ВОВЧА ЗГРАЯ

19 серпня рашисти здійснили черговий акт нелюдяності. Залишимо емоції осторонь. Їх уже брати нема звідки. Я багато разів писала про те, що війна – це найбільше зло, яким здатне людство. Із цього й виходитимемо. Цей злочин, скоєний нелюдями із сусіднього чумного барака, змушує замислитись над кількома великими питаннями.

Перше велике питання – це самі українці, які й досі не розуміють, що в Україні триває війна. Війна йде не лише на лінії зіткнення, де б’ються наші захисники, а й на території всієї країни. Через півтора року безперервних звірств, які чинили рашисти в Україні, народ чомусь так нічого і не зрозумів про війну. З одного боку, мені пишуть, як жахливо чути дзижчання «шахедів» і свист ракет, а, з іншого, наступного ранку беремо дітей за руку і йдемо в людні місця. Сподіваючись на що? Що у суботу, бо погода хороша, ракета не прилетить? Пам’ятаєте ракету, що прилетіла до Краматорської піцерії, повної людей? Урок тоді коштував 12 людських життів, у тому числі дитячих. П’ятдесят людей дістали поранення.

Ви можете собі уявити, щоб в Англії 1941-го року зависали у кафе, ресторанах, торгових центрах та влаштовували виставки військової техніки у театрах? Там люди виживали, воювали, об’єднавшись навколо лідера та спільної для всіх цілі – перемоги, і вижили, і перемогли. Чому в Україні війну досі не вважають війною?

Тому що її політичне керівництво наполягає на тому, що життя у віддалених від фронту регіонах має бути неодмінно «як раніше». Воїни стоять на смерть, а за їхньою спиною можна бухати, відпочивати, веселитися, зависати у піцеріях та торгових центрах. Сьогодні New-York Times опублікувала спільні втрати України та Росії у війні, що розпочалася 24 лютого. Півмільйона з обох боків. Втрати України не набагато менші, ніж у Росії. Тут важливо зрозуміти та засвоїти моральну складову. Сказати «я вірю у ЗСУ», потім встати, озирнутися, одягнутися і піти у своїх справах, як ні в чому не бувало, не думаючи про те, що там, на фронті, на лінії розмежування, цієї самої хвилини, коли ви в людному місці розслаблюєтеся з філіжанкою кави або шматком піци, а навколо вас бігають ваші діти, на фронті, в цю саму хвилину вже загинули або отримали поранення десять, п’ятнадцять, двадцять воїнів ЗСУ, яким ви так вірите. У що ви вірите? Що вони, будь-що-будь, долаючи кілометри мінних полів і ряди ліній оборони, здобудуть для вас перемогу? Тому що, коли ви кажете «Я вірю у ЗСУ», вони ж там гинуть, захищаючи ваші будинки, вашу чашку кави та ваш літній розслабон. Тоді у що ви вірите? У їхні смерті? Можливо, чи варто це гасло трохи змінити і замість «Я вірю» сказати «Народ і ЗСУ – одне ціле»?

І від вас багато чого не вимагається. Просто подбайте про своє життя і не наражайте на ризик життя ваших дітей. Вони не розуміють, але ви розумієте. Війна не передбачає розслабону. На війні розслабуха і «все як раніше» має найвищу ціну – ваші життя.

Тепер про цю несанкціоновану виставку дронів у Драмтеатрі. Що, вже є чим хвалитися? Здорово! Якщо є чим хвалитися, тоді давайте, продемонструйте всьому народу, як ваші дрони працюють. Здивуйте нас і порадуйте одним точковим ударом, який би не трохи пошкодив, а знищив.

Ми всі знаємо, що Ізраїль знищив точковим ударом завод в Ірані, на якому робили «шахеди». Без попередніх виставок – тихо, точно, остаточно. Для тих, хто влаштовує виставки та розсилає на них запрошення через соціальні мережі, ділюся доступною інформацією – у російській Єлабузі налагодили спільне з Іраном виробництво дронів «шахед». Уперед! Замість виставки…

Повертаючись до нашої теми. Нині, як ніколи, в Україні цінне кожне життя. Україна воює з країною, де значно більше ресурсів, у тому числі й людських. Крім того, життя в цьому чумному бараку коштує менше від ламаного гроша. Вона не вартує нічого. Так повелося з далеких віків, коли лісисто-болотисті масиви були заселені фінськими племенами, підкореними трохи згодом татаро-монголами. Крапля слов’янської крові, що просочилася в цю болотисту місцевість із півночі та заходу, положення не врятувала. Там інша ДНК, інший менталітет, інше все. У них свобода – це рабство. Чим більше рабства, тим солодше життя. Тому не треба дозволяти їм забирати наші життя.

Безтурботність пішла у минуле, зараз ми не можемо собі її дозволити, бо йде битва не на життя, а на смерть.

Ви ж розумієте всю серйозність становища. Ви ж знаєте, що кремлівський фюрер планує великий наступ після другої мобілізації, і ви знаєте, що Захід уже готовий торгувати нашими територіями. Європа, до речі, хворіє на ту саму хворобу – їй хочеться, щоб усе було як раніше. У центрі Європи йде війна, на європейську націю напали, європейці гинуть щодня, борючись із коричневою чумою, з носіями чужої ДНК, але Європі хочеться, щоб було як раніше. Вже не як раніше, але їй все хочеться, щоб, якщо не було, то хоч би, здавалося.

Я тут подумала, якщо відкинути всі ці політичні «ідеали», нав’язані інтересами не народів, а великого капіталу, і повернутися до простих істин.

