Якщо підніматися з центру Києва бульваром Лесі Українки, навколо ставатиме все більше людей у військовій формі. На одному з перехресть біля станції метро «Дружби народів» ті, хто захищає Україну від цієї «дружби», особливо привертають увагу. Бійці курять невеличкими компаніями, обіймають рідних чи п’ють каву, куплену в придорожніх кіосках. Чимало з них – на милицях, з перев’язаним оком або поволі кульгає. Інші тримають в руках рентгенівські знімки. Тут розташована Центральна військово-лікарська комісія, головна ВЛК у країні. Цей термін незнайомий багатьом цивільним. Натомість для військових він – справжній тригер.
Такі комісії вирішують, чи придатна людина для служби: як новобранець, так і поранений після лікування. Повномасштабна війна змусила систему зіштовхнутись з великою кількістю як перших, так і, на жаль, других. І на поверхню спливло чимало проблем.
Що чекає бійця, який приїде, можливо, здалеку і з важким пораненням, на медогляд у центральну ВЛК в Києві?
Госпіталь, де вона розташована, захований за високим парканом і з військовою охороною. Це закрита територія. Від пропускного пункту захиснику, хай навіть він буде на милицях, доведеться пройтись територією до потрібного корпусу.
Далі боєць потрапляє у двоповерхову будівлю, де немає ліфтів. Він опиняється у натовпі, який в пікові години може сягати від кількох сотень до пів тисячі осіб.
Цей натовп нерівномірний. Біля одних кабінетів воїн заледве знайде місце, щоб зайняти чергу. Біля інших – можуть бути сидячі місця.
Однак і другий варіант не буде для пораненого комфортним. Нерідко ці сидячі місця – дерев’яні стільці, які ніби дістали з актової зали школи радянських часів.
У чергах військовий проведе не одну годину. Які потреби у нього виникатимуть? Попити води? Де-не-де в лікарні є кулери, але в самих ємностях – лише залишки води. Скористатись вбиральнею? Зайшовши туди, боєць не побачить навіть мила для рук.
А коли зрештою потрапить у якийсь із потрібних йому кабінетів, бюрократична машина попросить у воїна чергові додаткові документи.
«Де можна зробити копію?» – питатиме він. «У бібліотеці через дорогу», – почує у відповідь.
Формально ця відповідь буде правдою. Але якщо військовий не мешкає в Києві, він може не здогадуватись, що «через дорогу» – це по інший бік широкого бульвару з інтенсивним трафіком.
Саме так у розмові з «Українською правдою» описують ситуацію всередині столичної ВЛК волонтери, які взялися власноруч робити госпіталь комфортнішим для захисників.
«Я побачив флешбеки з походу до державного медзакладу 90-х років. Ми живемо в епоху діджиталізації, а це – як музей історії», – каже один із організаторів ініціативи Дмитро Бондар.
Усе це дисонує не лише з курсом держави на цифровізацію. А й з тією повагою та вдячністю, яку суспільство щодня висловлює захисникам.
Столичний адвокат Масі Найєм, який у 2022 вже вдруге пішов на фронт і був важко поранений, пригадує, як сам проходив комісію і вперше побачив цей натовп, бюрократію та кепські умови.
«Мені на перший погляд здалося, можливо, ці люди хочуть втекти з країни або в чомусь завинили, що до них таке ставлення, – описує Найєм свої враження. – Потім я придивився і зрозумів, що більшість з них – поранені. Там стоять звичайні люди».
Можна було би припустити, що проблема – поодинока. Та з початку 2023-го скарги військових з різних точок України почали ширитися соцмережами.
Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець у коментарі УП каже про «численні звернення» на роботу ВЛК. Його увагу до проблеми привернув, зокрема, Мирослав Откович – журналіст у мирному житті, а нині боєць 130-го батальйону Територіальної оборони Києва, що воює на Сході.
У січні 2023-го, після операції, Мирослав проходив ВЛК у Львові. У розмові з УП він пригадує, як зіштовхнувся там зі знеціненням своїх проблем.
Откович стверджує, що чув від хірурга фрази на кшталт: «Ви мене всі так замучили, у мене самого вже проблеми з тиском». Або: «Чому це ти ще з паличкою ходиш? У нас за три дні з таким вже на фронт просяться».
Цей, щонайменше, дискомфорт, а то й зневагу та приниження майже щодня переживають тисячі військових у країні.
Наших героїв – Мирослава Отковича, Масі Найєма та кількох київських волонтерів – об’єднує ще й те, що вони взялися ламати старі бюрократичні порядки. Хтось із них полегшує життя військових точково, інші – штовхають до змін державну систему.
«Українська правда» розповідає, що не так із нинішньою системою ВЛК і як суспільство запустило її реформу.
У цьому матеріалі ми не розказуємо про саму процедуру комісії поетапно. Таку інформацію ви можете знайти тут:
Медкомісія при мобілізації: як має проходити обстеження і хто непридатний до служби
Як отримати статус особи з інвалідністю внаслідок війни?
Як звільнитися з військової служби під час воєнного стану
Що не так із ВЛК?
«Найголовніше, у чому хочеться змін – це філософія надання послуг, щоб вона була з повагою до військових. І цю повагу треба перевести в кожен крок», – каже Масі Найєм.
Разом із правозахисницею Любов’ю Галан він створив організацію «Принцип», що допомагає бійцям.
У розмові з УП Галан описує основні проблеми нинішньої процедури. Вони починаються далеко до дверей лікарської комісії.
- Паперова тяганина.
Військовий має їздити з документами від лікарні в свою частину, потім з частини – на ВЛК, а тоді знову d частину. При цьому точки призначення можуть бути розташовані у різних кінцях країни.
