розлад і є причиною всіх проблем України, починаючи з давніх-давен.

Україна завжди шукала, до кого пристати і на кого спертися. Маючи одну з найстаріших Конституцій та одну з найсильніших армій, вона розривалася між Заходом і Сходом, і, переживши Хмельниччину та Гетьманщину, вирішила возз’єднатися з Московією (скільки листів написав Богдан Хмельницький московському цареві Олексію Михайловичу?), а потім настала Руїна… Ні, не настала Руїна… на тридцять років, а на віки. Ні, щоб самій зібрати свої землі під сильним гетьманом, самовизначитися і почати незалежне існування, то ні, всі шукали сильне плече, на яке можна було спертися. Поляки принижували та пригнічували, підняли проти них повстання, здобули три перемоги, можна було диктувати умови. Але ні, треба було кинутися в іншу крайність, в інше приниження та гноблення, яке вже скинути було не під силу. Аж поки Катерина не розпустила Січ і не відібрала гетьманської булави.

Мабуть, Богдан Хмельницький попри свою освіту погано знав історію. Не там споріднені душі шукав. Росіяни не мають нічого спільного з українцями. Від слова «зовсім». Суздальські землі, ця майбутня Московія, і потім Великоросія, у другій половині XIII століття були заселені фінськими племенами – мурома, весь, міря, мещера, мокша, печора, мордва, черемиси. Це були зовсім не слов’яни, а давня Фінська Вітчизна. З іншого боку, з історії, яку просто неможливо заперечити, ми знаємо, що у Х-ХІІІ століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми питомими князюваннями. І жили у Великому князівстві Київському аж ніяк не великороси і навіть не «простий російський народ», і не «малороси», а слов’янські племена і мали вони свої чудові назви: древляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці тощо. На основі цих племен в історичному процесі утворився український народ. Щодо краплі слов’янської крові, до якої наші північні сусіди пригорнулися, як кровопивця до горла своєї жертви, її поява історично зрозуміла. У 12 ст. практично не існувало доріг, що з’єднують Суздальську землю чи, вірніше, землю Моксель із землями Києва. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами. Лише вигнані з меж Київської Русі князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. З князями, а частіше, попереду, рухалися отці-місіонери, несучи тубільним племенам православну релігію. А з 1237-го всі нечисленні Суздальсько-Володимирські князівства перетворилися на улуси Золотої Орди. І саме у той улусний час з’являється Московське володіння у складі Золотої орди.

Це дуже стислий курс. Тож кремлівський «збирач земель» явно не туди попрямував, йому не в Україні треба шукати свої родинно-племінні землі. Але хочеться бути слов’янином та вести рід від Київських великих князів. Хочеться й усе тут! І потім, якщо сама Україна прийшла в обійми «великоросів», то, як кажуть, сам бог велів…

Ось що наробила роздвоєність особистості українського народу. Ну, гаразд, залишимо історію. Та не лізтимемо і в радянські часи, коли історія щоразу переписувалася під мундир чергового генсека.

А що останні 30 років незалежності? Кого вибирали, за кого голосували? Після Майдану 2013-2014 рр., після стількох жертв, у дружньому пориві віддали свої голоси за засновника тієї партії, проти якої вмирали люди на Майдані. Хто на таке здатний? Яка частина мозку? І цей засновник ПР здав путіну частину України, тоді як його ботоферма, щеплена на сказ, досі проводить інформаційно-психологічну спецоперацію під назвою «небувалий патріотизм Петі Порошенка». Патріот той, хто здав території України, той, хто спочатку провів добровольців через коридор смерті в Іловайську, а потім розсував тих, хто вижив по в’язницях, той, хто полоскав мізки українцям попівськими розбірками з далеким від Бога «томосом», той, хто годував своїми солодощами не лише жителів самопроголошених республік, а й самих московитів.

Одним словом, чим більша сволота, тим більший патріот.

А що ж тепер? Хто з нормальних людей, які не втратили спроможність думати, не розуміє, що виборча кампанія 2019 року була дуже дорогою постановкою? Найдорожчою в історії України. Ботоферми тоді запрацювали відразу ж, як розпочалася виборча кампанія. З кожної праски долинало, що людина гарна, бо «зробила себе сама», сама заробила багато грошей, знає, як керувати шоу-підприємством, тому, автоматично знає, як керувати країною. Але тоді ці найдумаючіші люди віддали за нього свої голоси, бо, по-перше, не було вибору (адже спеціально підлаштували так, щоб опонентом був ненависний Порошенко), по-друге, купилися на «прийде весна, садитимемо», а, по-третє, сподівалися на те що, що Зеленський оточить себе професіоналами, котрі знали, як управляти економікою і армією. Але що отримав український народ, включаючи людей, які думають? Продюсерів на чолі країни та партію, набрану з дуже випадкових і не дуже порядних людей. А також Порошенка, який гуляє на волі, якого використовують для того, щоб таврувати критиків теперішньої влади.

