Виживеш – зателефонуй…

З книги Олега Володарського «Єрусалимська перлина»

І страшна тиша, що розриває душу на шмаття. Тиша, котра заганяє тебе в темряву, з якої просто немає виходу. Є лише відсутність часу та порожнеча. Є неймовірний біль і розірвана на маленькі шматочки душа.

Не зателефоную! Тому що виживу. Виживу завдяки відлунню подільського дитинства. Завдяки молоку матері, теплим очам єврейської бабусі, котра, сама пізнавши голод, навчила мене цінувати кожну крихту хліба.

Виживу лиш завдяки тому, що було багато доброго та щасливого в моїй душі. Завжди був Бог. Просто, будучи ще зовсім маленьким, я не усвідомлював, що говорю саме з ним.

Виживу! Доля в мене така – вижити, і поділитися найсокровеннішим з тими, хто захотів жити. Жити на повну силу. Хоч і на вістрі ножа, хоч на краю могили, але ЖИТИ. І як би страшно і погано мені не було, навіть якщо останній подих, – не зателефоную.

Больовий шок довжиною в 50 років. Шок від зради і недовіри, невігластва і заздрощів. Не зможу зателефонувати. Краще здохну. Зрадити самого себе – найстрашніший гріх. Не зможу його вчинити, адже зраджу те, у що вірив усе своє життя. Не зателефоную. Але обов’язково виживу. Буду лежати на підлозі величезної квартири і видаляти з телефонної книги контакти тих, хто погодився жити рабом.

Юрбою будуть йти друзі. Козячими стежками будуть тікати побратими. Туманом на сонці будуть розчинятися у просторі ті, хто ще вчора клявся на крові… А я обов’язково виживу. І мені буде нікому телефонувати.

Не виживе той, колишній, хто не усвідомлював масштаби страху, боягузтва та байдужості нашого суспільства… Не зможе. Він помре.

Та його сила в тому, що він може дивитися на самого себе живими, усвідомленими очима. А вони живуть, не усвідомлюючи того, що це існування, а не життя. Це бурчання на кухнях і в брудних ліжках. Це гидке і незріле скиглення в ліфтах і громадському транспорті. Це – не життя. Це – потворне рабство, котре роз’їдає душу. Душу, котра втрачає найважливіше – вміння ЛЮБИТИ.

Не виживе… Краплинками багряної крові він проллється на перший сніг і зашумить північним вітром в сосновому лісі, спускаючись туманом на скуту кригою землю рідної та любої країни.

Виживе вже зовсім інший. Безжалісний до тих, хто зраджує близьких і не вміє ділити навпіл останній шматок запашного хліба. Виживе і замовкне назавжди – в мовчазній молитві. Молитві, котра необхідна йому наче повітря. Виживе, але ніколи вже не зателефонує.

Його ніжний та добрий погляд буде проходити повз тих, хто не вміє жити ВІЛЬНИМ. Це його Молитва. Його діалог з Богом. Без зворотного зв’язку з тими, хто залишився у темряві буденної метушні, засліплений вогнями вітрин, збитий з ніг потоками інформаційного сміття.

Виживу і буду кохати. Любити сильно та віддано. В тиші. Серед ікон, свічок і природи… І лише сумні очі собаки будуть нагадувати мені про те, що я вижив.

Зателефоную. Синам. Розкрию зболілу душу і обійму такі рідні і назавжди для мене дитячі душі. Буду, завмираючи, чути в телефоні кожен подих, кожен стук коханого серця.

Обов’язково зателефоную тим, хто ані на мить не сумнівався, що можу не вижити. Вони не знали, що поряд із ними живе смерть. І не бажають знати. Їм це складно. Вони живуть тут зараз.

Вижити – це наче самотньо блукати нічним містом, зазирати в кожне освітлене вікно і ловити кожен рух такого далекого чужого життя, відчуваючи лише холод і самотність. Душу охоплює могильний холод і ти забуваєш про все, що зігрівало твою суть.

Не зателефоную. Із могили лунають зовсім інші випромінювання. Не схожі на телефонні. Виживу і буду жити. Невідомо і невидимо. Тому що не вірю в раптове прозріння. Гулятимемо нічним містом з моїм вірним та відданим другом з сумними очима і будемо знати напевне, що нам є куди кинути свої втомлені, але гідні кістки…

Виживу. І замість дзвінка почну молитися. Свято віруючи, що все, що я робив, було не даремно. Мені б дістатися до червоно-чорного прапору губами і видихнути з повагою до тих, хто віддав своє життя за можливість вижити і не зателефонувати…

Sharing is caring!

Send a Comment