Молитва за мир
Господи Ісусе Христе, Царю миру, до Тебе звертаємо наші серця, стривожені загрозою жорстокої війни. До тебе, Боже милосердя, кличемо з глибини душі: відверни від нас цей дошкульний удар! Тебе, спасителю наш, благаємо: дай цілому світові та всім людям твоїм мир і спокій. з твого пресвятого серця вилив ти любов святу на весь світ, щоб між людьми зникла всяка незгода і царювала сама лише любов. Коли ти перебував на цій землі, серце твоє з такою великою ніжністю відчувало всяку людську нужду. надихни, отож, володарів і їхні народи бажанням миру. Нехай зникнуть роздори, що порізнили дітей одного небесного Отця. Згадай, Ісусе, що за ціну крові своєї ти зробив їх братами. Колись з любові ти вислухав благання святого Петра про допомогу: «рятуй нас, Господи, бо гинемо», – і звелів розбурханим хвилям моря заспокоїтися та подав тишу. Змилосердся нині над нами і вислухай молитву нашу. Прости нам прогрішення наші добровільні й недобровільні. Мир світові твоєму даруй, благовірному народові нашому, правлінню і всім людям твоїм. Бо всяке благе даяння і дар з висоти сходить від тебе, Отця світла, і тобі славу віддаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Волонтери, члени Заставнівської волонтерської сотні Тетяна і Олександр Прадун
Вони стояли спинами одне до одного. Вона, ледь нахилившись вперед, з напівзаплющеними очима, сповнена жіночою та материнською любов’ю, для якої створена Богом… а за її спиною майорів червоно-чорний стяг. І він, чий погляд направлений у блакитно-жовту далечінь.
Українці посеред України, вони торкались одне одного тілом, душею і серцем. Вони були разом. Вони були єдиним цілим. Вони відчували тих, хто був задовго до них, їх сьогодення – це українство, а майбутнє віддзеркалюється в очах синів, старший з яких захищає Батьківщину від ворога.
В неймовірній єдності з собою Богом, котрий та щедро дарував їм диво справжнього кохання. Всеосяжне кохання вірних і відданих українців на червоно-чорній ВОЛІ з жовто-синьою душею і генетичною вірою ЖИТИ. Ще трохи й вони почнуть танцювати. Вона сором’язливо повернеться до нього, подивиться йому в очі з усією тією довірою, котру викохала за всі роки, проведені разом. І він ніжно та закохано обійме її, а вона покладе голову йому на плече.
Він буде кохати її синами й сонцем, ароматами вранішньої кави та польових квітів, літньою спекою та прохолодою дощових крапель. Він даруватиме їй цілий світ, а вона… вона піде за ним навіть у безодню. Тому що вони – це Україна. І вони кружлятимуть в танці. І цей генетичний танець поколінь навіватиме їм солодкий смак парного молока і тепло щойно випеченого українського хліба…
Навкруги розцвітатимуть ромашки та соняхи, а повітря наповнюватиме аромат бузку. Їм буде посміхатися Бог. Для них співатимуть янголи. Їх оберігатимуть херувими. Кожен рух цього танцю пам’ятатиме гіркоту випробувань, що випала на їхню долю, між ними пронесеться звивистий життєвий шлях, але тепло рук і ніжність сердець завжди допоможуть їм рухатися в унісон…
Їх сини наче ті птахи, що кличуть їх серця високо в небо… Їх красивий танець даруватиме відчуття неймовірно щастя. Дасть усвідомлення часу. Порине в висоту, туди, де Господь бачить та любить свою працелюбну Націю. Вони танцюватимуть за усіх. За усіх нас. За тих, хто був з нами, хто досі є і за тих, хто прийде після нас. Вони танцюють, щоб їх рідну та любу землю з такою ж любов’ю берегли їх діти.
Вони не зможуть відірвати очей одне від одного, адже за межами їх любові темрява. Темрява, створювана ворогом, оточує їх звідусіль, проте згорає, торкнувшись світла їх почуттів. Їх танець не має кінця. Його танцюватимуть їх діти й діти їх дітей. Танцюватимуть, сповнені гордістю та впевненістю в непримиренності українства.
Бог випробовує цей танець з любов’ю батька та суворістю вчителя, але і сам ледь помітно пританцьовує, ласкавим поглядом спостерігаючи за доброю та щирою нацією. Вони не втомляться. Ніколи. Адже їх тримає в рівновазі абсолютна довіра одне до одного, котру ніщо не похитне. І таких, як вони, тисячі. Цей танок степовий. Дикий. Козацький. Вільний.
З металевим запахом крові. З туманною димкою. З молитвою капелана в окопі. З вранішньою росою, ароматом нічної фіалки й передсвітанковим співом пташок. Вони продовжують любити. Любити Україну, дітей, землю, Бога, молитву. Вони танцюють. Ревно відкорковуючи все, що пов’язане з тими, кому сьогодні болить і хто потребує допомоги та підтримки.
В їх танці воля. В танці, котрий танцює їх нація не зважаючи ні на що. Він обіймає її, а вона лине до нього усією своєю суттю. І в цих обіймах вони зупиняться на мить, аби почути в тиші святе та славне: «УКРАЇНА»