Півтора роки тому президент Зеленський виконав свій президентський обов’язок, не втікши з країни, як йому пропонували. Через цей нормальний для президента будь-якої іншої країни вчинок, в Україні він став героєм. Він, правда, вирішив не говорити українському народові про те, що завтра почнеться війна, щоб народ не подумав про те, як урятувати свої сім’ї, але це не має значення, він все одно герой. Це однаково, що Петя – патріот. Ну, хочеться однієї частини роздвоєного українського народу, будь-що-будь, славити свою владу. Це такий взаємний договір – ми вам співаємо панегірики та звалюємо всю відповідальність на вас. Ми хор, а ви розрулюйте. Не велика плата за те, щоб затишно сховатись за спиною влади. Ні, не насправді, бо спини немає і ховатися нема де. Чисто психологічно. Одна частина роздвоєного українського народу йде та воює на фронті, інша – ховається.

А що було всі ці тридцять років? Чому так сталося, що Україна ходить із простягнутою рукою та просить зброю у всіх, хто дає? А ось чому. Наші з вами президенти, перебуваючи у тверезому розумі, розпродали дві третини нашої армії: лише бойових літаків, включаючи МІГ-29 та СУ-27, за період з 1992 по 2014 рік було продано 500 штук. Свої крилаті ракети, які щодня летять на ваші голови, українські президенти віддали росії 1999 року за газові борги. Український народ, собачачись за мову, читати чи не читати Булгакова, слухати чи ні Цоя, пропустив той довгий момент, що тривав десятиліттями, коли обрані ним президенти розвалювали його, народу, армію. Поки що не розвалили остаточно. Ось тоді і почалася війна.

Давайте знову повернемося у сьогодні. І ось тут починаються всі «раптом», що стали заголовком моєї статті. Раптом розпіарений контрнаступ застопорився, бо раптом у ЗСУ виявилося замало озброєння для наступу. Раптом виявилося, що рашисти замінували напрямки, за якими мала наступати українська армія, а карти цих напрямків зі стрілочками стільки разів публікував Подоляк. Раптом виявилося, що рашисти за зиму збудували десь три, а де чотири лінії оборони. Раптом виявилось, що вони воюють, пруть, помирають, риють і продовжують підписувати контракти. Раптом у Росії утворився цілий клас військовослужбовців та їхніх сімей, які отримують досить пристойні гроші, що надходять у російську економіку. Раптом виявилося, що мобілізованих повісили не на бюджет, а на приватні компанії, таким чином заощаджуючи бюджетні гроші та змушуючи приватний бізнес працювати на війну. Раптом виявилося, що путін має досить сильних союзників, які, незважаючи на санкції, не проти купувати в Росії сировину, і продавати Росії все, що завгодно. Раптом виявилося, що пройшла одна мобілізація і готується друга, під час якої путін передбачає збільшити чисельність своєї армії до півтора мільйона людей. Раптом виявилося, що військові заводи Росії працюють у три зміни та збільшили випуск своєї продукції у три-чотири рази.

І ось ви мені скажіть – я зараз звертаюсь до тієї частини українського народу, котра продовжує бути всім задоволеною – ні президент, ні його «друга голова» Єрмак, ні Буданов, ні Данилов взагалі ніхто не знав про все те, що я перерахувала? Іншими словами, взагалі ніхто з нашого військово-політичного керівництва не знав, що відбувається у тилу ворога та на фронті? Чи знали, але не хотіли говорити? Як і з початком повномасштабного наступу? Тоді вони знали, але тримали народ у невіданні, бо шкода було втрачати 7 млрд. гривень на день, тож подумали, хай краще народ здихає, ніж економіка, роз’їдена крадіжкою, звалиться. Зараз теж усі чудово знали, але тримали народ у тонусі, щоб, доки народ мріє про переможний контрнаступ, можна було без перешкод продовжувати красти? І ось, коли вже приховувати «цікаве становище» більше не було жодної можливості, коли світ дізнався не лише про втрату дорогої техніки, а й про дуже великі людські втрати, з ОП раптом почала надходити наполеглива інформація про те, що Україну схиляють до переговорів, що на Україну тиснуть і мало не силоміць садять її за стіл переговорів. Сьогодні я навіть прочитала, що «втомлений український народ» виявляється вже згоден на корейський варіант. Хто цей народ питав і кому цей народ відповідав?

Та й хто тисне? Хто змушує Україну сісти за стіл переговорів? Чи можна дізнатися імена? Орбан, до кого зовсім недавно навідався Єрмак? Салліван з Бернсом? Хто? Тому що путін сідати за стіл переговорів із Зеленським не збирається, хіба що на своїх умовах. Нагадати? Україна ніколи не вступатиме до НАТО та ЄС, вона має роззброїтися та погодитися на поступку п’яти своїх областей на користь росії та, звісно, «денацифікуватися». Чи вже одразу перейдемо до перла Медведєва, що «ворог має приповзти навколішки»?

Скажіть мені, ви нічого такого не вбачаєте у всіх цих численних збігах?

Ви не хочете поганих новин, ви не хочете правди, ви не хочете припинити вірити, тому що вірити набагато легше, ніж сумніватися, ви не хочете випростатися з кокона брехні, яку вам вішають, тому в коконі комфортніше. Але доведеться, бо майбутнє України зараз зовсім не зрозуміле. І не ясним воно стало також РАПТОМ…

Olena Ksantopulos

Киргизи – молодці, а от щодо багатьох українців цього не скажеш…

Sharing is caring!

Send a Comment