Активний учасник подій на майдані, публіцист Олексій Подольський поділився своїми спогадами про волонтерів з числа киян – https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2188340664717453&set=a.1570739869810872&type=3&theater
Два бутерброди української волонтерки
Я на Майдані заплакав лише один раз. І не пригадаю, коли взагалі до того і після плакав. Може, лише тоді, коли ховали батька?
А було так. Ми з Ганночкою здавали картоплю і сало, що приперли з села. А тут за нами прийшла бабуся. Дуже інтелігентна – такий Божий «одуванчик». Худенька, але струнка із печаткою високої гідності принциповості. Вона принесла кілька тоненьких скибок з маслом, акуратно загорнутих у серветки. Було видно, що віддає не лишнє, а своє. Її було б варто саму нагодувати, як слід. Але Вона дуже умовляла, аби взяли її скромний сніданок пенсіонера, що все життя за копійки пропрацювала мабуть десь у бібліотеці чи музеї. Про це прозоро свідчила її вишукана мова, хоч і російська, але із взірцевими наголосами і еталонною промовою. У мене підійшло до горла від сорому і сентиментів. І я кулею вискочив на двір. Адже я не смів її образити своїми соплями жалості. Адже вона, з її прямою спиною і гордо піднятим підборіддям Вільної людини, – не заслужувала ані краплини тієї жалості. Адже це і було: Свобода, Рівність і Братерство.
ГЕРОЯМ СЛАВА!