Голова Тернопільського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта ім. Т. Шевченка» Святослав Абрам’юк. Наш янгол-охоронець на Гуцульщині Лена Рашковська ще на Верховині, обговорюючи плани на майбутнє, радила нам: «Придивіться до Тернопільщини».
І от, плануючи Тернопільський цикл «Сповіді», я зателефонував Лені, запитавши:
– З чого починати?
– «Просвіта». Святослав Абрам’юк, – тепло відповіла вона, – він з Верховини. Ви одразу порозумієтесь.
Лена не помилилася. Користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати Роману Мельнику, Андрію Любуню, Святославу Абрам’юку та Наталі Турчин, котрі з таким теплом та любов’ю до рідного краю допомагали нам.
Ініціативні, зрілі, виважені, ці люди – запеклі патріоти своєї країни. Вони знають і люблять свій край, чудово розуміючи, хто ті люди, котрі живуть своєю країною. Нам приділяли час та увагу, даючи змогу поспілкуватися з людьми, котрі так глибоко та впевнено вірують в майбутнє України.
Відкритість та привітність Тернопільщини зігріває не менше, ніж тепло сонячного літнього дня. Та є в цій мелодії одна контрастна, фальшива нота, котра резонує в душі кожного українця. Війна. Вона лякає. Вона болить.
Та, спостерігаючи з яким теплом тебе зустрічають, як щиро з тобою спілкуються, вага цього тягаря, що лежить на душі, стає меншою, ти починаєш дихати на повні груди від усвідомлення того, що ми, українці, разом. Ми – єдине ціле. Так, нас не багато, але ми поруч одне з одним, ми розуміємо одне одного. Нас не затягло в болото соціальної байдужості. Ми одним палким серцем любимо нашу землю.
Наша сила в ЄДНОСТІ. Ми вже не маємо права жити інакше. Нашу байдужість та розділеність ми оплачуємо зараз життями та кров’ю. Це нестерпний біль, котрий не вщухає ані на мить. Серце крається, коли ти знов і знов бачиш такі юні обличчя на портретах, оповитих чорною стрічкою. Коли вбита горем мати стоїть біля свіжої могили своєї дитини.
Мати. Матінка. Матуся. Наша. Українська. На цьому тлі зрадники при владі виглядають особливо контрастно. Цинічні манкурти, діти прокажених комісарських виродків, котрі так ненавидять нашу ВОЛЮ. Волю, котра надійніше за всі оборонні споруди захищає нашу землю від численних загарбників. Ось такі думки не полишають мене останні роки.
І коли я бачу перед собою молодого, відкритого і усміхненого українця, мені тепло і вдома. Розумієш? Я вдома. Тому що мій дім там, де добре всім без винятку. Де лунають ароматом вранішньої кави кафе, сигналять машини, шумить, прокидаючись, вулиця. А ще… там, де рідні українські очі без слів, та від самою душі говорять до мене: «Вітаю тебе, брате!».
Це відчуття вдома. Після безсонних ночей, після бруду інформаційних смітників, після купи сепарів і вати, тобі подають руку, дивляться в очі і ти ясно, наче в молитві чуєш: «Слава Україні!». І ти славиш її. Бачиш перед собою спокійне добре обличчя, розумієш, що для цієї людини родина – це найважливіше. Ви ведете спокійну бесіду, а в тебе з’являється відчуття завтра.
Наша молодь інша. Вона йде вперед величезними, реактивними кроками. Це ми ностальгуємо за минулим, насолоджуючись буденністю та стабільністю. Молоді більше скіфи. Вони прагнуть в дорогу. Вони цікаві, непокірні, сильні. А ми гостинні, проте наївні, досі озираємось назад, в незрозумілу, наскрізь фальшиву історію нашого червоного минулого. Ми зобов’язані довіритися їм. Безумовно і безстрашно. Вони вже виросли. Вони гідні поваги.
Знаєте, моя мрія збувається – стає на ноги покоління українців, котре не пам’ятає червону країну і з подивом дивиться на мокшанського недобрата, не розуміючи, що в них може бути спільного з тими, хто з такою зневагою та ненавистю ставиться до їх жовто-блакитної Батьківщини. Ми вдома доти, доки нам є кому сказати: «СЛАВА УКРАЇНІ!»