За рідну мову, яка переслідувалася російськими (і за царя і нині) та радянськими можновладцями, українці жертвували навіть життям. А сьогодні, на 26-му році незалежності України, чимало наших співвітчизників, які народилися і виросли в Україні, соромляться нею спілкуватися
Володимир — виходець з подільської глибинки, одружений з односельчанкою Лесею. Обоє чудово володіють українською мовою. Але спілкуються нею лише тоді, коли відвідують родичів у селі
— Чому ж, повернувшись до Києва, відразу забуваєте, що ви українці, переходите на російську? — поцікавився якось у них. — Хіба ж наша мова гірша?
Володимир трохи замислився і відповів:
— Я так звик і мені так зручніше: на мене не дивляться, як на селюка. Адже в колективі, де працюю, абсолютна більшість розмовляє російською.
Такі відповіді можна почути від багатьох українців. Також деякі з них виправдовуються такими «аргументами», як «не хочу виділятись», «не буду білою вороною», «як усі, так і я».
Зробимо невеличкий екскурс у минуле. Можновладці Російської імперії, до складу якої входила й Україна, прекрасно розуміли важливість мови для національного відродження нашого народу.
Тому і переслідували її — можна навести безліч указів російських царів, розпоряджень міністрів, Російської православної церкви, спрямованих на її приниження, а то й узагалі викорінення зі спілкування. Наприклад, у циркулярі міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року читаємо: «Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
А цар у своєму указі писав: «Привлекать на должности учителей… инспекторов и директоров народных училищ исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев».
За радянських часів українська мова продовжувала зазнавати утисків. Особливо в південно-східних регіонах республіки, де її майже витіснила мова «старшого брата». Та знаходилися сміливці, які намагалися захищати мову Шевченка і Франка. Зокрема, 1972 року житель Донеччини Олекса Тихий надіслав до Президії Верховної Ради Української РСР листа, у якому з болем розповідав про становище української мови на Донбасі. Автор, зокрема, писав, що в усіх інститутах, технікумах і навіть ПТУ навчальні предмети викладаються виключно російською, а понад 90 відсотків шкіл і дитсадків є російськомовними.
«Сьогодні Донеччина йде шляхом Кубані, колись українського краю, тепер же повністю зрусифікованого. Тобто близько 4-х мільйонів українців Донбасу приречені на асиміляцію, і вже не добровільну, а примусову. Примусову тому, що… в інститутах, технікумах, ПТУ вже навіть натяку немає на можливість вибору мови», — таким гірким зізнанням закінчувався його лист. Незабаром Олексу Тихого запроторили до радянського концтабору, звідки він уже не вийшов…
Істориків, письменників, діячів культури, які займали активну проукраїнську позицію, влада переслідувала, а їхні твори забороняла або ж узагалі знищувала. Наприклад, запозичивши досвід Гітлера, який теж спалював доробки «неправильних письменників», було спалено наклад книги М. Киценка «Хортиця в героїці і легендах»….
На початку 60-х років ЦК компартії зобов’язав компартійні органи «рішуче виступати проти «консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму». Під цими словами слід було розуміти знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури. Згодом агенти КДБ пересипали фосфором і спалили приміщення Центральної бібліотеки в Києві. На прилеглій території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через чотири години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тисяч томів цінних українських архівних документів. Після цього сталася серія загадкових пожеж і у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», книгосховищі Видубицького монастиря, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові.
На жаль, після проголошення Україною незалежності можновладці не доклали достатніх зусиль, щоб українська мова посіла в державі і суспільстві належне місце. Нещодавно підписаний Президентом України закон, який підвищив квоти передач, фільмів українською мовою в телерадіоефірі, слід було ухвалити ще на початку 90-х. Після ухвалення цього закону соцмережі вибухнули радісними відгуками, мовляв, «нарешті наша рідна солов’їна» превалюватиме в публічному просторі. Але знайшлись і ті, хто вважає захист державної мови утиском російськомовного населення. Тут різко тхне роспропагандою… Тему мови вже багато років поспіль експлуатує Володимир Путін, вважаючи, що всі російськомовні українці є росіянами, яких потрібно захищати.
А ви згадайте, як на зорі незалежності у країнах Балтії стали на захист державної мови. Всі, хто хотів отримати громадянство, роботу, мали вивчити тамтешню державну мову. І більшість росіян в цих країнах виконали цю умову і вивчили мову, бо захотіли жити не в «могучей и необьятной России», а в невеличкій, але стабільній, демократичній країні. Кількість російськомовних передач у цих країнах відразу після здобуття ними суверенітету зменшилася в рази, як і російськомовних мас-медіа.
Завершу цей допис словами письменника Василя Шкляра: «Є в української нації найбільший герой, який зазнав найжорстокіших нападів і якого росіяни намагалися знищити в першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні. Це — наша мова. У час великих повстань українців проти московської влади у 20-х роках минулого сторіччя відомий воєначальник Червоної Армії Михайло Фрунзе сказав, що росіяни не здолають українців доти, поки не вирвуть у них наймогутнішу зброю — їхню мову. Не вдалося. Не вирвали. А якби так сталося, ми згинули б. Тому вони й досі не зреклися цієї мети. Тому війна точиться не лише на сході, а й у кожній нашій оселі — на екрані телевізора, у свідомості кожного з нас».
Сергій ЗЯТЬЄВ
Цікаві факти про українську мову
У сучасній українській мові близько 256 тисяч слів. За лексичним запасом найбільш близькою до неї є білоруська — 84 відсотків спільної лексики, далі йдуть польська і сербська і лише потім — російська. До речі, якщо порівнювати фонетику і граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис з білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською лише 11.
В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких — кличний.
448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова «мед» і «страва». Це було перше згадування українських слів. Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному: проста, руська, русинська, козацька тощо.
В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру «п». Найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера «ф». В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово «горизонт» має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.
Назви всіх дитинчат тварин є іменниками середнього роду: теля, котеня, жабеня. Українська мова багата на зменшувальні форми. Зменшувальну форму має навіть слово «вороги» — «вороженьки».
Джерело: http://na.mil.gov.ua/files/pdf/5505-(22-06-2017).pdf