Трапляється, що плаче сильна жінка…
Ви бачили, як плаче сильна жінка?
Її сльоза – пекуча кислота…
Її чуття – палітра із відтінків,
В судомі болю скривлені вуста.
І лінії між брів її понурих
Глибокі, мов обірвані рови…
Така сльоза, як повінь, точить мури,
З лиця землі змиває острови…
Ви бачили, як плаче сильне серце?
Емоція його – суцільний нерв!..
Як пробує в собі тримати все це,
Коли терпіння вичерпавсь резерв?
І як зрадливо сіпаються плечі,
Стискаються до крові кулаки!..
В очах її – безодня порожнечі,
Та й досі погляд – впертий і різкий.
Вона, немовби вулканічний кратер, –
Перегоріла, спалена ущент,
Душа втомилась вічно воювати,
Проте, поразка – ще не аргумент.
І вкотре перегорнута сторінка
Додасть їй віри в себе і у всіх…
Трапляється, що плаче сильна жінка…
Нехай собі, бо слабкість – то не гріх.
Наталя Данилюк
Бевз Світлана Володимирівна, учасниця російсько-української війни, кандидат технічних наук, доцент кафедри електричних станцій та систем Вінницького національного технічного університету
Більшість героїв «Сповіді» – звичайні українці, котрі можуть бути знані та шановані серед СВОЇХ, але невідомі на широкий загал. Медіапростір щосили нам нав’язує у якості героїв сьогодення зірок шоу-бізу, блогерів, політиків, бізнесменів. Та одного разу я відчув, що більше не хочу все це бачити та поїхав знімати «Сповідь», щоб відшукати серед Нації інших. СПРАВЖНІХ.
Не знаю, в якому світі та в якій країні живуть наші ЗМІ, але в моїй Україні сьогодні інші герої. Інші легенди. Інші приклади для наслідування. Я хочу бачити сам та давати змогу бачити глядачам іншу Україну, інше українство. Тому знов і знов буду говорити про те, що посеред нас сьогодні є УКРАЇНЦІ, що люблять нашу Батьківщину більше за життя, котрим день у день ризикують на фронті.
Розповідатиму, що Нація має неймовірних Берегинь, котрі вражають красою душі, котрі народжені для любові та ніжності, але були змушені змінити вишукані підбори на берці та стати пліч-о-пліч з нашими захисниками. Я товаришую з такими. І пишаюся цією дружбою. Ми переписуємося у соціальних мережах, надсилаємо одне одному жартівливі картинки чи кумедні цитати та рідко говоримо про щось серйозне. Але отримуючи чергове повідомлення, душа тихо радіє, що вони на базі й з ними все гаразд. «Живі!» – видихаю з полегшенням.
Адже вони там, де свист ворожих куль та вибухи снарядів. А я молюся за них щодня вранці та ввечері. Цього разу навпроти мене сиділа Героїня. Мені невідомо про наявність у неї статусів, звань, регалій чи нагород, хоча вона їх, безумовно, заслуговує. Але все це другорядне. Важливо інше – коли над Батьківщиною нависли хмари, вона полишила все і разом з чоловіком поїхала на фронт боронити усіх нас. Тому для мене вона одна з тих, кого особисто я вважаю героями сьогодення.
Мені одразу представили її як гордість навчального закладу. Науковий ступінь, викладацька діяльність, участь у війні, волонтерство. І ось ми сидимо в навчальній аудиторію, а я навіть трохи ніяковію, настільки велике захоплення викликає в мене ця жінка. В ній є світло, що зігріває усіх, кому випаде щастя опинитися поруч з нею.
Сьогодення нашої з вами країни в тому, що такі розумні, освічені, красиві, тендітні жінки на запитання «Що ви найбільше любите готувати?» перепитують: «Ви маєте на увазі польову кухню чи звичайну?». І в цей момент ти розумієш, наскільки жалюгідним виглядає все те, що нам нав’язують в якості духу часу.
Цього разу всі слова здаватимуться мені зайвими, якщо я не скажу головного. Ми приїхали дуже вчасно. Тоді, коли їй важливо було відчути, що вона не сама, що українці, заради яких вона ризикувала життям, поруч. Адже це так важливо – в той момент, коли почалися політичні та особистісні інтриги, що кривавими ранами квітнуть на тілі нашого суспільства.
Ми живемо в епоху інформаційного сміття, коли завжди відшукається хтось, хто розуміє свободу слова як можливість безкарно обливати брудом кого заманеться. А дехто навіть будує на цьому медіа-імперії. Сьогодні душа та совість – не популярний контент в інформаційному просторі. Ми стільки разів помилялися, нас стільки разів зраджували внаслідок чого зневірилися настільки, що нам набагато простіше повірити у зраду, аніж в те, що посеред Нації ще залишилися ті, кому не байдуже і хто буде чесно та самовіддано працювати на благо України.
Нас роз’їдає зсередини проказа зрадництва і кожному з нас це вкрай болить. Нас протягом століття відучували вірувати в Бога, а вже після цього ворогу було так легко позбавити нас віри, довіри один до одного. Адже основа такої довіри – Господній завіт любити ближнього як самого себе. Тому і сьогодні п’ята колона всередині країни продовжує маніпулювати нами за допомогою нашої духовної слабкості. Навішуючи на когось ярлики зрадників чи поливаючи брудом, ми навіть не замислюємося над тим, кому це вигідно і хто смикає за ниточки тих ляльок, котрих ми бачимо на екранах сьогоднішніх медіа-театрів.
Як це не дивно, попри все я вірую, що Нація подорослішає. Ми отримали досить примарну незалежність лише три десятки років тому і ще не навчилися бути настільки самостійними, щоб повністю позбавитися явного та прихованого впливу самопроголошених «старших братів» та їх шакалів. Вже зараз ми почали усвідомлювати наскільки ворожим для нас є цей вплив, але ціна цього усвідомлення – кров Небесної Сотні та наших захисників. З зовнішнім ворогом простіше – є лише чорне та біле, свої та вороги. Із замаскованим внутрішнім ворогом та його агентами набагато складніше. Та вже зараз маски починають хитатися, а невдовзі й зовсім падуть і ми побачимо хто є хто.
А поки цього не сталося, ті, хто прагне щось змінити, змінити нашу країну на краще так і будуть сам на сам боротися з дезінформацією та інформаційним брудом. Сьогодні це випробування часу. Випробування долі. І більшість із тих, кому не байдуже, змушені будуть його пройти. Це випробування не тільки на силу власних поглядів та переконань, а ще й випробування на людяність. Адже найважливіше – це за будь-яких обставин не втрачати віру у власні сили та любов до Бога, України та українців.
У кожного своя пустеля, послана Господом для того, щоб у горнилі випробувань із душі википіло все зайве, а залишилися лише справжні, істинні цінності. Я вдячний Богу, що він дарував нам зустріч в часи випробувань, коли я мав змогу опинитися поруч, зуміти почути та сказати, що хай би що не сталося, завжди є ті українці, котрі все знають, все бачать та все розуміють, котрі підтримають. Коли ми тільки-но зустрілися, я тихо промовив: «Я все знаю». Пані Світлана уважно подивилася на мене і ми розпочали програму.
То не було інтерв’ю. Була щира, відверта «Сповідь» двох українців, котрі люблять свою Націю. Адже хай там що б не сталося, Україна – найважливіше для нас. І я був щасливий тим, що зумів опинитися поруч з людиною, котру глибоко поважаю, в не прості для неї часи та нагадати про вдячність тих українців, котрих вона боронила, не шкодуючи життя.