Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Леся Українка, (2 травня 1890 p.)
Валентина Янко, Марія Панасівна Громко, волонтери Заставнівської Волонтерської Сотні
Дружня родина волонтерів зустріла нас на порозі дому голови Заставнівської волонтерської сотні, Марії Василівни Мякоти. Вони привітно нас зустріли, як і кожного, хто з добром та бажанням допомогти заходить у цей дім, проте були трохи розгублені нерозумінням того, чим нас зацікавило їх, таке віддалене від столиці, містечко.
Коли ми запропонували зняти «Сповіді» з цими людьми, вони спочатку довго вагалися, а потім довго нервували. Саме тому в кожній програмі ми знімали по декілька осіб.
Валентина Янко і Марія Громко опинилися разом в одній програмі. Їх «Сповідь» була останньою в той знімальний день. Вони довго наважувалися на розмову, але все ж таки зуміли пересилити нервування, хоча деяка нерішучість і сором’язливість в них відчувалася.
Для мене — це ще один приклад того, наскільки ці люди сильні у своїй єдності. Мені сумно від того, що люди, котрі так самовіддано віддають свої сили та час для допомоги нашим воїнам, так ніяковіють і соромляться говорити про це на камеру. Можливо, саме в цьому одна з причин того, що наш медіапростір наповнений тими, хто гучно кричить та багато говорить, і ми зовсім не знаємо тих, хто дійсно робить чимало доброго задля нашої країни.
«Валентина Янко. Приїжджає до Заставни готувати допомогу воїнам із сусіднього села Дорошівці. До того ж, робить це всією родиною. Тато Дмитро, чоловік Микола, син Іванко, донечка Настуня — не цураються будь-якої роботи в «Сотні». Фірмова страва з Дорошівців «Дорошовецька «баба» — одна з улюблених страв наших захисників, яку готують наші дорошівчанки — Валюша, Анничка і Марійка (на превеликий жаль, ще не минуло й 2-х місяців, як ми попрощалися з нею навіки). Валюша сумує за подругою, але допомога армії — понад усе!»
(Тут і далі — фрагменти особистого листування автора зі Світланою Масловською https://www.facebook.com/profile.php?id=100024889266855)
Валентина першою знайшла в собі сили розпочати діалог. Вольова і сильна. Такі люди не схиляються ні перед ударами долі, ні перед життєвими негараздами. А в душі вони добрі та мрійливі, наче маленькі діти. І неймовірно ранимі. Їм складно дається спілкування з незнайомими людьми, вони ніяковіють в незвичних ситуаціях. У них так багато всередині, вони надзвичайно глибокі, проте не навчені ділитися з незнайомцями цією глибиною. Але тій людині, котрій вони відкриються, неймовірно пощастить. Вони вірні, віддані й неймовірно чутливі. Такі люди, вони назавжди. Супутник. Друг. Товариш. Однодумець. Це дуже красива духовно людина.
«Марія Громко. Безвідмовна волонтерка, чудова господиня, дружина, мама, бабуся, подруга. Життєрадісна й дотепна. Майже ніколи не сумує, натомість вміє заспокоїти та без обдумувань поспішає на допомогу. На готування їжі до чергової відправки чоловікові каже коротко: «Я пішла в АТО». У коханого більше запитань не виникає».
(Тут і далі — фрагменти особистого листування автора зі Світланою Масловською https://www.facebook.com/profile.php?id=100024889266855)
Марія Громко також нервувала. Але зрозумівши, що діалог буде простим і комфортним, заспокоїлася і поступово влилася в бесіду. Марія Панасівна, як людина, котра пройшла значний життєвий шлях і набула чималого досвіду, говорила про те, як вона бачить і розуміє своїх побратимів-волонтерів, котрі так щиро і віддано допомагають нашим воїнам.
Дійсно, дивлячись на їх невпинну працю, спершу виникає запитання: «Як вони це роблять?». Але для мене було важливіше зрозуміти не як, а чому. І Марія Панасівна, з висоти свого досвіду, неабияк допомогла мені в цьому. А ще я пишаюся тим, що їм навіть на думку не спало, що можна перекласти свою працю на чиїсь плечі. Навпаки, кожен з них стає до роботи з думкою: «Хто, як не ми?!».
Багатьом буковинцям притаманна одна надзвичайна риса — вони палко, самовіддано, дієво і при тому тихо, навіть мовчазно, люблять свою рідну країну і свій рідний край. Посеред них немає роздільності та відокремленості. Навпаки, є бажання товаришувати, слухати та чути, пізнавати.
Мені було тепло та затишно спілкуватися з цими українськими матерями, з нашими берегинями. Щоразу дивлячись в очі таких неймовірних українок, я переконуюся, що ми вистоїмо, здолаємо будь-якого ворога лише задля того, щоб ці сяючі очі дивилися в мирне небо.