«Наш військовослужбовець після поранення перетворюється на кур’єра, – каже Галан. – Ці документи не існують в єдиній електронній системі, ними неможливо обмінюватись онлайн».
- Затягування зі службовим розслідуванням про те, як військовий отримав поранення.
Один із військових, який звертався по допомогу до правозахисників, втратив на війні дві ноги. Однак у частині бійцю сказали, що його поранення оформлять як небойове.
Захисник був у відчаї, його батьки від руки писали звернення у різні органи. Два місяці військовий потерпав від невідомості й боявся залишитись зі своєю трагедією сам на сам, не отримавши допомоги від держави.
«Насправді, це була просто помилка. Мав хтось прокомунікувати йому, що все добре з твоїми документами, ти можеш не хвилюватись», – розказує правозахисниця Галан.
Степан хвилювався не дарма. Саме від обставин поранення залежить, чи визнає ВЛК його травму пов’язаною із захистом батьківщини. Це впливатиме на зарплату і виплати через інвалідність.
Довідку про обставини має видати військова частина, коли боєць лікується. Однак, як це часто стається в бюрократичній машині, цей процес може затягнутись.
- Отримання направлення на ВЛК.
Мирослав Откович під час служби пошкодив коліно. Спершу він ігнорував проблему, та коли все ж звернувся до медиків, ті направили бійця на операцію. Маючи знайомих цивільних хірургів, Откович звернувся саме до них.
Лікуватись не у військовому шпиталі захисник може. Але так він не просто не полегшить свій бюрократичний лабіринт, а лише подовжить його.
«Щоб потрапити на ВЛК, недостатньо просто кудись прийти. Потрібно отримати направлення, – пояснює Любов Галан. – У багатьох випадках людина після виписки з цивільної лікарні має прибути у військкомат і до військової частини, отримати направлення і лише тоді поїхати на ВЛК».
- Брак порядку й чітких правил у деяких процедурах.
Мирослав Откович переказує УП, про що говорили в черзі його львівської поліклініки: «Один військовий мене питає: «Ти перший день?». Я кажу: «Так». Він: «Я два місяці проходжу ВЛК і 21 день ходжу сюди». Одного разу шумок пройшов коридором, що травматолога у той день взагалі на роботі не буде, а до нього ж прийшли люди».
Правозахисники кажуть: бійцю чітко прописують, як швидко він має повернутись у частину після виписки з лікарні чи отримання рішення ВЛК. Зазвичай йому дають лише кілька днів на дорогу.
При цьому правила для держави прописані не так суворо, а іноді взагалі розмиті. І тому доля військового опиняється в руках виконавців.
«Наприклад, якщо людина отримала рекомендацію на відпустку, часто є домовленості, що вона надсилає ці документи по Viber своєму стройовику (відділ кадрів у війську – УП), – розказує Любов Галан про те, як військові намагаються полегшити одне одному життя. – Але це суто добра воля стройовика і командира. А якщо у командира недобра воля, то треба поїхати у частину».
- Серйозні ризики для військового за порушення процедури.
Якщо не виконати всі бюрократичні вимоги, бійцю загрожуватиме статус дезертира і відповідальність за «самоволку», покарання за яку нещодавно посилили.
«Зараз навіть за один день самовільного залишення частини з військового знімають виплату додаткової грошової допомоги за місяць», – пояснює Галан.
Читайте також: Несправедливий суд і втрата бійців. Чому закон про посилення покарання військових небезпечний для армії
- Брак інформації у поранених і нерозуміння процесу ВЛК.
Правозахисники розповідають, що зараз поранені здебільшого дізнаються, як мають діяти, від таких самих пацієнтів у шпиталях.
Намагаючись подолати бюрократичні перепони, родини військових звертаються до юристів. І, якщо потрапляють на недоброчесних, то віддають чималі кошти за інформацію, яка захована за канцеляризмами законів, але насправді доступна будь-кому.
- Організація самої ВЛК.
Тут перелік проблем широкий: від умов у медзакладах до пропускної здатності.
Мирослав Откович прийшов до львівської поліклініки, куди його направили на комісію, о 8 ранку. Вже тоді під дверима було більше, ніж пів сотні людей.
До початку прийомних годин, тобто 9 ранку, у будівлю нікого не пускали. Тож поранені захисники були змушені чекати в натовпі надворі.
«Потім о 9 двері відкриваються, і всі ломляться в реєстратуру, щоб отримати талончик, бо без талончика лікар не приймає», – пригадує чоловік.
Чергу військові організовували самостійно: записувались на аркуш паперу. Мирослав опинився «на аркуші» 60-тим. Але це була лише черга в реєстратуру. Окрему треба було вистояти до хірурга, а потім – до самої комісії. В останній черзі, на ВЛК, Откович був аж 502-й.
Черга на ВЛК, яку проходив Мирослав Откович
Як і в київському госпіталі, львівські лікарі приймали на різних поверхах, а ліфт не працював через перебої зі світлом. Допомоги від персоналу не було. Откович навіть не зміг виміряти в поліклініці тиск.
Правозахисники також кажуть про проблеми з підготовкою лікарів. З початком повномасштабної війни кількість ВЛК збільшили, відкривши їх, зокрема, при цивільних лікарнях. Але, як пояснює Любов Галан, повноваження таких комісій не до кінця зрозумілі навіть самим медикам:
«Ми маємо дуже різні дані. Часто військові, які проходять ВЛК у цивільній лікарні, однаково потім мають їхати у військову».
Про свій досвід Мирослав Откович написав у соцмережі facebook. Його допис здійняв хвилю обурень і обговорень. Це був перший публічний кейс, який привернув до проблеми увагу як ЗМІ, так і чиновників.
Поки система спізнювалась з реформою «з голови», її вже почали «з хвоста».