Своєрідність народної кераміки Поділля
Дослідники вважають, що жоден з регіонів України не позначений таким багатством різновидів кераміки, як Поділля, де, зазначала відомий етнограф, мистецтвознавець Є. Спаська, гончарі «ніби квітководи, що один перед одним змагаються, скільки ґатунків рослин вони можуть вивести з того самого насіння». «Українську народну кераміку, − писала у 1928 р. М. Фріде, − можна поділити на два типи: на тип лівобережний й на тип правобережний. За головний осередок кераміки лівобережної править Полтавщина, що до неї тяжать усі східні, а почасти й південні українські землі. Такий самий осередок на Україні Правобережній становить собою Поділля, що постачає свою кераміку, здебільшого полив’яну та розписну, для Волині, почасти для Херсонщині, а перед революцією постачало й у Бесарабію. До подільського таки типу посуду долучається й посуд з південного заходу Київщини».
Безперечно, своєрідність подільського гончарства є результатом тривалого побутування цієї традиційної галузі матеріальної та духовної культури. Вона зумовлена природно-географічними, економічними і культурно-історичними внутрішніми та зовнішніми факторами. Володіючи величезними покладами різноманітних гончарних глин, цей регіон уже з часів неоліту став однією з найбільш розвинутих зон керамічного виробництва України. У ньому відбулися як загальнонаціональні, так і зональні й регіональні особливості.
Семантика елементів і орнаментальних мотивів, що застосовують подільські гончарі, містить чимало давніх образних уявлень. Так, найбільш поширеними традиційними елементами декору є прямі та хвилясті лінії – смужки», «кривульки», що здавна символізують землю і воду, меандри (безконечники), спіралі, півкола («копитця»), пальмети – «вилоги», рядки «пшенички», «заячі вушка», концентричні промені, гратки, зубці тощо. у розписі мисок побутує малюнок, що складається з трьох листків, рослин і квіток, – «триквіт», будова і семантика якого походить від «дерева життя», пізніше «лози істинної» (символ воскресіння). Розетоподібні і концентричні типи композицій мають солярне походження. Вони близькі мотивам давньоруського мистецтва так само, як і зображення риб, птахів з намистом на шиї, різноманітні розповідні сюжети з народного життя (наприклад, твори барського гончаря П. Самойловича). У побудові цих композицій, в їх трактуванні зберігається глибоко символічне, фольклорне звучання, що відповідає поетичному реалізму, властивому українському народному мистецтву. Порівняння вказаних стилістичних особливостей з художнім ладом інших видів місцевого декоративного мистецтва, зокрема настінних розписів, писанок, різьблення і розпису на деревині, ткацтва та вишивки, а також з тутешньою архітектурою переконує, що народна кераміка – невід’ємна частина складного синкретичного комплексу народної художньої культури краю.
Джерело: https://www.vocnt.org.ua/statti/misky_podilla_melnishuk
Вікторія Ніколаєва, майстриня гончарної справи
В мене повірив Господь і мені повірили люди. Повірили в щирість моєї любові та відданості своїй країні, вірі, історії та культурі. Тому з чергової мандрівки теренами нашої неймовірної України я привіз 90 чудових історій. 300 доль промайнули перед моїми очима і залишили слід у серці. Після кожної «Сповіді» відчуваю, що щирість такої вже не чужої людини навпроти, а свого, рідного українця змінює мене назавжди.
Так само як і мої герої, я каюся і сповідуюся у цих програмах. Завжди не просто розпочинати діалог. Для того, щоб налаштуватися на «Сповідь», я подумки переношуся до свічок та ікон, туди, де так затишно в щоденній молитві. Вікторія раптово доторкнулася до важливої теми настрою та відчуттів у творчій роботі. Розповідала, наскільки творчість відображує стан душі майстра. Було помітно, що вона не дуже звикла обговорювати такі теми й почувається трохи ніяково, але митець в ній переміг сором’язливість і вона з теплом та ніжністю продовжила розповідати про улюблену справу.
Вона зуміла віднайти те, що робить її по-справжньому щасливою. Буденне, соціальне, метушливе стало для неї другорядним. Її душа зігрівається та заспокоюється в іншому вимірі, в іншому світі. Там, де живе шепіт Бога, де глина в руках майстра перетворюється на гончарні дива, де квітне квітка папороті… Це особливий світ, сповнений ні на що не схожими відтінками барв, відчуттів та ароматів.
Вікторія запрошувала мене до своєї майстерні. Я всією душею прагну, щоб мені все ж таки випала нагода скористатися цим запрошенням. Адже справжній Майстер за роботою такий натхненно-красивий і захоплено-щасливий. В такі миті душа наче світиться. А вогонь печі нагадує про глибинні генетичні корені цієї творчості. І кожен з нас, заглиблюючись в себе, шукає цей сакральний вогонь. Той, який по-справжньому запалить душу і горітиме в очах.
І мені теж доводиться «працювати» з вогнем. Я відчуваю полум’я свічі, коли торкаюся людських душ, «Сповідь» з якими дарує мені Господь. Та по-справжньому почути себе ми можемо лише на самоті, коли тиша дає нам змогу відчути те, що залишається прихованим в хаосі й метушні буденного життя. Саме тому істинно відчути любов і Бога можна лише в миті самотності, коли шум стихає і ми нарешті маємо змогу почути власну душу.
І тоді глина в сильних та ніжних руках майстра оживає і наповнюється душею. Це цілий світ. Незвіданий, тонкий та глибокий. Кераміка може пережити майстра і передати в собі часточку його душі багатьом наступним поколінням. Але ж яку люблячу душу для цього потрібно мати! Ось такий несподіваний вийшов у нас діалог.
Багато на чому я не розуміюся, але спираючись на весь мій досвід спілкування з людьми, можу сказати одне: в цього Майстра я беззастережно вірю. Я не знаю чи це ШЛЯХ обрав Вікторію, чи вона обрала його, але людина, котра здатна так самовіддано ЛЮБИТИ і ТВОРИТИ досягне найвищих вершин майстерності. До зустрічі в майстерні, шановна Майстрине.