Уявіть собі жінку дуже миловидну, Богом не скривджену, але легковажну. Природа обдарувала її з лишком, не пощастило їй тільки в одному – по сусідству живе бугай, якому постійно щось від неї треба. Кілька разів він ліз до неї на обійсті з погрозами, і було діло, навіть розпускав руки, побиваючи її до крові. Вона вибирала собі супутників, ті брали її під ручку, але від бугая жоден захистити її не зумів. А з іншого боку вдома цієї миловидної жінки теж живуть сусіди – заможні, культурні, демократичні, а, головне, виховані. І ось, коли бугай робить набіги на її обійсті, вони всі вивалюють зі своїх будинків, вишиковуються біля її огорожі, і починають співчувати. Вона кричить, а вони співчують. Останнім часом бугай нахабнів і вже не просто б’є, а ґвалтує красуню на очах у культурних сусідів. Бачачи таке, сусіди заметушились і почали кидати їй через паркан, хто що може. Вона нахиляється, піднімає те, що їй перекидають через паркан, і куляє цим у бугая, а йому хоч би що. А сусіди дивляться, співчувають, ведуть між собою суперечки, чи варто віддати бугаю те, що хоче, тобто – і красуню, її дім, і все її подвір’я…

Але ніхто з цих сусідів досі не дав їй палицю, якою вона могла врізати йому між очей так, щоб він затих назавжди. У культурних і заможних сусідів кийок є, але їм страшно вбивати бугая.

Що ж станеться тоді з його чумним бараком? А раптом чума виповзе за його межі? То він хоч якось її контролює, а чи не стане його, хто буде у відповіді за цю ядерну чуму, та й за сам барак із кровожерними носіями чужого ДНК? Так нехай краще гвалтує і б’є ту, у якої не вистачило розуму побудувати собі паркан вище, наїжачивши його ракетами, які вона віддала, біля воріт поставити танки, які вона продала, а над будинком нехай би постійно літали літаки, які вона розбазарила. Ось вам казка.

Але в мене питання – якою б дурепою ця обдарована Богом і природою молодуха не була, хіба вона не заслуговує на те, щоб її захистили?

Хіба проста, звичайна людська мораль, яка наказує сильному захистити слабкого, вже не працює на планеті Земля?

У цій кривавій сторінці європейської історії, а ця війна є саме такою сторінкою, може статися одна непоправна втрата – втрата обличчя Європою.

В черговий раз. Наразі мені почнуть говорити, що Європа Україні нічим не зобов’язана. А чому, дозвольте запитати? Коли вона зняла з себе всі зобов’язання? Коли Європу поділили після закінчення холодної війни? А хто ж цю Європу поділив? Америка та росія? А з якого права?

Адже всі чудово знали, що Україна, так само, як і країни Балтії, не хоче повертатися під диктат росії, то чому ж Україні було уготовано іншу долю, відмінну від країн Балтії?

Тільки на тій підставі, що слов’яни (хоча які на расейських болотах слов’яни?), мовляв, три братні народи, один з яких надав собі право «збирати землі» двох інших слов’янських народів?

Крім абсолютно аморальної практики, коли одна країна (нехай навіть і супердержава) вирішує долю іншої, радникам у Білому Домі не завадило б сісти та почитати історію, загостривши увагу на ореолі проживання слов’янських народів.

Але звідки це було знати Бушу-старшому, коли він із Єльциним вирішував долю України?

Ось і тому теж Україна сьогодні стікає кров’ю.

У сучасному світі, в якому уряди стали на бік капіталу, зрадивши свої народи, час перетворитися на вовків. Захищати себе та сім’ю, яка в тебе за спиною, не дозволяючи нікому вирішувати твою долю. Берегти життя своєї зграї, бо цій зграї ще жити, розмножуватися і процвітати. Стільки століть прожили, стільки напастей пережили і зараз вистоємо. Тільки не треба слухати тих, хто хоче чужими руками усі каштани з вогню повитягувати. Не треба слухати тих, хто змінює дитячі життя на свої інтереси.

Бажаєте приклад? 19 серпня у Чернігові від рашистського удару постраждали понад десять дітей. І що? Так немає проблем, Ердоган готує візит путіна до Туреччини. У Ердогана повний п…ц з економікою, його інтереси пов’язані з тим, щоб торгувати з росією, щоб постачати її всім необхідним, у тому числі і причиндалами для воєнки. Йому потрібні туристи з цього чумного барака, щоб гроші вливались у його економіку та підтримували ліру, яка перебуває у вільному падінні. Що ви говорите? Росія – агресор, росія вбиває мирних громадян та дітей, її фюрер – військовий злочинець? А пофіг, інтереси, які утримають мене при владі важливіші за смерть українських дітей.

Крім усього іншого, Туреччина є членом НАТО, але хіба цей Альянс зробить кроки, щоб зупинити свого члена від неправомочного дійства, яке ганьбить весь Альянс? Ні, не зробить, бо, як і ООН, уже прибив собі на лоб табличку з написом «Нікчемний». Ось вам квінтесенція сьогоднішнього світу, яка полягає в тому, що людські життя не варті ламаного гроша не тільки в чумному бараку по сусідству, а й у всьому світі. Їх знецінює велика політика, яку роблять люди з дрібними душонками, з дрібними мізками, з дрібними серцями, але з невтомною жагою влади, тому влада їх робить трохи більше у власних очах. Це збочення, але це збочення стало цілком прийнятним у нашому сьогоднішньому світі.

Світ перекинувся. Не час бути вівцями.

Olena Ksantopulos

Sharing is caring!

Send a Comment